Політичні режими

Тема 7:Політичні  режими

1.Поняття політичного  режиму.Деморатичний політичний  режим.

Політичний  режим - теоретична категорія існувала лише в науці про державу і  право, в тісному взаємозв'язку з  категоріями: форма правління, форма  державного устрою. В державно-правовій науці політичний режим розглядається  як сукупність засобів та методів  у здійсненні державної влади. В  політичній науці поняття політичного  режиму дуже тісно зв'язано з поняттям політична система і розглядається  тільки у зв'язку з особливостями  розвитку та функціонування політичних систем, хоча співвідношення понять викликає в політичній науці істотні розбіжності. Інколи політичний режим і політичну  систему розглядають як синоніми. Іноді поняття політичного режиму взагалі не виділяється. Іноді політичну  систему і політичний режим розводять  досить далеко один від одного. Дати універсальне визначення політичного  режиму досить складно.

Політичний  режим - це спосіб функціонування та взаємозв'язку основних елементів політичної системи  суспільства. Поняття політичний режим  включає основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства  та влади; роль та значення недержавних  і пеполітичпих організацій та структур; характер існуючих в суспільстві  заборон; роль ідеології у житті  суспільства; характер політичного  лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; становище засобів масової  інформації; роль політичних партій; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу.

Поняття влади дає ключ до розуміння сутності та призначення політичних інститутів і процесів, самої політики. Визначення цього поняття, з'ясування сутності й характеру політичної влади  дає змогу виокремити політичні  відносини з усієї сукупності суспільних відносин, має важливе  значення для розуміння природи  політики й держави. Про важливість поняття влади в науці свідчить існування особливої галузі науки - кратології (від грецьк. кратос - влада  і логос - слово, поняття, вчення) як сукупності знань про владу.

Основними компонентами політичних режимів є: форма і роль держави, система  партій, спосіб голосування, структура  політичних інститутів, принцип легітимності, наявність чи відсутність правової державності, обмеженість чи необмеженість  державної влади, розвинутість, нерозвинутість чи відсутність громадянського суспільства, одно- чи багатопартійна система, які  визначають тип політичного режиму. Спосіб' голосування — також важливий елемент режиму, який певною мірою  окреслює контури політичної системи. Легітимним є режим, здатний сформувати у мас переконання, що саме даний  порядок є найкращим із усіх можливих (М. Вебер). Одначе легітимним є й режим, який відповідає народним прагненням чи народному консенсусові (М. Дюверже).

Інтерес до типології політичних режимів  має таку ж давню історію, як і  вивчення політики. Починаючи з Платона  й Арістотеля, різні мислителі  намагалися виробити концепцію класифікації політичних режимів. Кожна типологія  відображала не тільки політичний інтерес  ученого й реалії політики того чи іншого типу. Типологія Платона й  Арістотеля відображала історичний і політичний досвід Стародавньої Греції, а також їхні власні переконання. Арістотель виділив три типи політичних режимів. Це — монархія, здатна обернутися на тиранію; аристократія, що може стати  олігархією; політика з поміркованою демократією, що може виродитися в демагогію. За всі наступні століття до цієї схеми  було мало науково переконливих доповнень.

Поняття "політичний режим" існувало вже  в науці конституційного права  у Франції. Класифікація режимів  базувалася на відмінності законодавчої і виконавчої функцій держави  і на з'ясуванні їхнього співвідношення. Відповідно виділявся режим злиття влад (абсолютна монархія), режим  поділу їх (президентська республіка), режим співробітництва (парламентська  республіка). Одним із перших у політичній науці спробував класифікувати  політичні режими Г. Моска. І хоч  він не довів до кінця свою типологію, деякі західні дослідники, підсумовуючи його роздуми, виділяють чотири типи політичних режимів: аристократично-авторитарний, демократично-авторитарний, аристократично-ліберальний, демократично-ліберальний[7, c. 55-57].

До спроби класифікувати політичні режими вдавалася й українська політична  думка. У своїх "Листах до Братів-Хліборобів" В. Липинський виділяє три типи політичних режимів: 1) демократія з республікою, 2) охлократія з диктатурою, 3) класократія  з правовою — "законом обмеженою  і законом обмежуваною" — монархією.

Під демократією  він розуміє парламентську і  президентську республіки. Основну  увагу політик приділяє аналізові  демократичного республіканського  ладу США, щоб обґрунтувати ідею неможливості побудови демократичного суспільства  в Україні без попереднього проходження  етапу монархічного правління. У  Сполучених Штатах, на думку В. Латинського, "демократія не виявила своїх  негативних якостей тому, що правляча суспільна верства опиралася  на стару монархічну консервативну  традицію. А брак монархії вона надолужувала зміцненням політичної влади президента".

