Політичний інтерес як вираження природи політики

Д. Юм підкреслював, що «політичні письменники як максиму встановили, що під час продумування будь-якої системи правління і визначення конституційних стримувань та форм правління в кожній людині треба припускати шахрая, який не має у своїх діях жодної мети, окрім особистого інтересу» [5, с. 8]. Розуміючи, що чесні люди трапляються в житті, в тому числі й серед політиків, Юм вважав: політика має будуватися на загальних правилах, якими в політиці є гра егоїзмів. Політика – це можливість зробити так, щоб егоїзми слугували «загальному благу.

У політиці, як і в будь-якій іншій сфері суспільного життя, процес формування та реалізації інтересів первісно пов’язаний з моральним вибором людини, її уявленнями про справедливість, кордони свободи та межі рівності, взаємовідповідальність у відносинах із політичними інститутами. Тому політика споконвічно поєднує в собі дві різні системи координат, системи оцінок та орієнтацій людини у відносинах із державною владою: користі та моральності.

Вебер чимало зробив для утвердження  парадигми автономної політики на початку XX століття – виправданням «законного» насильства як «специфічного» засобу державної влади, апологією відносин панування й примусу, запровадженням принципу свободи від ціннісних суджень стосовно соціального життя тощо.

П і  право

Політична система суспільства дуже тісно пов’язана з системою правовою. Держава є правовою корпорацією, а право підтримується силою держави, тобто ці системи взаємозалежні. Форма цього взаємозв’язку значною мірою характеризує політичний режим і сутність держави.

Стосовно співвідношення політики й права потрібно зазначити, що ефективність правового регулювання залежить від рівнодії інтересів соціальних груп на політичній арені, а також від рівня економічного й культурного розвитку країни. Така рівнодія інтересів є основою для створення права, яке служить всьому суспільству, а не тільки окремим соціальним групам, як це має місце в посткомуністичних державах. Відтак, врівноваження інтересів соціальних груп є умовою вироблення таких правил гри, які не дають змоги одним жити за рахунок праці інших, тобто безжалісно відкидають паразитичні способи мислення і діяльності. Крім цього, правова система залежить від попередньої правової (а також політичної) культури та економічного розвитку, міжнародних відносин. Наприклад, серед сучасних політиків, незалежно від їхніх ідеологічних орієнтацій, знань чи певних інтересів, мало знайдеться таких, які прямо нехтували б принципами міжнародного права. Отже, право є результатом погодження суспільних інтересів політичних суб'єктів через механізм державної влади з метою досягнення певного стану рівноваги, з одного боку, з іншого – умова розв'язання суспільних проблем у межах принципу права, а не принципу сили.

Отже, право — це результат  погодження суспільних інтересів політичних суб'єктів через механізм державної влади з метою досягнення певного стану рівноваги, з одного боку, з іншого — умова розв'язання суспільних проблем у межах принципу права, а не принципу сили.

Автономність  політики і права є відносною. Право має політичний зміст. Воно використовується як для оформлення загальнозначущих політичних відносин, інститутів і цінностей, так і для закріплення планування певних соціальних груп і класів. У той же час право виступає важливішим джерелом легітимації політичної влади, обмежує політичну активність певною мірою.

Право - це система загальнообов’язкових соціальних норм, які встановлюють певний порядок як належний. Мета права  полягає у тому, щоб зробити  можливим мирне співжиття людей, що досягається встановленням обов’язкових для них меж їх зовнішньої діяльності. Право випливає з внутрішніх закономірностей існування суспільства і міжлюдського спілкування, тому в своєму визначальному вигляді не залежить від волі держави. Такі правові норми, що знаходяться у відповідності з мораллю і справедливістю, називають природним правом, тобто правом, що відповідає “природі” людини як духовно-моральної істоти. Таке право, за словами Ціцерона, виникло раніше, ніж будь-яка держава взагалі була заснована. Але не завжди норми природного права усвідомлюються суспільством і стають його законом. Чинним є позитивне право, тобто правові норми, які встановлені правовою владою і потребують виконання. Між природним і позитивним правом завжди є розрив, який, однак, змінюється на протязі історії.

