Політичний інтерес як вираження природи політики

1) Політичний інтерес як вираження природи політики

У політичній науці однією з основних категорій і досі лишається категорія „політичний інтерес”. Чимало

складних  соціально-політичних проблем сучасного суспільства не піддається науковому аналізу без чіткого визначення саме ціїє категорії.

Певні погляди щодо такої категорії, як інтерес, можна помітити ще у творах мислителів античності. Так, Демокріт, описуючи основні етапи розвитку людини і головні її досягнення, зазначав, що рушійною силою цих процесів були і потреби людини. Приблизно такої ж думки дотримувався й Аристотель.

В епоху Просвітництва  П. Гольбах, К. Гельвецій, Д. Дідро намагалися пояснити суспільно-політичне життя (в тому числі й політичний устрій держави) інтересами і потребами людей. У їхніх міркуваннях вже можна виокремити категорію інтересів.

П. Гольбах, зокрема, розглядав інтереси як провідний  мотив людських дій. За допомогою цієї категорії він прагнув пояснити всі явища суспільно-політичного життя. Інтересом, на його думку, можна вважати об’єкт, з яким кожна людина пов’язує уявлення про своє щастя. Визнаючи егоїзм, прагнення до задоволення свого інтересу найсуттєвішою рисою людської природи, вчений висував ідею поєднання особистого і суспільного інтересу.

Цікаву спробу створити теорію інтересу здійснив К. Гельвецій у книзі „Про розум” (1758 р.). Рушійною силою інтересу він називав вчинки людей. К. Гельвецій доводив, що основу всього суспільно-політичного життя,

всієї діяльності та уявлень людей, а також державного устрою і звичаїв, становить інтерес.

Є. Бентам рушійною силою діяльності людини також визначав інтереси. Проте він не зводив їх до інтересів лише особистих. Вчений вважав задоволення приватного інтересу як забезпечення щастя якомога більшої кількості людей. Є. Бентам виступав проти того, щоби інтерес індивіда суперечив суспільному інтересу.

Власну теорію інтересів висунув К. Маркс. Спільний інтерес, на його думку, виражає людські відносини, пронизані раціональністю. Спільному інтересу протистоїть приватний інтерес – інтерес окремого прошарку,

пронизаний духом  корисливості і себелюбства. Якщо Г. Гегель першим носієм спільного інтересу називав народ, публіку, провінції, то К. Маркс – державу. К. Маркс визначав інтерес як поєднання об’єктивного і

суб’єктивного

Загалом поняття  „інтерес” (від лат. interest – має значення, важливо) визначається як реальна причина, рушійний фактор соціальних дій, котрі формують мотиви і стимули, ідеї та емоції соціальних суб’єктів – індивідів, соціальних груп, класів.

Інтерес- об'єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соц групи тасуспільства в цілому на досягнення певної мети.

Інтереси – це особливий вид суспільних відносин. Вони не існують самі по собі, поза соціальними групами, особами, які є їх носіями. Носіями інтересів можуть бути особистість, соціальна група, сім’я, нація, суспільство, різні інститути. З іншого боку, інтереси спрямовуються на певний об’єкт. В якості об’єктів інтересу виступають матеріальні і духовні цінності, соціальні інститути і суспільні відносини, усталені звичаї.

Щоб у кожному конкретному випадку бачити інтерес, необхідно чітко

розуміти зміст  елементів його структури:

1) необхідність  задоволення потреб (передбачає  наявність самої потреби);

2) можливість  задоволення потреб (передбачає  наявність способів і умов їх задоволення);

3) усвідомлення  необхідності задоволення потреб  і можливостей їх задоволення.

Таке розуміння  структури інтересів пояснює, чому інтерес є реальною причиною соціальних дій суб’єктів.

Більшість дослідників  поділяє інтереси за наступними основними ознаками:

1) за носієм  інтересу – загальнонародні (суспільні), колективні, особисті;

2) за змістом,  сферою діяльності і спрямованістю  – матеріальні і духовні;

3) за соціальною значимістю  – корінні, основні і другорядні, менш значимі;

4) за відношенням окремих колективних та індивідуальних інтересів до інтересів суспільного розвитку – загальні (суспільні) та приватні;     5) за часом дії – постійні, стійкі, довгострокові, тимчасові, нестійкі;

6) за відношенням  до суспільного розвитку суспільства  – прогресивні і реакційні;

7) за ставленням  носія інтересу – дійсні, реальні,  уявні, ілюзорні,помилкові.

