Політичні режими

   Тільки  після успішного закінчення цієї фази стає можливим перехід до наступної, де справді починають закріплюватися демократичні процеси та вирівнюватись  різні демократичні інститути, а  економічне зростання стає стабільним унаслідок повного визволення приватної  ініціативи. Поступово стають реальністю демократична політична культура і  підприємницька традиція. Ця третя  фаза узагальнено характеризується політичною консолідацією та тривалим економічним піднесенням. Якщо конкретніше, то можна висловити припущення, що Польща, Чеська Республіка та Угорщина зараз знаходяться майже на порозі третьої фази.

   Важливо також зазначити, що спроможність увійти до першої, вирішальної фази і пройти її (а це стадія прийняття і здійснення найважливіших рішень) значною мірою  залежить від ступеня політичного  і економічного лібералізмів, що їх дозволяли колишні комуністичні режими у кожній з країн в останні  роки існування.

   Суттєво зауважити, що роки агонії комунізму  були одночасно, принаймні у деяких випадках, в Угорщині (режим Кадара у 1970-80-х роках) та Польщі (режим Ґерека у 1970-х роках і останні п’ять  років Ярузельського у другій половині 1980-х років).

   Третій  висновок, що випливає з аналізу  процесу перетворень,— це пріоритетність політичної реформи як основи ефективних економічних реформ. Для успішного  початку і проходження першої, критичної фази радикальних змін дуже важливими є демократичний  політичний консенсус і ефективні  політичні процеси. Теоретично можна  було б постулювати необхідність на цій стадії авторитарної системи  порядку, тому що ця фаза не тільки потребує «жертв», а сама приносить у «жертву» багато чого. Тут відразу ж, зрозуміло, спадає на думку Китай. Однак після  краху комуністичних режимів  у Центральній Європі і Радянському  Союзі авторитарне врядування видається  вже неможливим та й небажаним.

   А ось демократична згода у суспільстві, навпаки, дуже потрібна. Але її слід підготувати й закріпити. Для  її започаткування необхідна наявність  ефективного, насправді харизматичного популярного лідера (типу Гавела або  Валєнси), який здатний заручитися широкою  підтримкою народу. Це також потребує існування або швидкої організації  політичного руху, який підтримує  такого лідера у заанґажований спосіб і організовує підтримку народу на випадок соціальних негараздів та труднощів, що, зазвичай, виникають  на цій фазі. Але насамперед початкова  фаза, з її нерідко ейфорійним посткомуністичним  ентузіазмом, має бути швидко використана  для побудови засад законних і  чітко зафіксованих демократичних  процедур, у рамках яких проводитимуть  довготермінові економічні реформи. До початку другої фази суспільна ейфорія  звичайно спадає, натомість зростає  розчарування у здійснюваних перетворенях, отже, багато що залежить від гнучкості  та прийнятності для суспільства  нових демократичних процесів. Значна частина труднощів Росії виникла  тому, що і Горбачову, а потім і  Єльцину не вдалося зосередитися на необхідності широкої політичної реформи як нагального першочергового завдання.

   Сказане підводить до четвертого уроку, що випливає з трьох попередніх: швидке і всебічне перетворення — шокова терапія у  рамках так званого «великого  вибуху» — можливе лише тоді, коли для цього існують необхідні  суб’єктивні і об’єктивні умови. Добрим прикладом поєднання обох умов є Польща, де у всіх частинах країни існувала політична контреліта, а саме рух «Солідарність», який охопив усі верстви суспільства, не був зламаний протягом десяти років  військового становища і зміг швидко стати ефективною політичною контрелітою у масштабах країни (а не перетворився на купку дисидентів, що раптово піднеслися на горішні  щаблі владної ієрархії, як це сталося  у деяких інших країнах). Більше того, ця еліта спиралася на такий моральний  авторитет, що був здатний надихнути  суспільну волю людей до готовності самопожертви, а саме – авторитет  католицької церкви. Крім того, був  харизматичний лідер, він мав  особливу повагу того класу, який першим найдужче постраждав би через суспільні  жертви і який зміг персоніфікувати політичні зміни. Клас вільного селянства і велика «підпільна» економіка підготували суспільство до прийняття чинності закону пропозиції і попиту після відпущення цін та припинення дотацій. Нарешті, Польща виграла від підтримки, наданої народжуваній культурі підприємництва зацікавленою у перетвореннях діаспорою, що нараховувала близько 10 мільйонів поляків.

   Перелік цих передумов може свідчити про  те, що хоч польский варіант «великого  вибуху» — шокова терапія— може видатися класичним прикладом такого підходу, водночас у багатьох відношеннях  він може виявитися і досить унікальним. За браком політичної єдності, відданості справі реформ та гнучкості економічного реаґування досить вірогідно, що шокова терапія може призвести до політичної конфронтації та економічного безладдя, коли монополії, що перебувають у  вигідному становищі, користуючись лібералізацією цін, просто підвищують їх, стимулюючи тим самим інфляцію.

   П’ятий  і останній загальний урок з досвіду  посткомуністичної перебудови випливає саме з цього останнього моменту: не слід іґнорувати стратегії перетворень, що передбачають повільніше просування, необхідні етапи і водночас базуються  й на тривалому державному реґулюванні, а не тільки на повній стихії незалежних і активних ринкових сил. Тут спадають на думку застереження видатного  японського вченого, фахівця з економічного розвитку Субуро Окіти. У серії своїх  статей він переконливо довів, що державне втручання необхідне в  країнах, де немає традицій вільного ринку, належного досвіду та відповідної  суспільної культури. Він підкреслював, що існують суспільства, де з історичних причин потрібне певне поєднання  ринкових механізмів та державного планування, надто ж якщо брати до уваги  те, що такі механізми самі собою  діють не завжди бездоганно.

   Справедливість  засад Окіти особливо добре видно  на прикладі Японії та Південної Кореї. Влітку 1993 року Всесвітній Банк завершував вичерпний аналіз тридцятирічного  досвіду розвитку Далекого Сходу  і формулював відповідні висновки. Згідно з попереднім викладом цього  звіту у газеті «Файненшл таймс» стосовно південнокорейського досвіду  один з висновків свідчив про  те, що «з початку 1960-х років уряд ретельно планував і тонко керував  розвитком країни... (Він) використовував фінансову систему для спрямування  кредитів у пріоритетні галузі і  заохочував окремі фірми до виконання  національних завдань... (Він) зменшив  соціально-економічний ризик, створив  великі концерни, заснував, де необхідно, державні підприємства і розробив таку систему партнерства держави  і приватної справи, яка не поступалась  японській» .

   Майже те саме можна було б сказати про  Синґапур як приклад успішно керованого економічного піднесення. У будь-якому  разі азійський досвід не слід іґнорувати, передовсім тепер, коли увиразнилися політичні, економічні та соціальні проблеми, з якими, скажімо, стикаються Росія  і Україна, країни без сильних  традицій вільного ринку і розвинутої культури підприємництва .