Правова держава та громадянське суспільство

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України Національний університет  кораблебудування імені адмірала Макарова           Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін               Реферат Правова держава  та громадянське суспільство             Підготовила: Мудрієвська О.О. II курс, група 2321   Перевірила: доцент Шаповалова І.В.                         Миколаїв – 2012

План

 

1. Вступ.
2. Громадянське суспільство: поняття, формування, основні риси.
3. Поняття, ознаки , ідеї та концепції правової держави.
4. Співвідношення громадянського суспільства і правової держави.
5. Основні напрямки формування громадянського суспільства і правової держави в Україні.
6. Висновки.
7. Список використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Одним з найважливіших  завдань в Україні на сьогодні є будівництво правової, соціальної, демократичної держави, головними  принципами якої повинні бути верховенство правового закону та пріоритет прав і свобод людини. Становлення правової держави є необхідною умовою формування та функціонування громадянського суспільства. Громадянське суспільство і правова держава – це динамічні та взаємопов’язані сторони, які передбачають і взаємодоповнюють одна одну.

В умовах сьогодення особливої  актуальності набуває дослідження  умов і тенденцій розвитку державності в Україні, як складової частини європейського співтовариства, і особливо розвитку теоретичної концепції демократичної, правової держави.

Актуальність дослідження  різних аспектів правової держави і  громадянського суспільства для вітчизняної науки випливає з конституційного закріплення за Україною означеного статусу. Основна причина такої уваги полягає не тільки в гуманізмі самої ідеї їх виникнення, але й в пошуках шляхів їх найбільш адекватного оформлення та ефективного здійснення.

Метою дослідження є загальні закономірності становлення і функціонування правової держави і громадянського суспільства, їх вплив та пов’язаність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Сутність поняття  громадянського суспільства

Громадянське суспільство  – це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

Громадянське суспільство – це етносоціальний простір, в якому люди взаємно пов’язані і взаємодіють між собою як незалежні особистості, що володіють власністю, вільно розпоряджаються результатами своєї праці, є носіями політичних прав і культури. Це суспільство, якому властиве самоврядування вільних індивідів та добровільно створених ними організацій.

Ознаками громадянського суспільства є:

а) приватна власність, вільна праця, підприємництво;

б) існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян на добровільній основі;

в) багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;

г) наявність незалежної системи засобів масової інформації;

ґ) вільний розвиток сім'ї  як первинної основи співжиття людей;

д) переважне регулювання  поведінки людини з допомогою  етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного та суспільного життя на засадах свободи, незалежності й недоторканності.

Розвинені демократії мають  розвинену правову систему, яка  здатна до самоочищення. Усі три ланки влади незалежні й контролюють себе взаємно. Проте раю на землі немає, і час від часу якісь пошкодження трапляються і в західних країнах.

Щоб убезпечитись від цього  зла, суспільство мобілізує систему  розвинених громадянських інституцій – передусім вільну пресу, незалежні політичні партії, розмаїття правозахисних та інших громадських організацій. Так, це вони, виходячи з тих інтересів, які вони захищають, відслідковують порушення прав людини з боку державних органів, це вони роблять ці порушення об’єктом суспільної уваги й аналізу. А як наслідок ці порушення рано чи пізно породжують в суспільстві кризу.

За такими добровільними, самодіяльними й незалежними  від держави структурами закріпилася  назва громадянське суспільство.

Отже, для громадянського суспільства, окрім добре налагодженої правової системи, надзвичайно важливим є:

– по-перше, наявність розвиненого  й структурованого громадянського суспільства;

– по-друге, загальна обізнаність  населення у своїх правах і  обов’язках.

Таким чином, навіть якщо у  демократичних суспільствах на якийсь час станеться пошкодження правової системи, суспільство через найрізноманітніші  свої ланки спроможне знешкодити “вірус” і відновити рівновагу.

Зовсім інша ситуація, коли, навпаки, правова система пошкоджена такою значною мірою, що в меншості опинилося все чисте і правильне. Тут активнішим і ефективнішим виявляється поки що суспільне зло. Так складається ситуація, коли залежна від влади й покірна їй преса, кволі й корумповані громадські організації використовуються владою (ширше – суспільним злом), навпаки, для того, щоб дискредитувати й вилучити з суспільства всіх, хто відвертою критикою домагається відновлення порядку й справедливості. Типовий приклад цього процесу – боротьба із дисидентами за радянських часів.

Однак така модель держави  прирікає її на періодичні бунти й  революції. Коли критика й інакодумство в державі заборонені, тоді хиби управління із системи вчасно не виводяться. В результаті вони поволі накопичуються, а тоді настає момент, коли ніякий, навіть найжорстокіший, терор не в змозі втримати систему від вимушеного раптового очищення. Так виводяться з системи суспільні шлаки, які не дають змогу системі нормально функціонувати, однак раптовість цього процесу прирікає тогочасні покоління людей на великі труднощі й страждання.

У громадянському суспільстві  повинна існувати правова держава, себто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави й особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

2. Поняття та  ознаки правової держави

Правова держава – тип  держави, основними ознаками якої є  зв’язаність правом, верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави. Концепція правової держави має довгу і повчальну історію. Ще в давні часи почався пошук справедливості, принципів, форм і конструкцій взаємозв'язку, взаємодії та взаємодоповнення влади і права. Погляди на державу і право, на його місце і роль у суспільстві поступово викристалізували ідею розумності й справедливості такої форми політичної влади, за якої життя людей регулюється правом, яке за підтримки державної влади стає самостійною владною силою.