П і релігія

У взаємодії  політики й релігії простежуються дві основні тенденції: релігізація політики й політизація релігії

 Релігізація політики: - використання релігійного фактору для досягнення політичних цілей;

Політизація релігії: - участь у політичній діяльності служителів культу, релігійних організацій; - функціонування політичних партій та рухів на релігійній основі; - участь церкви у врегулюванні політичних та соціальних конфліктів.

Природно, релігія  і церква мають ясно виражену соціально-політичну  функцію. Церква впливає на політику державної влади, політичні установи, політичну організацію суспільства; церква політично впливає на віруючих (частково і невіруючих) багатьма каналами: через священні книги (Біблія, Коран, Талмуд та ін.), де викладені прозорі політичні настанови про відносини між багатими і бідними, про ставлення до державної влади, до її глав - царів та інших монархів, про ставлення до насильства, до війни і миру та інше; через церковні проповіді священики по-своєму тлумачать священні книги у світлі політики церкви і умов сучасності. Церква постійно здійснює співробітництво з державними та суспільними організаціями, з політичними партіями, що виникли на релігійній основі.

 В історії  суспільства, як і на сучасному  етапі, виникають і діють різноманітні  типи взаємовідносин держави з церквою: реалізується пріоритет держави, ЇЇ панівна роль у ставленні до церкви; реалізується пріоритет церкви у ставленні до держави. Панівна роль держави у ставленні до церкви характерна для всіх сучасних держав. Пріоритет же церкви у ставленні до держави притаманний деяким ісламським державам (Іран, Саудівська Аравія та ін.). В минулому пріоритет церкви в державі мав місце на деяких етапах папської влади в Римі, на ранніх стадіях після хрещення Київської Русі.

Все більше позначається релігійний чинник на виборчій поведінці електорату, який поступово у своїй масі стає залежним не від політичних чи ідеологічних програм або платформ, а від на-лежності виборців до великих соціальних груп, таких як конфесія чи етнос, які забезпечують конкретній партії більш-менш стійку виборчу базу. Слід відзначити, що симпатії до певних партій та ідеологій можуть бути і наслідками ранньої соціалізації (в сім’ї, під впливом найближчого оточення). Проте, як свідчать реалії сьогодення, релігія все більше вторгається і в цю сферу.

Зростання значення релігійного чинника в політиці підтверджує і те, що партії, які  ігнорували чи заперечували суспільну  зна-чущість релігії, кардинально  змінили свої погляди і намагаються  будувати відносини у конфесійних  вимірах на умовах діалогу і порозуміння.

Церква не зв'язана  ані з якою формою людської культури, особливою політичною, економічною  або соціальною системою. Папа Іоанн-Павло II підкреслив, що «місія церкви релігійна, а не політична і не соціальна». Прагнення ряду церков уявити соціальну позицію як політично нейтральну і безсторонню до будь-яких політичних напрямків має, однак, політичне підґрунтя. Це - спроба замаскувати дійсні політичні орієнтації в підтримку певного політичного напрямку. Відкрито стаючи на бік одного напрямку, церква ризикує втратити довіру прихильників іншого напрямку, тому балансує між ними, здійснюючи немовби загальнолюдську, а не політичну позицію.

 Держава завжди  зацікавлена в політичній підтримці  церкви, через посередництво якої  може впливати на віруючих. Відсутність підтримки з боку церкви, навпаки, може завдати втрат керівництву країни, особливо в період виборчих кампаній, формування органів місцевого самоврядування. Верхи держави, ідо правлять, прагнуть використати релігію, її вплив, перетворити її в знаряддя своєї політики, нерідко суперечній інтересам віруючих. Цю мету переслідує і керівництво Російської федерації та України, і не без успіху, зустрічаючи відповідну позитивну реакцію з боку православної церкви.

3) Сутнісні ознаки  та види політики

Політика як суспільна діяльність має такі ознаки:

1) мета політики – забезпечити панування одних соціальних груп над іншими, одних інтересів над іншими або узгодження соціальних інтересів; – створення механізму реалізації спільної волі і спільного інтересу;

2) соціальна функція політики – управління соціальними процесами;

3) суб'єкти політики: держава, партії та соціальні групи, особи, які усвідомлюють свої інтереси, спроможні їх виразити й захистити на державному рівці;

4) політика передбачає поєднання практичної діяльності, науки та мистецтва. Тому політик повинен не тільки мати досвід політичної діяльності, але й володіти глибокими гуманітарними знаннями (юридичними, соціологічними, економічними), вміти впливати на людей, вибирати найбільш оптимальні варіанти комунікації з масами;