Охлократією вважають такий суспільно-політичний лад, за якого активна меншість згуртовується  шляхом організації різнокласових  елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Тобто охлократія, за В. Липинським, "це не влада натовпу, а влада над натовпом".

Класократія — такий суспільно-політичний лад, де активна меншість — аристократія приходить до керівництва шляхом вибору найкращих представників  різних станів і класів суспільства. Виборна аристократія обмежує свою владу послухом монархові. Монарх, у  свою чергу, обмежений законами, ухваленими в законодавчих установах представниками класів. "Аристократія, — говорив  В. Липинський, — це чинник динамічний, який сам себе витворює й виправдовує  право на існування, постійно відновлюючи  себе в житті держави шляхом залучення  до правлячої ролі нових представників  різних соціальних груп".

   У перекладі з грецької демократія означає "влада народу" (demos - народ, cratos - влада). Більш розгорнуте визначення демократії, що стало класичним, було дано американським президентом А. Лінкольном у його відомій гетисбурській промові (1863): правління народу, вибране народом і для народу. Але, не дивлячись на очевидність трактування демократії як народовладдя, існує ряд проблем, які належать до змісту і функціонування демократії. Ці питання викликають серйозні суперечки, що знайшло відображення у появі різних теорій демократії, наголос робиться на різні її властивості: свободу (лібералізм), рівність (марксизм), участь народу у прийнятті рішень (партисипаторна теорія або демократія участі), конкуренцію за голоси виборців між елітами (елітарні теорії).

   Перше уявлення про демократію як форму  правління виникло в античній Греції. Аристотель визначав демократію як "правління всіх". Але при  розгляді історії становлення демократії виявляється, що поняття "всі" і "народ" не завжди співпадали. З усіх існуючих у минулому прикладів найбільш демократичною  була "первісна демократія", де рішення приймали всі дорослі члени роду або племені.

   У період розкладу первісного суспільства  виникає воєнна демократія, де народ, іншими словами, ті, що мають право брати участь в управлінні і здійснювати правосуддя, обмежувався тільки озброєними чоловіками. У древніх Афінах, що подарували світові досвід першої прямої політики демократії, під народом розумілося тільки дорослі вільні чоловіки. Саме вони мали право особисто брати участь у роботі народних зборів і голосувати. Жінки, раби, метеки (особисто вільні переселенці) політичних прав не мали. Таким чином, в Афінах демократія поширювалася на кілька тисяч людей. Ця влада була далекою від досконалості ще й тому, що придумувала інакшу думку, приймаючи форму тиранії "більшості". Так, афінська демократія приговорила до смерті Сократа, а також могла будь-якого непопулярного громадянина піддати остракізму (вигнанню з міста терміном на десять років). Відомо, що з Афін був вигнаний полководець і політик Фемістокл зі словами: "Ти кращий від нас, а нам не потрібно кращих". Цієї долі ледве уникнув і відомий прибічник афінської демократії - Перикл. Нарешті, треба відзначити, що демократія древності існувала за рахунок інституту рабства. Настільки ж звуженою була категорія громадян - народу у середньовічних муніципальних демократіях - у феодальних містах-республіках.

   Найвизначнішими подіями, які заклали основи демократичної  тенденції, стали Англійська революція (1688), війна за незалежність Північної  Америки (1775-1783) і французька революція (1789). У прийнятих у цей період документах - Біллі про права (Англія), Декларації незалежності і Біллі  про права (США), Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1791) - були висунуті демократичні цінності і принципи, які проглядаються у сучасній практиці функціонування системи представництва, взаємовідносини гілок влади  і законодавства в галузі прав людини.

   Але найбільш зрілих форм демократія досягла  в середині XX ст., коли стали реальністю рівні для усіх верств суспільства  громадянські і політичні права. Необхідно підкреслити, що сучасна  демократія відрізняється від попередніх історичних моделей і іншими суттєвими  ознаками: захистом прав людини, визнанням  права опозиції (тих, хто в даний момент залишився у меншості) захищати свою думку і критикувати уряд.

