Политология как наука и научная дисциплина

ТЕМА 2. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА  І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

 

 

Політологія - наука про  політику, закономірності виникнення політичних явищ (інститутів, відносин, процесів), про способи і форми  їх функціонування, про методи управління політичними процесами, про державу, політичну свідомість і т.д.

 

2.1. Виникнення і предмет  політології. Історично першою  формою осмислення політики було  її релігійно-міфологічне трактування.

З середини 1 тисячоліття до н.е. до світу політичного глибоку цікавість виявляли видатні мислителі минулого. В первинній філософсько-етичній формі фрагменти знань про політику зустрічаються в працях мислителів старовини: Заратустри, Конфуція, Платона, Арістотеля, Цицерона і їх сучасників.

В Середньовіччі, в епоху Відродження політичні знання розвиваються головним чином в рамках філософських знань. І лише в Новий час відбувається становлення політології як самостійної суспільної науки. В ХVI в. Н.Макіавеллі виділив політичні дослідження як самостійний науковий напрям, поставив в центр аналізу проблеми держави і влади. Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.Монтеськ’є, Ж.Ж.Руссо, Гегель звільнили політичну науку від релігійно-етичної форми, озброїли її такими концептуальними установками, як теорії природного права., суспільного договору, народного суверенітету, розподілу влади, громадянського суспільства і правової держави.

Проте власний предмет  політичної науки виділився тільки після того, як під впливом французької і американської революцій змінився вигляд західного суспільства. Як самостійна дисципліна вона сформувалася завдяки роботам Конта і Сен-Симона (Франція). Інший француз Алексис де Токвіль опублікував книгу «Демократія в Америці» в 1835-1840 рр. Вона вважається класикою політичної думки. В 1871 р. в Парижі був заснований Інститут політичних досліджень. Школа політичної науки заснована в 1880 р. при Колумбійському університеті в Нью-Йорку, в 1903 р. була заснована Американська асоціація політичних наук.

В 1948 р. під егідою ЮНЕСКО в Парижі був проведений міжнародний колоквіум, який прийняв документ про зміст політичної науки. Вирішено термін «політична наука» вживати в однині, складовими частинами якої визнати: 1) політичну теорію; 2) політичні інститути;

3) партії, групи, громадську  думку; 4) міжнародні відносини. В  1949 р. під егідою ЮНЕСКО була створена Міжнародна асоціація політичної науки, яка продовжує свою плідну діяльність і сьогодні.

В Україні в 80-е роки ХУП  в. в Академії єзуїтів читався  курс «Політичні і комерційні знання». Лекційні курси «Політичне право  і право націй», «Політичні знання і австрійське законодавство» в різний час читалися у Львівському університеті.

В радянський період розвитку України політичні проблеми розглядалися такими науковими дисциплінами як науковий комунізм, історія КПРС, теорія держави  і права та ін., але вивчення їх мало догматичний, однобокий характер. Політологія, як новий учбовий курс почнуть викладати у вузах  України тільки після розпаду СРСР.

 

Політологія - спеціальна суспільна  наука про політику, про закономірності, шляхи, форми і методи виникнення, організації, функціонування і розвитку політичних відносин і процесів, здійснення політичної влади.

 

Об'єкт політології - політична  сфера суспільства, процеси та явища, що відбуваються в ній.

Предмет політичної науки, на думку більшості дослідників - закономірності формування політичної влади.

Отже, політичну науку  можна визначити, як науку про  устрій, розподіл і здійснення влади  в політичному співтоваристві, здійснюваних в процесі взаємодії інститутів публічної влади, суспільства і  індивіда.

Політологію можна умовно розмежувати на теоретичну (фундаментальну) і прикладну (практичну). Теоретичне дослідження ставить основною задачею пізнання і осмислення політичного життя. Прикладна політологія може бути представлена як сукупність теоретичних моделей, методів і процедур дослідження, а також політологічних технологій і програм, орієнтованих на практичне застосування, досягнення реального політичного ефекту.

 

2.2. Структура політичної  науки. Більшість вчених розглядає  політологію як загальну, інтеграційну  науку про політику у всіх  її проявах, що включають політичну  філософію, політичну соціологію, політичну психологію, політичну антропологію, політичну географію (геополітику) і всі інші політичні дисципліни.

