Правова держава та громадянське суспільство

Ідеї про правову державу  античних класиків розвинули й доповнили  мислителі середньовіччя і нового часу. Вони помітно вплинули на становлення і розвиток таких прогресивних теорій, як поділ влади, конституціоналізм, правова державність; відіграли значну роль у критиці феодальної нерівності, привілеїв і беззаконня, в подоланні середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні ідей формальної рівності та свободи людей.

Термін «правова держава» набув поширення після видання  праць німецького державознавця Р. Моля в 30-х роках XIX ст. Теорія правової держави стала підсумком багатовікового розвитку політичного життя і правової думки цивілізованих країн.

Початок утвердження концепції  правової держави пов'язаний з боротьбою  народів Європи за їхні права і  свободи проти свавілля феодалів в умовах абсолютної монархії. Тлумаченню і втіленню ідей правової держави  в суспільне життя сприяли  політико-юридичні вчення Джона Дакка (1632–1704). Він виступав ідеологом соціального компромісу, виразником правових уявлень буржуазного суспільства, на противагу феодальному. Свої політико-юридичні ідеї він виклав у праці «Два трактати про правління».

Дж. Локк, спираючись на ідеї народного суверенітету і суспільний договір Ж. Ж. Руссо, висунув принципи законності опору всяким протизаконним  діям і права чинити свою волю, якщо це не заборонено законом. Суб'єктивні  права він вважав такими, що встановлюються з волі держави і полягають  у тому, щоб кожна людина мала постійні правила для життя і  спілкування в суспільстві, встановлювані  законодавчою владою, що утворена в  державі. Філософ розглядав ці права  як «... свободу діяти згідно з  власним бажанням у всіх випадках, коли це не заборонено законом, і не бути залежним від постійної, невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини».

У своїх поглядах на механізм державної влади Дж. Локк наголошував  на тому, що для дотримання режиму свободи  публічно-владні повноваження належить чітко розмежовувати й поділяти між органами держави. Приймати закони повинні органи законодавчої влади, тобто парламент. А от втілювати ці закони – прерогатива органів виконавчої влади.

Він не тільки констатував  поділ влади, а й установив  ієрархічність її гілок, вважаючи законодавчу владу верховною (але не абсолютною), запропонував нормативне закріплення стримувань і противаг. Ці ідеї Локка лягли в основу буржуазного конституціоналізму, що виник у XVII ст.

Ідею поділу влади як один з принципів теорії правової держави  систематизував і розвинув у своїх  працях французький юрист Шарль  Луї Монтеск'є (1689–1755).

Він вважав, що свобода – це розумна організація державної влади і додержання режиму законності. Свобода, за Монтеск'є, – це право людини робити все, що дозволено законом. Повної свободи людина не може мати в тій державі, де не існує поділу влади. Спираючись на вчення Локка, Монтеск'є обгрунтував необхідність у демократичній державі поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, які повинні бути незалежними одна від одної. Законодавча влада має належати парламенту, виконавча – королю, судова – незалежному суду присяжних. Кожна з названих гілок влади повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Лише за таких умов існування самостійних, незалежних одна від одної гілок влади людина може отримати повну свободу, бути вільною у виборі певного варіанта поведінки в межах чинних у державі законів. Якщо в суспільстві не забезпечено реалізації прав і свобод людини та громадянина, не проведено поділу влади на вищезгаданих засадах, це суспільство не має конституції і не може вважатися демократичним.

Монтеск'є розглядав поділ  і взаємне стримування гілок  влади як головну умову забезпечення політичної свободи. Останню він убачав не в тому, аби чинити все, що заманеться, оскільки в державі (суспільстві), де є закони, свобода може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити лише те, що є необхідним, і не бути примушеним робити те, чого робити не хочеться. Свобода – це право робити все, що дозволено законами. Якби громадянин мав змогу робити те, що цими законами заборонено, то в нього не було б свободи, позаяк те саме могли б робити й інші громадяни.

Отже, політична свобода  у Монтеск'є пов'язана з громадянською  свободою, що виявляється в безпеці громадян чи в їхній упевненості у своїй безпеці.

Концепція поділу влади у  Монтеск'є, що стала основою буржуазного  конституціоналізму і теорії правової держави, вирізнялася, порівняно з попередніми теоріями поділу влади, значною новизною, а саме: він об'єднав ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення самого механізму поділу влади, а в систему влади ввів ще й судову владу як незалежну.