До основних ознак правової держави слід віднести такі:

— вона сприймається як об'єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей;

— у ній панує право  як загальна міра свободи, рівності й  справедливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів, інших нормативних та індивідуальних правових актів;

— вичерпне врегулювання правового  статусу людини і громадянина  та забезпечення його ефективної реалізації;

— розвинена система чинного  законодавства;

— взаємна відповідальність особи і держави, її органів і  посадових (службових) осіб;

— провідна роль суду у вирішенні  спірних питань і конфліктних  ситуацій;

— ефективна діяльність інших правоохоронних органів у  забезпеченні законності й правопорядку;

— високий рівень правосвідомості  та правової культури громадян, професіоналізму працівників правоохоронних органів і т. ін.

Держава, її державні структури  та посадові особи з допомогою  права упорядковуються процедурно. Діяльність державного апарату чітко регламентується правом; навіть структури, від яких залежить прийняття тих чи тих законів, не мають права самочинно, без певних процедур змінювати закони.

Таке розуміння держави, як організації на основі права публічної  влади, і є основною ідеєю правової держави. Такі ідеї вже в античний період розвитку державності висловлювалися філософами та юристами. Теоретично в концепцію правової держави ці ідеї було оформлено значно пізніше, під час боротьби проти феодального свавілля, а також початку і розвитку буржуазних революцій та утвердження нового ладу.

Отже, ідеї панування права  в суспільстві, пов'язаності держави, її органів і посадових осіб правом, виникли за античних часів, розвивались і доповнювались вченнями про демократію, республіканську форму правління, конституціоналізм, права і свободи людини, народний суверенітет, панування права і закону та рівноправність усіх перед ними, поділ влади і незалежність суду.

Як результат об'єднання  цих ідей у певну конструкцію  було сформульовано теорію правової держави.

Як уже зазначалося, основні  принципи правової держави було сформульовано  за часів античності. Біля витоків  цих ідей стояла богиня правосуддя Феміда з пов'язкою на очах, з мечем  і терезами правосуддя в руках. Солон  своїми реформами в VI ст. до н. е. намагався  об'єднати силу і право, проголосивши: «Всіх я звільнив. А цього досягнув владою закону, силу з правом об'єднавши». Як підкреслював потім Арістотель, з часів Солона в Афінах почалася демократія. Принцип зверхності права сформулював Геракліт у безсмертному афоризмі: «Народ повинен битися за закон, як за свої стіни». Платон (427–347 до н. е.) наполягав на тому, що державність можлива лише там, де панують справедливі закони. В його творі «Закони» підкреслювалося: «Ми визнаємо, що там, де закони встановлено в інтересах кількох людей, йдеться не про державний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю владою. Там же, де закон – володар над правителями, а вони – його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дарувати державам боги».

Арістотель (384–322 до н. е.) – як «батько» античної політичної науки – обґрунтовував правління розумних законів. Він писав: «Отже, хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається, того, щоб панували тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб панувала людина, привносить у цю свою вимогу такий собі тваринний елемент, оскільки пристрасть є дещо тваринне, та й злість штовхає на лиху стежку правителів, хоч би вони були найкращими людьми; навпаки, закон – це врівноважений розум». Внутрішній взаємозв'язок права і держави Арістотель сформулював так:

«Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм  справедливості, є регуляційною нормою політичного спілкування».

Отже, античні філософи та правознавці зв'язували державу  правом і показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над державними структурами, були б мірилом справедливості дій держави та її чиновників і регулювали політичні відносини.

Подальший теоретичний і  практичний досвід показує, що для правової держави є необхідними не тільки панування права і правового  закону, а й належна організація  самої системи державної влади, встановлення різних державних органів, чітке розмежування їхньої компетенції, визначення місця в цій системі, характеру співвідношень між органами, способів їх формування, форм діяльності та інших організаційних і владно-інституційних аспектів.

Правова держава передбачає взаємодоповняльну єдність панування  права і правової форми організації влади. Ще Арістотель зазначав, що кожна держава повинна мати три елементи: законорадчий орган, магістратури та судові органи. Звісно, його ідеї ще не були теорією поділу влади, але виявилися підґрунтям, на якому згодом було сформульовано цю теорію.

Важливий крок у напрямку формулювання теорії правової держави  зробив давньоримський вчений Марк Туллій Ціцерон (106–43 до н. е.). Він розглядав державу як публічно-правову спільність, як справу народу. На його думку, народ – це не всяке об'єднання людей, зібраних докупи хоч би в який спосіб. Народ – це об'єднання багатьох людей, зв'язаних між собою згодою в питаннях права і спільності інтересів. Перевершивши своїх учителів, давньогрецьких філософів Платона, Арістотеля, Полібія, Ціцерон показав державу як правову форму організації загальної справи. Право, за Ціцероном, є необхідним джерелом державності.

Згідно з концепцією цього  мислителя, держава є правовою не тому, що її органи дотримуються своїх  же законів, а через те, що держава, власне, це право, природне право народу, узгоджене і впорядковане. З його концепції випливає вимога про відповідність державних законів природному праву. Тільки такі закони, з погляду Ціцерона, є справедливими. Учений вважав, що законами слід закріплювати не тільки міру влади магістратів, а й міру підкорювання громадян. Він сформулював дуже важливий принцип права, твердячи, що чинність закону поширюється на всіх. Ціцерон обстоював формальну правову рівність усіх громадян, рівність їхніх прав і водночас відкидав фактичну майнову, розумову, службову та іншу рівність. Він визначав державу як загальний правопорядок. Захист свободи громадянина, його прав як складової правопорядку та всієї державності – це не приватна, а загальна справа держави.