5) засобами політики є сила, право та мораль. Сила як сукупність матеріальних та організаційних засобів примусу й насильства, домінувала в політиці впродовж всієї історії людства. В сучасних цивілізованих країнах переважають здебільшого право і мораль. Оптимальне поєднання, незалежно від історичної ситуації, сили, права і моралі потрібне завжди. Якщо не буде розумного співвідношення цих засобів, політика втрачає свою здатність виразити інтегрований суспільний інтерес. Скажімо, якщо сила влади не обмежена правом, – це деспотія, і навпаки, якщо влада не спроможна забезпечити виконання правових норм – це розгул анархії та охлократії. Співвідношення між правом і силою в політиці здебільшого залежить від морального стану суспільства. Низький рівень морального стану суспільства потребує збільшення сили влади, а високий – посиленого правового регулювання.

          Політика поділяється на різновиди. Залежно від того до якої галузі людської діяльності вона відноситься, політика може бути: правова, економічна, соціальна та гуманітарна; внутрішня, зовнішня, воєнна, екологічна, геополітика. Подамо також одну з найпоширеніших класифікацій розмежування політики за різними критеріями:

     1) за сферами суспільного життя:  економічна, соціальна, культурна,  національна, військова тощо.

     2) за орієнтацією: внутрішня, зовнішня.      3) за масштабами: міжнародна, світова, локальна, регіональна.      4) за носіями й суб’єктами: політика держави, партії, руху, особи.      5) за терміном дії: короткострокова, середньострокова, довгострокова.

Таким чином, політика, як одна з окремих сфер суспільної діяльності, відображається, водночас, на усіх напрямках людського життя. Надактуальним також є питання відповідності політики та політиків у своїй діяльності нормам права й моралі, дотримання зрозумілих і незмінних правил гри, відмова від соціального популізму, який призводить лише до ще більшого розчарування у суспільстві.

У політиці, як сфері  життєдіяльності людей, виявляються відмінності інтересів різних груп, які, з одного боку — стикаються, а з іншого — взаємоузгоджуються. Політика є продуктом свідомої довільної, а часом — свавільної діяльності людей, рушійною силою якої є певний інтерес. Проте в цілому політика виражає інтегрований інтерес.

Структуру політики становлять суб’єкти політики, об’єкти  політики, політична діяльність, політичні  відносини, політичні інтереси, політична  свідомість, політична психологія, політична культура, і крім того, виділяють нормативний аспект. Під суб’єктами політики розуміються учасники політичного процесу, здатні діяти вільно і самостійно. Є три рівні суб’єктів політики: соціальний (індивіди, класи, еліти, етноси, мафія, натовп, корпоративні групи); інституційний (партії, органи державної влади, суспільні організації, такі супер-інститути як ООН, НАТО); функціональний (армія, органи розвідки, лоббі, опозиція, бюрократія).

Об’єктами політики виступають суспільні явища, на які  спрямована діяльність суб’єктів політики, зокрема влада. Суб’єкти, здійснючи політичну діяльність, вступають у політичні відносини, взаємодіючи з приводу використання влади. Ці взаємодії будуть керуватся політичними інтересами учасників, які є безпосередньою спонукальною причиною політичної активності.

Нормативний аспект виражений конституціями, законами, програмними документами партій і політичних рухів.

Політика може бути різних видів: економічна, соціальна, культурна, правова та державна.

У залежності від  масштабів, спрямованості, змісту завдань, політика поділяється на внутрішню і зовнішню.

Мета  політики — забепечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів над іншими або узгодження соціальних інтересів.

Завдання  політики — підтримання певного порядку в суспільстві, соціальної справедливості, максимального забезпечення як інтересів окремих індивідів, так і соціальних груп, а також загальносуспільного інтересу, забезпечення цілісності суспільства.

Призначення політики у тому, щоб на основі спільних інтерсів об’єднувати всі верстви суспільства і спрямовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.

Функції політики:

1. функція управління  — розробка основних напрямків  економічного, соціального, духовного  розвитку суспільства; 

2. прогностична  функція — визначення перспектив суспільного розвитку, створення різноманітних моделей майбутнього стану політичної системи тощо;