Обгрунтування теорії правової держави дали німецькі філософи І. Кант і Г. В. Ф. Гегель.

Іммануїл Кант (1724 – 1804) був професором філософії Кенігсберзького університету. Політико-юридичні погляди вченого викладено в його працях: «Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору», «До вічного миру», «Метафізичні засади вчення про право». Державу Кант визначав як об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовому закону.

Учення цього мислителя  навіяне духом просвітництва  з використанням ідей індивідуалістичної школи природного права. Особа ним розглядається як абсолютна цінність із висуванням апріорного закону, абстрактно-обов'язкового та формального «категоричного імперативу». Кант вважав, що свобода особистості полягає в тому, щоб визначати самому для себе мету й варіанти відповідної поведінки. Він був упевнений, що держава може примусити особу вибирати ті чи ті засоби для досягнення якоїсь мети, але не може наказувати людині, заради чого вона має жити. Філософ першим висунув ідею про те, що устрій держави повинен якнайбільше відповідати праву (правовому закону). Держава мусить спиратися на право, додержуватися прав і свобод людини, забезпечувати їх реалізацію та здійснення позитивних законів.

Право Кант поділяв на природне, позитивне і справедливість. Він  виключав право народу на повстання  проти деспотичного управління, вважаючи, що зміна політично-юридичних установ  має ініціюватися зверху способом реформ. Методи відкритої боротьби втягують народ у хаос, анархію та злочинність. У працях Канта обґрунтовується необхідність миру як у межах держави, так і в міжнародних відносинах між державами. Мислитель виступав проти війн, за політичне вирішення всіх проблемних питань через укладення і додержання міжнародних договорів та угод, невтручання у внутрішні справи держави, за розвиток між народами торговельних, культурних та інших зв'язків.

Отже, у правовій філософії  Канта – одного з перших авторів, який обґрунтовував буржуазний лібералізм, – яскраво вирізняється конфлікт ліберальних і етичних нотаток. Він – прихильник справедливості, а водночас не залишає людині можливості обстоювати справедливість, протистояти тиранії. Справедливою організацією суспільства, на його думку, повинно бути встановлення «вічного миру». Досягти цього в майбутньому можна завдяки утворенню федеративного союзу незалежних рівноправних держав республіканського типу. У такому суспільстві, на думку Канта, особі буде забезпечено реалізацію повної свободи й недоторканності.

Правова держава, за Кантом, характеризується не як емпірична реальність, а як ідеальна теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового життя.

Практичне втілення в суспільному  житті ідей правової державності  пов'язане з творчістю Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770 – 1831). Державно-правові вчення мислителя викладено в головній його праці «Філософія права».

Якщо у Канта правові  закони і правова держава є  лише необхідність, в Гегеля вони є  дійсністю, тобто практичною реалізованістю розуму в певних формах буденного  існування людей.

Не погоджуючись з Ж. Ж. Руссо, Гегель вважав, що людина не народжується від природи вільною, що вона здобуває свободу як духовна істота. Розумне  призначення людини він вбачав у  тому, щоб вона жила в державі. Індивід  настільки моральний та істинний, наскільки він є членом держави. Право, за Гегелем, – це дійсна свобода. Держава – теж право в його найбільш абстрактному розумінні, а саме: права особистості, сім'ї та суспільства.

Його філософська теорія базується на тому, що в основі соціальної дійсності лежить «світовий розум», «абсолютна ідея» чи «світовий дух», що проявляються в мисленні чи самопізнанні. У філософії духу він розрізняв три основні науки: про суб'єктивне, об'єктивне та абсолютне. Вчення про державу і право Гегель трактував як складову філософії, а державу і право розглядав крізь призму самої ідеї та напрямків її реалізації. Питання конструкції, сутності, змісту і конкретного застосування державно-правових явищ він відносив до предмета юриспруденції. Право мислитель визначав як наявне буття свободи, певний ступінь розвитку свободи; поняття права формулював з позицій ідеалізму, стверджуючи, що право виявляє себе спершу в історичному, моральному, релігійному значенні, а вже потім – у дійсності.