Категорія „інтерес”  знайшла відображення й у політичній сфері, де вона проявляється у формі політичного інтересу, який можна визначити як ставлення людини, соціальної групи до політичних впливів, процесів, політичної діяльності, які грунтуються на світоглядних принципах, переконаннях, настановленнях

Політичний  інтерес має пряме або опосередковане відношення до влади для досягнення певних цілей: задоволення матеріальних потреб, піднесення добробуту, стабілізації суспільства, забезпечення умов для безпеки й свободи особи, реалізації власних владних амбіцій, а також розв'язання со¬ціальних проблем, піднесення престижу тощо.

Політичний  інтерес – це інтерес соціальної групи, особистості, пов’язаний з проблемою задоволення, утримання і використання влади. Він динамічний, він активно впливає на суспільне життя. Політичний інтерес виконує роль

особливого стимулу  дій всіх компонентів політичної системи суспільства – держави, політичних партій, громадських організацій тощо.

Отже, політика є, по-перше, виявом інтересів окремих осіб, соціальних груп, їх зіткненням і протиборством; по-друге – способом певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому началу, більш значущому й обов'язковому. Якщо у примітивних суспільствах політика слугує інструментом реалізації інтересів панування домінуючих груп, то в сучасному цивілізованому суспільстві – інструментом узгодження інтересів, підпорядкування їх більш загальному – національному інтересу, а також інтересам міжнародних спільнот і організацій. Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб'єктами політики, а нерозуміння цих інтересів – об'єктами політики. Суб'єкти політики – це: - особи та соціуми, - спеціально створені установи й організації. Об'єктами політики є всі явища політичного та суспільного життя, на які спрямована діяльність суб'єктів політики. Ними можуть бути елементи політичної, економічної, правової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціуми й окремі особи.

 

2) Політика та  форми суспільної діяльності

      Політика як соціальна сфера співвідноситься з іншими формами суспільної діяльності – економікою, правом, мораллю, релігією.

П і  економіка

Економіка і  політика є двома підсистемами єдиної суспільної системи. За загальним законом системності вони є взаємопов’язаними, і в той же час відносно самостійними. Вони відносно самостійні остільки, оскільки підкоряються своїм особливим законам розвитку. В той же час вони взаємопов’язані, оскільки є предметом інтересів одних і тих самих людей і соціальних груп – реалізація цих інтересів (перш за все матеріальних) відбувається через відповідну форму взаємодії, розподілу і перерозподілу економічної і політичної влади.

Політичні інтереси людей перш за все детерміновані їхніми економічними інтересами. Наприклад, одні будуть зацікавлені у зменшенні податків, інші - ні. Одні хочуть скоротити соціальні витрати в державному бюджеті, інші - ні. Відповідно різні соціальні групи будуть виступати з різними вимогами, програмами. Нарешті, економічні інтереси "заставляють" бізнес-еліту фінансувати виборчі кампанії, безпосередньо впливати на політиків для прийняття вигідних для бізнесу рішень.

 Економічна  нестабільність і кризи народжують  кризи довір'я до існуючої влади, а причинами її зміни, росту не конвенціональних форм активності і навіть революцій.

 Зовнішня  політика держави будується з  урахуванням інтересів національної  економіки. Про це свідчить  практика тиску західних урядів  на уряди країн-експортерів нафти з метою зниження цін на сировину або практика забезпечення в інших регіонах інтересів власних транснаціональних корпорацій.

 Зворотний  вплив політики на економіку  виявляється в такому:

• стабільність політичної ситуації впливає на стабільність економічного життя, робить країну привабливою для інвестицій; політична нестабільність призводить до відтоку капіталу, "розумової" еліти за кордон;
• реалізація науково-технічної політики впливає на ріст продуктивності праці, на умови і зміст праці робітників;
• у впливі через реалізацію економічної функції держави;
• політика змінює економічне середовище шляхом обгрунтування нових концепцій економічного розвитку і їх втілення в економічних реформах.