Почнемо з політичної філософії. Вчені, що працюють в цій області, досліджують ціннісні і світоглядні аспекти політики, політичні ідеали, норми, на основі яких функціонує політична система (див. Тему 6).

Політична історія розглядає  процес виникнення політичних інститутів і установ, причини і значення їх послідовних або революційних змін в часі.

Історія політичних вчень  вивчає становлення політичної науки, виникнення і розвиток політичних ідей.

Особливі відносини склалися у політології з політичною соціологією, оскільки грань між ними тонка і рухома. В західноєвропейських країнах їх звичайно розглядають як дві самостійні політичні науки, розташовуючи політичну соціологію між політологією і соціологією.

Політична соціологія розкриває вплив суспільства на формування і розподіл влади, виявляє спрямованість політичної свідомості і поведінки індивідів, соціальних груп, партій і суспільних рухів.

Політична психологія вивчає суб'єктивні механізми політичної поведінки, вплив на неї свідомості і підсвідомості.

Політична антропологія вивчає залежність політики від родових  якостей людини: біологічних, соціальних, культурних, релігійних та ін., а також зворотний вплив політичного устрою на особу.

Політична географія вивчає вплив кліматичних, географічних і  природних чинників на політичне життя.

Теорія держави і права  вивчає діяльність інститутів держави: урядового апарату, системи права, правлячих політичних партій.

В порівнянні з вказаними політичними дисциплінами політологія має ряд відмінних рис. Вона є загальною теорією політики, інтегрує і синтезує висновки приватних політологічних теорій і виступає їх методологічною основою.

 

2.3. Методи і функції  політології. Політичні явища  і процеси пізнаються за допомогою різних методів (грец. methodos – шлях дослідження). Методи - це засоби аналізу, способи перевірки і оцінки теорії.

На теоретичному рівні дослідження політологія часто використовує такі загальнонаукові методи пізнання, як аналіз і синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, моделювання і ін.

Інституційний метод пов'язаний з вивченням політичних інститутів: держави, партій, політичних організацій  і рухів, виборчих систем.

Історичний метод припускає  дослідження політичного життя в контексті еволюції політичного процесу, визначення зв'язку минулого, теперішнього часу і майбутнього.

Соціологічний метод припускає виявлення соціальної обумовленості політичних явищ, розкриває соціальну природу влади, визначає політику як взаємодію великих соціальних спільнот. Заснований на конкретних соціологічних дослідженнях (зборі і аналізі реальних фактів), соціологічний метод заклав основу прикладної політології.

Біхевіористський метод  грунтується на особливому вимірюванні  політики, поведінці окремої людини. Цей метод сприяв вивченню електоральної поведінки виборців і розробці передвиборних технологій.

Структурно-функціональний аналіз на основі системного методу припускає, що політична сфера є системою (структурою), що складається з безлічі взаємозв'язаних елементів, кожний з яких виконує певну властиву лише йому функцію.

Порівняльний (компаративний) метод полягає в порівнянні однотипних політичних явищ, які розвиваються в різних країнах, культурних середовищах.

Політологія, як і багато гуманітарних наук, виконує ряд функцій  науково-пізнавального, методологічного  і прикладного характеру.

Гносеологічна функція розкриває  пізнання політичної реальності, принципи її об'єктивних зв'язків, тенденцій і суперечностей.

Функція політичної соціалізації формує політичну культуру населення, дає знання основ політики, вчить людину адекватно орієнтуватися в складній соціально-політичній обстановці.

Регулятивна функція має  безпосередній вплив на політичні  процеси, політичну поведінку громадян, раціоналізує політичне життя.

Прогностична функція  може дати довготривалі і короткочасні прогнози розвитку політичної ситуації в країнах або регіоні, дати альтернативні сценарії майбутніх політичних процесів.

 

ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ТЕМИ:

Що вивчає політична наука? Який об'єкт і предмет політології?

Які були форми осмислення політики в історії політичної думки?

Коли було введено термін „політична наука”?

Яка структура політичної науки? Які спеціальні наукові дисципліни сформувалися в рамках політичної науки?

Що вивчають політична  антропологія і політична географія?

Назвіть методи політології і розкрийте їх суть.

На чому грунтується біхевіористський метод?

Які соціальні функції політології? Які функції Ви рахуєте актуальними, важливими?