Свободу, за Гегелем, закладено  в конструкцію абстрактного права, що має кілька ступенів: а) рух від  абстрактного до конкретного; б) судження про неправди (ненавмисна, обдурювання, злочин); в) змішування абстрактного права і моралі, що приводить до об'єктивізації свободи через сім'ю, громадянське суспільство і державу.

Абстрактне право філософ  формулював так: «Будь особистістю  і поважай інших як особистостей!»  Конкретне право проявляється у  формальній свободі, передовсім у свободі  приватної власності. Отже, Гегель

1) вихваляв державу як  найрозвиненішу дійсну свободу;

2) належний поділ влади  в державі вважав гарантією  свободи особистості;

3) критикував деспотизм,  вважаючи, що «... стан беззаконня, в якому особлива воля як  така, чи то воля монарха, чи  народу (охлократії), має силу закону, чи, точніше, заступає закон»;

4) визначив свою конструкцію  правової держави як таку, що  однозначно спрямована проти свавілля, безправ'я та проти всіх неправових форм застосування сили, як і з боку приватних осіб, так і з боку держави.

Вчення про правову  державу в Росії та Україні  виникли у другій половині XIX ст., після проведення буржуазних реформ 60–70-х років. Вони знайшли відображення в документах російського лібералізму та опозиційного земства. Детальніше ця теорія почала розроблятися на початку XX ст., з переходом Російської імперії до конституційного самодержавства. Активно працювали в напрямку створення теорії правової держави вчені: О. С. Алексеев, В. М. Гессен, Б. О. Кістяківський, М. М. Коркунов, С. О. Котляревський, І. М. Лазаревський, М. А. Рейснер, Г. Ф. Шершеневич та ін.

Одними з перших теоретиків, чиї розробки з проблем правової держави побачили світ, були М. А. Рейснер, який опублікував статтю «Що таке правова держава», і В. М. Гессен, який видав працю «Теорія правової держави». М. А. Рейснер, наприклад, кваліфікував правову державу як таку, де державний устрій, закон є «... нормою, обов'язковою для самої влади», де кожний акт державної влади підкорений закону і цим же законом забезпечено недоторканність права особи і громадських корпорацій.

В. М. Гессен вважав, що правова  держава в її діяльності, у здійсненні урядово-судових функцій зв'язана  та обмежена правом, стоїть під правом, а не зовні чи над ним.

В основу теорії правової держави  російські вчені поклали теорію поділу влади Ш. Л. Монтеск'є, давши  їй своєрідне тлумачення з урахуванням  російської практики державно-правового будівництва. В їхньому розумінні державна влада – єдина, але поділяє функції між законодавчими, виконавчими та судовими органами. Але при цьому російські та українські вчені відкидали такі класичні елементи поділу влади, як стримування і противаги. Вони обґрунтовували зверхність законодавчої влади і підпорядкування їй виконавчої та судової. Наприклад, В. М. Гессен намагався розмежувати закон та урядове розпорядження за їхньою юридичною силою, доводячи зверхність закону як неодмінну ознаку правової держави.

О. С. Алексєєв вважав, що не може бути змін правового порядку без участі народного представництва. Зв'язаність державної влади правом, з якого законодавець бере законодавчі норми, спираючись на те, що не закон дає силу праву, а право дає силу закону, і є, на його думку, основою правової держави. Він, як і В. М. Гессен, твердив, що справді демократична правова держава має бути тільки парламентарною.

Необхідність підкорення уряду та його діяльності правовим нормам визнавав і обґрунтовував Б. О. Кістяківський, критикуючи Л. Ф. Штейна, який допускав, що в певних межах уряд у конституційній державі не зв'язаний правом.

Критикуючи концепцію  С. О. Котляревського, який вважав, що влада  як сила, котра служить самозбереженню держави, може діяти за необхідністю, відступаючи від додержання принципів права, Б. О. Кістяківський писав, що в закінчено розвиненій правовій державі сильна влада і є владою чистого права; вона сильна тією міццю й рівновагою, які гарантують їй неухильне дотримання норм права як з боку можновладців, так і з боку підвладних. Він же критикував революційні теорії, що виправдовували насилля, вбачаючи в державному механізмі силу, а не право.

Важливим принципом теорії правової держави як тих часів, так  і сьогодення було й залишається  ефективне забезпечення прав і свобод людини і громадянина.