 Питання про  те, наскільки політичний фактор (яким, у першу чергу, виступає держава) може бути присутнім у економіці, є спірним. Цей вплив може бути як позитивним, так і негативним. Командування економікою за допомогою директив обертається ростом тіньової економіки, дефіцитом товарів, втратою економічної зацікавленості, що врешті-решт закінчується кризою суспільної системи. Але настільки ж небезпечний і "дикий ринок", що не має зовнішнього регулюючого початку.

 Відповідно  існує необхідність підтримувати  порядок і відрегульованість  економічних відносин, стримувати негативні прояви ринку засобами політики.

П і  мораль

В сучасній практиці все більш актуальним стає питання  про співвідношення моралі і політики. Політика розцінюється багатьма людьми як “брудна справа”, і на це дійсно є підстави. Давно минули ті часи, коли політика поєднувалась з етикою і вважалась засобом виховання доброчинностей (Арістотель), або розглядалась як наука про справедливість та несправедливість (Гоббс). З часів Макіавеллі аморальність в політиці розглядається не як особистий недолік, а як професійна риса.

 М.Вебер вирішував  це питання розрізняючи “етику  переконання” і “етику відповідальності”.  Етика переконання є діянням  на підставі певних принципів,  отже, за наслідки цих діянь  відповідає той, хто встановив  ці принципи (наприклад, Бог). Етика відповідальності є діянням заради певних цілей та інтересів, де визначальним є вже не дотримання абстрактних принципів, а розуміння відповідальності за власні діяння, відповідність мети і засобів. Отже, політична мораль – в її відповідальності. Аморальною є безвідповідальна політика, хибне співвідношення мети та засобів.

 Навпаки,  російська релігійна філософія  намагалась відновити поєднання  політики та етики, підкорити  політичну діяльність моральним  принципам. Так, Вол.Соловйов писав:  “Здравая политика есть лишь искусство наилучшим образом осуществлять нравственные цели в делах народных и международных. Область вопросов политических есть лишь новая, более широкая и сложная сфера для применения тех самых идеальных начал, которыми должна управляться личная деятельность каждого.”. Очевидно, він прав в тому, що людина, яка діє в політиці, залишається моральною істотою, тобто або виходить, або не виходить з вимог моралі.

Громадськість намагається оцінити політику й політиків категоріями справедливості, честі, чесності, виходячи з цих цінностей та норм, які існують в суспільстві. Однак колективна мораль не завжди співпадає з універсальними цивілізаційними моральними принципами й тому етична оцінка політичної діяльності може мати спотворений характер щодо цивілізаційних моральних стандартів. Так, на Заході подружня невірність може зашкодити політичній кар'єрі, а у посткомуністичних країнах – звинувачення у корупційній діяльності не часто можуть перешкодити політичному успіху.

Співвідношення  між політикою і мораллю можна звести до таких принципів:

1. політика завжди аморальна;
2. для досягнення високоморальних цілей (здобуття незалежності, утвердження слави й величі держави, тощо всі засоби (в тому числі й насильницькі) мають моральне виправдання;
3. ніяка мета не може виправдати аморальні засоби (насильство, брехню, підступність).

      Останній принцип дедалі більше  знаходить підтвердження у політичній  практиці сучасного цивілізованого  суспільства. При цьому треба  сказати, що моральність політиків  в її універсальному цивілізаційному значенні залежить також від ситуації, в якій функціонує політика, а саме: - ефективності соціального контролю над владними структурами; - умов політичної конкуренції, - рівня політичної культури політичних еліт і мас.

 

Політик, який виховується на моральних принципах, ніколи не дозволить собі й оточенню бути байдужим до загальнонаціональних, загальнодержавних, загальнолюдських проблем. Згадаймо слова американського поета Річарда Еберхарта, що стали крилатими: «Не бійся ворогів, у найгіршому разі вони можуть тебе вбити, не бійся друзів – у найгіршому разі вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджують, але з їхньої мовчазної згоди існують на землі зрадництво й убивство».