Політологія

    На  основі загального, рівного і прямого  виборчого права шляхом таємного голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (сільської, селищної, міської ради та їх голови).

    Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною (мажоритарно-пропорційною). Мажоритарна система — система  визначення результатів виборів, відповідно до якої депутатські мандати від виборчого округу отримують лише кандидати, що одержали встановлену більшість голосів. Відповідно до пропорційної системи депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів, відданих за партію в межах виборчого округи.

    Так, вибори депутатів Верховної Ради України в 1998 р. проводилися за змішаною системою: із 450 депутатів — 225 обиралося  в одномандатних виборчих округах  на основі відносної більшості (мажоритарна  система), а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва (пропорційна система).

    Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управління державними справами.

    Референдум (лат. — те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування  кардинальних проблем загальнонаціонального  і місцевого значення (прийняття  конституції, інших важливих законів  або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя — безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.

    Референдуми за предметом проведення:

    •  конституційний — на всенародне голосування  виноситься проект конституції або  конституційні поправки;

    •  законодавчі — на всенародне голосування  виносяться проект закону або чинний закон;

    •  консультативний — проводиться з метою виявлення громадської думки щодо принципового питанню державного життя.

    Референдуми за ступенем обов'язковості проведення:

    •  обов'язковий — предметом референдуму  є питання, віднесені Конституцією до виключного вирішення в результаті всенародного опитування (наприклад, відповідно до ст. 73 Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України);

    • факультативний — проводиться з  метою виявлення громадської  думки щодо конкретного питання, яке цікавить певну частину населення регіону (наприклад, про встановлення вільної економічної зони у Харківській області).

    Предметом референдуму можуть бути питання:

    - що мають істотне значення для визначення політики держави ззовні (міжнародні-правові питання) — входження країни до певних міждержавних структур, співтовариства, наприклад, про членство країни в Європейському Співтоваристві;

    - що мають істотне значення для вдосконалення системи управління усередині (адміністративно-правові питання) -- вирішення питань управлінського характеру, наприклад, зміна адміністративно-територіального поділу.

    Юридичні  наслідки зазначених референдумів бувають різні:

    1.  Результати конституційного і  законодавчого референдумів мають  найвищу юридичну силу, не потребують затвердження. Вони є загальнообов'язковими для державних органів, слугують правовим підґрунтям їх правотворчої і правозастосовної діяльності.

    2. Результати консультативного референдуму  не є обов'язковими для винесення  адекватного рішення з опитуваного питання. Вони мають дорадчий характер, розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.

    За  територією проведення референдум може бути:

    а) Загальнонаціональним — проводиться в масштабах усієї країни. Доцільно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирішуються референдумом.

    Відповідно  до Конституції України (ст. 72) загальнонаціональний, усеукраїнський референдум призначається  Верховною Радою або Президентом. Призначення всеукраїнського референдуму відбувається відповідно до народної ініціативи за вимогою не менш як 3 мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менш як по 100 тисяч підписів у кожній області.

    Референдум  в Україні не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Як уже зазначалося, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання  про зміну території України.

    б) Місцевим — проводиться в межах окремих суб'єктів федерації (у федеративній державі) або адміністративно-територіальних одиниць (в унітарній та федеративній державах) із метою вирішення найважливіших питань місцевого значення.

    Прийняті  рішення на місцевому референдумі (наприклад, перейменування сіл, міст або дострокове припинення повноважень місцевої Ради, її голови) мають вишу юридичну силу щодо рішень відповідних місцевих Рад народних депутатів.

    Новий усеукраїнський референдум з питань, що раніше виносилися на референдум, може бути проведений через 5 років, а місцевий референдум — через 1 рік від дня проведення попереднього референдуму з цих самих питань.

    У виборах і референдумах мають  право брати участь громадяни  України, які досягли на день їх проведення 18 років. Гарантується вільне волевиявлення. Голосування під час виборів і референдумів є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається.

    У Швейцарії, крім референдуму, інститутами  безпосередньої демократії є народне  Вече, народна законодавча ініціатива. У США референдум застосовується нарівні з законодавчою ініціативою. У Франції через три роки після проведення першого референдуму в 1789 р. почали практикуватися плебісцити — всенародні опитування, які розглядаються як синоніми референдумів.

 

     Сучасні концепції  демократії 

    З методологічної точки зору важливо  розрізняти колективістське, плюралістичне  та ліберальне бачення демократії у  залежності від того, хто має пріоритет  у здійсненні влади: народ, соціальна  група чи особистість.

    Незважаючи на деякі відмінності, колективістські концепції демократії мають загальні риси:

    ·- заперечення автономності особистості;

    ·- первинність народу у здійсненні влади;

    ·- однорідність народу за складом;

    ·- абсолютність влади більшості.