Яка роль політології у Вашій професійній подготовці?

На прикладі відомих політиків  проаналізуйте рівень їх поліологічної підготовки.

 

20.1. Політична думка стародавнього  Сходу

 

Загальна характеристика світової політичної думкиОсновні етапи Особливості і характерні риси Основні представники

Політичні вчення Стародавнього  Сходу (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія, Асирія, Іран) Політична думка не виділялася в самостійну галузь знання, відображалася в міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади Хаммурапі, Заратустра, Лао-Дзи, Шан-Ян, Мо-Цзи, Конфуцій, Будда

Політичні вчення Древньої Греції та Древнього Риму   Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, відокремлення їх як відносно самостійної частини філософії. Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення ідеальної форми правління. Гомер, Піфагор, Геракліт, Демокріт, Піфагор, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека, Цицерон

Політичні вчення Середньовіччя Розвиток соціально-політичної думки в основному зусиллями політичних діячів. Обгрунтування теологічної теорії політичної влади. Роль релігії і держави в політиці. Августин (Блаженний), Тома Аквінський, Марсилій Падуанський, В. Оккам, А. Данте

 

 

Проблема зародження й  еволюції політичних знань охоплює  різноманітні форми теоретичного пізнання природи, суспільства, сутності влади, держави, політичної системи, явищ політичного процесу. Складність і мінливість сучасного політичного буття потребує вдумливого застосування виробленого й осмисленого людством сукупного досвіду, всієї духовної культури, створеної багатьма поколіннями мислителів. Ці політичні знання належать не тільки минулому, вони є надбанням сучасних і майбутніх політичних процесів, політичних ідей, політичної культури. Без політологічного концептуального доробку наших пращурів, з якого постійно живилась і живиться політична наука кінця II і початку III тисячоліття, неможливе глибоке усвідомлення особливостей сучасного політичного розвитку.

 

 

Політологія сягає своїм  корінням у найдавніші часи — у IV—III тис. до н. е., коли розпочався процес переростання первісних суспільств у рабовласницькі державні утворення, а мислителі стали замислюватися над методами і засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походженням і значенням права, держави, а згодом і політики в житті суспільства. Ранні уявлення протягом 2,5—3 тис. років подолали шлях від міфологічних до раціонально-логічних форм світорозуміння, з часом набули ознак теоретичного знання і, збагачені ідеями Конфуція, Мо Цзи, Лао Цзи, Платона, Шан Яна, Каутільї, Аристотеля, Цицерона та інших мислителів, перетворилися на політичну науку.

 

Політичні погляди давніх єгиптян, вавилонян, євреїв, ассирійців, мідіян, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян та інших народів  відображали спочатку міфологічні уявлення про правду, справедливість, місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про космос, упорядкований богами, про земні порядки, які повинні відповідати небесним настановам.

 

Єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціонування державної  влади, справедливості, правосуддя перебуває  в руках богині істини і порядку  Маат. З часом з´являється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра. Він владарював над богами і людьми багато тисячоліть. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам — Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість «нижчих вищим».

 

Суспільство уявлялось єгиптянам  як піраміда, верхівка якої — боги і фараони, підніжжя — народ. Між ними — жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.

 

Шумерська ранньополітична  думка, як і єгипетська, вбачала джерело  влади у верховному божестві, яке  разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах  про Гїльгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами — правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.). Царських списках (XX—XIX ст.до н. е.) тощо.

 

З уявленнями давніх вавилонян пов´язана одна з найцінніших пам´яток східної політико-правової думки — Закони Хаммурапі (1792—1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано прагнення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.

 

У XIII—Х ст. до н. е. у давній Палестині виникло Ізраїльсько-іудейське царство. Зусиллями іудейських пророків Мойсея, Ісуса Навіна, Ісайї, Ієремії, Ізекіїля, Осії, Іоїля, Амоса, Авдія тоді було створено Старий Заповіт — більшу частину Біблії — одну з найцінніших книг в історії людства.

 

Ветхозавітні пророки  започаткували ідею походження держави  як волі Божої. А сформульовані в Біблії Закони, тобто Десять Заповідей і вчення, передані Богом через пророка людям, суворо регламентували весь побут та поведінку віруючих.