   Сучасні політики дуже часто зловживають  словом демократія. Більшість сучасних партій містять у своїй назві  термін "демократична", практично  всі сучасні політичні режими, навіть авторитарні, претендують на демократичність. Подібна вільність  у вживанні поняття "демократія" і сама різноманітність трактувань її сутності спонукає окремих авторитетних вчених зробити висновок, що демократія - це поняття, яке не піддається визначенню. Тим не менш політологи, різні міжнародні організації використовують це поняття, погодившись щодо критеріїв, що дозволяють віднести той чи інший режим до демократичного.

   Що  є сучасною політичною демократією? В узагальненому плані її можна визначити як режим, в якому народ має можливість реалізувати свою волю безпосередньо або через своїх представників, а влада несе відповідальність перед громадянами за свої дії.

   Сутність  демократії конкретизується в певній сукупності цінностей, інститутів і  процедур. Головні з них такі:

1. Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.
2. Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонасту-пності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада вибирається на певний і обмежений термін.
3. Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст політичної рівності.
4. Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубожіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями прав.
5. Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, і вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести рівність всіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.
6. Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливати на прийняття рішень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.
7. Соціальні й економічні права. Реалізація цих прав - необхідна умова забезпечення політичної рівності. Пов'язано це з тим, що проголошення політичної рівності не усуває практики, що склалася, коли окремі громадяни через свій суспільний статус і благоустрій володіють великими можливостями впливати на владу, використовуючи для цього ЗМІ, безпосередні контакти з урядовими чиновниками, дружні зв'язки. Реалізація соціально-економічних прав покликана знівелювати соціальну нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових громадян у політичному житті, нарешті, ці права закріплюють умови життя, які виступають своєрідним імунітетом проти страху нестатків, наприклад, страху перед безробіттям, злиднями. Вони включають у себе право на достойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь у культурному житті, доступ до охорони здоров'я. Зміст економічних прав зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Вони включають у себе право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно вибирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає підкріплення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу, в оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпечення соціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці і здійсненні соціальних програм. Розглядаючи перспективи розвитку демократії, деякі автори вказують на актуалізацію в майбутньому вимог гарантій рівності у сфері екології.

   Треба відзначити, що свобода слова, свобода  друку, доступ до засобів інформації розглядаються демократичною спільнотою як необхідні умови реалізації інших  прав. Ці свободи дозволяють критикувати  уряд, виражати протест проти порушення  певних індивідуальних та колективних  прав, брати участь у дебатах з  найважливіших суспільних проблем.

   Демократична  практика останніх десятиліть характеризується визнанням необхідності гарантувати  колективні права релігійних, етнічних і мовних меншин. Вони включають  у себе гарантії проти появи дискримінації  у будь-якій формі, а також право  на збереження самобутності. Декларація Генеральної асамблеї ООН (1992) до цих  прав відносить такі: розвивати свою культуру, сповідувати свою релігію  і обряди, використовувати для  спілкування свою мову, брати участь у процесі прийняття рішень, що стосуються цих меншин, тощо.

   Конституція - документ, що закріплює права і свободи громадян, обов 'язки держави щодо захисту цих прав та передбачає механізм вирішення суперечок між особистістю і державою.

   Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову у побудові державного апарату дозволяє уникнути можливості зловживань з боку будь-якої з гілок влади.

   Наявність розвинутої системи  представництва (парламентаризму).

   Політичний  плюралізм дозволяє легально діяти не тільки політичним і суспільним рухам, що підтримують політику уряду, але й опозиційним партіям і організаціям.

   Демократична  процедура прийняття  рішень: вибори, референдуми, парламентське голосування  тощо.

   Принцип більшості передбачає прийняття рішень більшістю голосів при одночасному визнанні права меншості проявляти незгоду, меншість (опозиція) має право виступати з критикою на адресу правлячої влади і висувати альтернативні програми, створювати свої об'єднання.

   Вирішення конфліктів мирним шляхом. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.Недемократичні політичні режими

 Тоталітаризм — це деспотичний, диктаторський режим, який у першій половині XX ст. встановлено в багатьох країнах Європи, Азії та Латинської Америки. Першою тоталітарною державою після жовтневого перевороту 1917 р. став Радянський Союз. У 20—30-ті роки XX ст. тоталітаризм утвердився також в Італії, Німеччині, Югославії, Греції, Іспанії, Португалії, Румунії, Болгарії, Гватемалі, Сальвадорі, Японії. Згодом, після Другої світової війни, під тиском Радянського Союзу тоталітарні режими комуністичного зразка сформовано у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Болгарії, Румунії, Югославії, НДР, Китаї, В'єтнамі, Північній Кореї, Лаосі, Камбоджі та на Кубі.