Політичні режими

 Чим же тоталітаризм (від лат. totalis — весь, цілий, повний) відрізняється від демократії? Відповідь  на це запитання дають дослідження  багатьох політологів та соціологів (X. Аренд, Ф. Гаєк, К. Фрідріх, 3. Бжезінський, Л. Шапіро, К. Полен), які дійшли висновку, що поняття тоталітаризму стосується не лише політичної влади чи держави. Воно характеризує стан усієї соціальної системи. Втручаючись у всі сфери  життєдіяльності суспільства, режим  встановлює над ними тоталітарний контроль і намагається перебудувати суспільство  згідно зі своєю доктриною. Отже, тоталітаризм — це політичний режим і суспільна  система, які характеризуються здійсненням  певною політичною системою повного  контролю над життєдіяльністю всього суспільства і життям кожної людини зокрема, жорсткою регламентацією з  боку держави, яка при цьому опирається на засоби прямого збройного насильства, що поширюється на функціонування усіх суспільних сфер. Засновники теорії тоталітаризму  — італійці Б. Муссоліні та Д. Джентіле — оперували терміном у позитивному  значенні й відзначали тоталітаризм як єдність особистості, партії та держави  в ім'я вищої національної ідеї.

 Отже, тоталітаризм як теорія і практика зріс на соціально-історичному  ґрунті XX ст. У цей час уже стало  зрозумілим, що розвиток суспільства  неминуче супроводжують зміни в  системі розподілу праці, поява  нових видів потреб, які призводять до втрати керованості державою соціальними  процесами. Водночас хаос структурних  змін органи влади намагалися подолати простими рішеннями, пошуком певної ідеї, здатної інтегрувати всі  соціальні групи. Це логічно зумовило поступову актуалізацію тоталітарної ідеї.

Але тоталітаризм значно раніше започаткував власне ідейне формування. Це відбувалося в контексті  історичного розвитку політичної думки, зосередженої на обґрунтуванні переваг  етатизму, тобто необмеженої влади  держави, й автократії — самодержавного правління. З давніх-давен генезис  ідеї тотального підкорення індивіда державою було зумовлено реакцією на різноманітність людських потреб і форм розподілу праці, які постійно трансформувалися. І саме у державі перебував єдиний центр примирення різноманітних інтересів, з якого також відбувалося управління всіма соціальними процесами. Автократична традиція в управлінні суспільством була властива політичній думці Сходу і Заходу: на Сході — це школа легістів (середина IV ст. до н. е.), на Заході — це політична філософія Платона. За Платоном, правильно організована держава необхідна для формування морально досконалої людини: задля блага суспільства особі заборонено все, що порушує державну єдність (сім'ю, приватну власність, пошук істини).

 Сталінізм, керуючись  теорією класової боротьби, спрямував  політику масових репресій на непролетарські верстви. Послідовно знищували буржуазію, дворянство, духовенство, так звану "буржуазну" і "націоналістичну" інтелігенцію. Наприкінці 20-х — початку 30-х років ворогами оголосили  найчисельнішу соціальну верству  країни — трудове селянство, яке  мужньо протистояло більшовицькій  політиці примусової колективізації. Спочатку репресії спрямовано проти  економічно незалежної, більш заможної частини селянства, а потім чимало його було виморено штучно створеним  більшовицьким режимом — голодом 1932—1933 pp., який став інструментом масового політичного терору. Це була політика голодомору. Терор голодом був  методом політичного упокоєння  українців. Тобто українців знищували  і як селян, що опиралися колективізації та хлібозаготівлям, і як громадян республіки, котрі виявили стійкі традиції соціально-визвольної боротьби. Тому голодомор не випадково  збігся з масовим знищенням національної інтелігенції. Загалом органи державної  безпеки у 1932—1933 pp. в Україні заарештували 199 тис. осіб.

 Сучасна політологія  обґрунтовує ці та інші кроки тоталітарних режимів неабиякою здатністю  тоталітаризму до мобілізації ресурсів і концентрації засобів для досягнення обмежених цілей — ведення  війни, нарощування оборонної потужності, прискорення індустріалізації країни тощо. Він також "привабливий" своєю псевдопатронажною сутністю для індивіда, який відчуває панічний страх перед відчуженням, конкуренцією та відповідальністю, властивими капіталізму. Гігантський апарат соціального  контролю і примусу забезпечує живучість  та ситуативну ефективність цього режиму.