    В цілому, колективістські концепції демократії не розрізняють особистість, суспільство, державу.

    Одним з перших почав критикувати колективістську  демократію                 Й. Шумпетер. Плюралістичні теорії виходять з того, що ні особистість, ні народ не є головними рушійними силами політики в демократичному суспільстві. Тільки в групі, а також в міжгрупових відношеннях, формуються інтереси, ціннісні орієнтири та мотиви політичної діяльності індивіду.

    Загальні  риси плюралістичної концепції демократії зводяться до:

    ·- відмови від прямої участі всіх у політичному процесі;

    ·- визнанні зацікавленої групи центральним елементом демократичної політичної системи, яка гарантує права та свободи особистості;

    ·- значного розширення діяльності держави, збереженню рівноваги конкурентних інтересів;

    ·- турботи про формування демократичної культури, підтримки державою соціально-обмежених верств населення.

    З плюралістичною теорією демократії співзвучна елітарна концепція демократії. Політична еліта визначається як самостійна, привілейована група або сукупність груп безпосередньо пов’язана з володарюванням або тиском на владу. Попередниками сучасної елітарної демократії були Платон, Карлейль, Ніцше та ін. Сучасні класичні концепції еліти були сформульовані на початку ХХ ст. В. Парето, Г. Москою, Р. Міхельсом. Найзагальнішими рисами, притаманними елітарним теоріям є:

    ·- поділ суспільства на еліту і маси;

    ·- тлумачення політичної нерівності як підвалини соціального життя;

    ·- володіння владою завдяки приналежності до “обраної меншості”;

    ·- розгляд історії як сукупності соціальних циклів, що характеризуються пануванням певних типів еліт.

    В якості альтернативи по відношенню до концепції елітарної демократії виступає теорія партіципаційної демократії. Під “партіципацією” в західній політології розуміються всі види участі громадян (добровільної й вимушеної) в політичному житті з метою впливу і тиску на прийняття рішень владою. Автори концепції тлумачать необхідність участі більшості народу не тільки в виборних кампаніях, референдумах, але і в інших видах політичного процесу, включаючи формування владних груп і висування політичних лідерів. Німецькі політологи Б. Гуггенбергер і Д. Нолен розглядають теорію партіципаційної демократії як один із варіантів критичної теорії демократії, в центрі якої –аналіз політичної дійсності з позиції ідеалу індивідуального самовизначення і орієнтації на автономію особистості.

    Ліберальна (індивідуалістична) теорія демократії базується на ідеї автономності особистості, виділенні її з суспільства та держави. Основними положеннями ліберальної концепції є:

    ·- визнання особистості основним джерелом влади;

    ·- пріоритет прав людини над правами держави;

    ·- обмеження сфери діяльності держави, передусім, охороною суспільного порядку, безпеки громадян;

    ·- пріоритет ринкового регулювання економікою над державним управлінням;

    ·- розподіл влади як умова контролю громадян над державою.

    Один  із теоретиків ліберальної демократії політолог Баббіо вважає, що справжнім  суб`єктом демократії сьогодні виступають індивідууми, громадяни.

    В сучасній політичній науці йде пошук  нових форм демократії. Французький  політик М.Рокар вважає реальність взаємозв`язків між виборними, засобами масової інформації і виборцями  – серцевиною сучасної демократії. В цьому напрямі, на його думку, відбувається становлення “нової форми демократії”. Її складовими частинами виступають загальне виборне право та вільна інформація. Народ може реалізовувати своє право вибору тільки в умовах вільного розповсюдження інформації. Не випадково, що засоби масової інформації стали називати “четвертою владою”. Нову форму демократії М.Рокар називає “інформаційною демократією”.

    Канадський  проф. М.Бунге пропонує концепцію  “інтегральної технодемократії”. Засоби її досягнення – це освічене володарювання народу в усіх царинах – економічній. культурній, політичній на основі рад експертів. Тобто, відмічає М.Бунге, інтегральна технодемократія є рівність посередством кооперативної власності та самоуправління, політичної демократії і технічної експертизи.

    В калейдоскопі політичних теорій демократії існує ще й економічна теорія демократії. Вона заснована на образі людини всебічно інформованої, здібної діяти раціонально і добиватися для себе максимальної вигоди. Економічна демократія – це царина ринкових відносин, до якої зводяться політико-владні відносини. Ліберально мислячі теоретики та політики пов`язують разом демократію і ринок. Американський президент Білл Клінтон назвав сучасну західну демократію ринковою демократією.

    Таким чином, аналіз сучасних теоретичних  концепцій демократії показує різноманітність підходів до визначення демократії. Кожний напрям має концептуально-нормативний характер, тобто характеризує той чи інший вид демократії в ідеалі. Разом з тим, теоретичний розгляд спирається на реальний досвід – емпіричний підхід.