 Водночас  тоталітарний режим реалізує екстенсивні  методи господарювання й існує переважно  за рахунок надмірної експлуатації природних ресурсів та обмеження  споживання більшості населення. Уперше це продемонстровано класичною формою тоталітаризму — комунізмом (соціалізмом) радянського зразка, створеним 1918 р. У сталінізмі поєдналися минуле (починаючи  з епохи Івана Грозного) і нове, набуте у процесі небувалого соціально-політичного  експерименту. Знищення інституту приватної власності та інституту людини й відторгнення інших загальнолюдських цінностей робило цей режим лівим різновидом тоталітаризму, тоді як італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм були його правими різновидами.

 Фашизм в  Італії виник 1922 р. на основі ідеї відродження  колишньої могутності Римської імперії. Специфіка італійського фашизму  полягала в його залежності від позиції  впливових у державі політичних сил — короля і його оточення, сильної аристократії, армії та католицької  церкви. Водночас його ідеологічну  програму було запозичено з німецького соціалізму, тоді як агресивність —  імпортовано з Німеччини. Способи  ведення урядової політики виявилися  запозиченням ленінського стилю  диктатури. Корпоративізм як універсальний  шлях спасіння суспільства був британського зразка. Власним набуттям італійського фашизму була театральність і  зовнішня видовищна атрибутика.

 Підтипом  недемократичних режимів є авторитарні  системи (від лат. autoritas — влада). З тоталітаризмом їх об'єднує диктаторський, не обмежений законом, характер влади. Водночас тоталітаризм і авторитаризм відрізняються різним ступенем придушення демократичних свобод і всевладдя  держави, мірою жорсткості державного контролю за життям суспільства, місцем і роллю армії та каральних  органів у здійсненні влади.

 Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний  спосіб правління, за якого влада  правителя або правлячого угрупування  не обмежена законом і не підконтрольна  громадянам, яких усунуто від процесу  прийняття рішень. Реальна конкуренція  в боротьбі за владу не допускається.

 Авторитарні режими досить поширені й багатоманітні. Серед них можна виділити такі різновиди.

 Теократичні авторитарні режими притаманні для  країн, у яких до влади прийшли  релігійні клани. Прикладом такого режиму є політична система Ірану, створена ісламськими фундаменталістами  після революції 1979 р. Цей режим  має багато рис, притаманних тоталітаризму.

 Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок  військових переворотів. З приходом до влади військових діяльність представницьких  інституцій значно обмежується, або  й узагалі її заборонено. Так було в багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

 Персональні тирани, різновидом яких є султанізм. За такого персоніфікованого режиму влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади — переважно  слабкі. За султанізму до влади залучено родичів та близьких друзів диктатора. Персональна тиранія була притаманна для режимів Барре в Сомалі, Аміна в Уганді, Самоси в Нікарагуа.

 Абсолютистські  монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати), в яких монарх має необмежену владу, виборні  представницькі органи відсутні.

 Неототалітарні  режими формально діють за наявності  багатьох партій, опозицій, періодичних  виборів, але завдяки різним маніпуляціям влада зберігається в руках однієї масової партії. Такі режими наявні в Мексиці та Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці  та БААС у Сирії).

 У низці країн  авторитарна влада засвідчила відносну здатність успішного вирішення  завдань економічного розвитку (Чилі, країни Південно-Східної Азії). Тому аналітики відстоюють тезу про можливість (і навіть бажаність) стадії авторитарного  правління в посткомуністичних  країнах для вдалого вирішення  завдань переходу до демократії. Потрібна чітка організація владної системи. Але це не означає, що сильна влада  обов'язково має набувати авторитарних форм. Та й досвід Чехії, Латвії, Литви, Естонії, які успішно перейшли від  тоталітаризму до демократії, переконливо  доводить, що демократично організована влада здатна успішно вирішити надскладні завдання трансформації. До того ж, не виключено, що в авторитарного лідера може з'явитися спокуса відкинути  демократичні механізми здійснення влади і встановити диктаторський  режим.

 Перехідний  період — це не лише процес подолання  економічної чи фінансової кризи, якими  б важливими для переходу вони не були. Це і процес формування повноцінної  політичної системи з її багатопартійністю, і процес становлення громадянського суспільства зі складною структурою громадських об'єднань та асоціацій, процес формування демократичної політичної свідомості та демократичної політичної культури. Лише авторитарними методами, без широкого залучення демократичних  політичних сил, демократичне суспільство  не побудувати. Тому без практичної розбудови демократії до неї перейти  не можна. 
 
 
 
 
 

3.Трансформація політичних  режимів у посткомуністичних  суспільствах

Спливло вже чимало часу, як крах комуністичної  влади у Польщі започаткував процеси, що призвели до падіння влади комуністів у інших країнах Центральної  Європи. Так само минуло чимало часу і після розпаду самої радянської системи, яка до того п’ять років  билася в агонії «перебудови». Отже, тепер можна спробувати зробити  деякі висновки з низки намагань створення на руїнах комуністичних  країн політично спроможних і  економічно розвинутих демократичних  держав.

   Процес  перетворень, що нині триває, ставить  кілька складних запитань. Коли він  починався, не було жодних орієнтирів, зразків або керівних принципів, на які можна було б спиратися, приступаючи до перетворень. Економічна теорія принаймні щось заявляла про  нібито неминучу заміну капіталізму  соціалізмом. Але якихось теоретичних  засад щодо перетворення одержавлених суспільств на демократичні країни з  плюралістичним політичним устроєм  і економікою вільного ринку не існувало. Крім того, що це питання заплутане  теоретично, воно також було і залишається  дуже складним у політичному плані, адже Захід, заскочений таким раптовим падінням комунізму, не був належним чином готовим до участі у розв’язанні  подібної комплексної проблеми системного перетворення країн радянського  типу. Тому йому довелося діяти фактично поспіхом, імпровізуючи протягом кількох  минулих років. 

   Розглядаючи у широкому плані уроки процесів перетворень, можна сказати, що перший з них — це те, що сподівання обох сторін, тобто колишніх комуністичних  країн і Заходу, були занадто завищеними і досить наївними. Визволені народи нещодавніх комуністичних держав мали справді перебільшені й спрощені уявлення про характер допомоги, що її вони сподівалися отримати від  Заходу. Було якесь загальне очікування манни небесної, якогось нового широкомасштабного  «плану Маршалла», незважаючи на те, що історично й змістовно досвід розробки і здійснення «плану Маршалла»  непридатний для колишніх комуністичних  країн. Та й на Заході загалом недооцінили  системних складнощів необхідних змін, упору вкоріненої і все ще всюдисущої номенклатури і тривалості самого процесу  перетворень.

   Разючим прикладом цього є те, що програми американської допомоги Польщі, започатковані  відразу після 1989-1990 років, а потім  іншим країнам Центральної Європи, базувались на тому припущенні, що перехідний період триватиме приблизно п’ять  років .Тепер ми вже знаємо, що він буде значно довшим — щонайменше десять років для країн Центральної Європи і, можливо, років п’ятнадцять–двадцять для інших країн, і лише тоді випаде сказати, що процес перетворень завершився. Принагідно можна додати, що Захід був надто оптимістичним та досить наївним у своїх оцінках Горбачова, його намірів і програм. Певною мірою і нині бачимо щось подібне у сприйнятті Єльцина.

   Другий  і важчий для засвоєння урок полягає  в тому, що сам процес перетворень  – це не континуум, не щось тягле  й цільне, а послідовність окремих  фаз. Більше того, не всі з колишніх комуністичних країн перебувають  на одній фазі процесу перетворень  і не всі вони проходять відповідні етапи в однаковому темпі. Слід також  зазначити, що швидкість переходу від  однієї фази до іншої дуже залежить від того, чим у політичному  і економічному планах характеризувався останній («переддозрівальний» і  водночас зародковий) період існування  колишніх країн комуністичної системи.

   Зазначена думка заслуговує на більш докладний  розгляд. Перша, переламна, фаза, що почалась відразу ж після падіння комуністичної  системи, потребує подвійних зусиль для здійснення як політичної трансформації  вищих ешелонів влади, так і початкової стабілізації економіки. Перше передбачає встановлення демократії «згори», друге, як звичайно, потребує стабілізації грошової одиниці з одночасним послабленням економічних віжок. Перша стадія надзвичайно важка, бо пов’язана  з фундаментальною зміною усталених  політичних і економічних процесів. Вона потребує сміливості, рішучості  і жорсткості, оскільки, по суті, це — стрибок у невідоме.

   Перша фаза є фактично вирішальною, тому що від її успіху залежить, чи відбудеться  перехід до другої фази, де пошук  більшої політичної стабілізації потрібно поєднати із зусиллями, скерованими  на глибокі економічні перетворення. Тут передбачається прийняття нової  конституції, запровадження нової  виборчої системи і поглиблення  демократичних процесів у суспільстві  для встановлення реальної демократії. Водночас необхідно поширити економічні зміни, зв’язані, зокрема, зі встановленням  банківської системи, демонополізацією та проведенням малої та середньої  приватизації, що базується на законодавчо  визначених правах власності.