Особливості політичної культури України

Зі структурного погляду до найбільш поширених компонентів політичної культури відносять елементи політичної свідомості, світогляду, уявлень, установок, ціннісних орієнтацій, політичну  участь, поведінський аспект. У складній структурі політичної культури можна  умовно виділити три основних компоненти: політичний досвід, культуру політичної свідомості та культуру політичної поведінки.

Рис. 1.1. Елементи політичної культури

Політичний досвід є основою  розвитку політичної культури. Він  фіксує історію розвитку політичних відносин у різних формах: історичних, літературних, наукових пам’ятках, політичних традиціях, звичаях. Цей досвід в  більшій або меншій мірі засвоюється  людьми в процесі їх політичної соціалізації. На основі історичного досвіду багатьох поколінь формується політична свідомість людей, соціальна пам’ять суспільства, затверджуються політичні орієнтири і зразки політичної поведінки.

Детальніший розгляд розпочнемо з політичної свідомості [8, с. 5–20]. Політична свідомість — це духовне утворення, яке включає політичні ідеї, погляди, уявлення, традиції, соціально-політичні почуття народу, які відбивають найбільш істотні економічні, соціальні, політичні та духовні інтереси людей, що мають бути реалізовані через інститути політичної системи. Політична свідомість завжди є конкретно-історичною, вона відображує інтереси конкретних людей у конкретній країні з певним рівнем економічного й духовного розвитку.

Аналізуючи політичну  свідомість можна виділити два компоненти: ідеологічний та емоційно-психологічний. Перший включає в себе політичні  знання, політичні цінності та політичні  переконання. Політичні знання –  це знання людей про політику, політичну  систему, різні ідеології, а також  про ті інститути і процеси, з  допомогою яких забезпечується участь громадян в політичному житті  суспільства.

Потрібно зазначити, що політичні  знання та уявлення, як і політична  свідомість у цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість —  це сукупність ідей, уявлень та знань, що виникають безпосередньо з  буденної практики того чи іншого класу, соціальної верстви або групи  людей чи окремих індивідів. Буденна  політична свідомість, як це заведено вважати, відбиває досить поверхово  процеси й відносини, не аналізуючи їхніх сутнісних характеристик.

Буденна політична свідомість характеризується чітко вираженими соціально-психологічними рисами: соціальними  почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів, подій та рішень. Практичний зв’язок  із практикою та соціально-політична  визначеність надають цьому рівню  політичної свідомості прикмет особливої  динамічності, рухливості, гнучкості, спроможності чутливо реагувати на політичні зміни, справляти інколи суттєвий, а то й вирішальний вплив на хід політичних процесів. Одним з прикладів цього може бути розвиток політичних процесів у нашій державі після всеукраїнських страйків шахтарів восени 1993 та в лютому 1996 рр.

Здебільшого високим рівнем політичної свідомості можна вважати  політико-теоретичну свідомість, тобто  сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань  та вчень, що виникають на ґрунті наукового  дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, проникнення в їхню сутність, у глибинні взаємозв’язки й суперечності, закономірності розвитку.

Теоретична свідомість —  стержень політичної ідеології. Політична  ідеологія — це систематизоване, цілісне концептуальне відбиття засадних інтересів певного класу, верств, груп, індивідів, інтересів, що пов’язані з боротьбою за владу, її реалізацією та захистом з метою  забезпечення цих інтересів.

До структури політичної ідеології входять передовсім політичні  наукові (теоретичні) знання. Проте  ідеологія і наука не тотожні: «якщо наука дає знання про  предмети та явища дійсності, їх закономірності, то ідеологія не тільки несе знання, а й виражає ставлення до предмета знання. Це ставлення зумовлюється соціальними інтересами класів, з  позицій яких здійснюється в ідеології  відображення дійсності» [9, с. 100].

У політичній практиці складаються  відносно стійкі політичні знання та уявлення, котрі набирають форми  зразків або стереотипів. Незалежно  від того, чи є ці знання і уявлення правдивими або помилковими, відповідний  представник політичної культури сприймає їх як істинні. Політичні знання та уявлення як компонент політичної культури здатні відігравати суттєву роль у соціальній практиці, багато в  чому характеризуючи стан політичної свідомості.

Політичні цінності й ціннісні орієнтації — це такі політичні  знання й уявлення, котрі розглядаються  людиною як невід’ємні від її існування, як такі, що надають значущості, сенсу  її вчинкам, орієнтують її дії в політичному  житті. Політичні цінності є мотиваційним базисом політичної культури, їх руйнування часто переживаються людиною як особиста трагедія, а в масштабах суспільства ці процеси можуть призвести до духовної катастрофи. Коли це відбувається, колишня політична культура припиняє бути авторитетною інстанцією, яка здатна регулювати поведінку людей, і в суспільстві починається інтенсивний пошук іншої системи цінностей і політичних орієнтацій.

До політичних цінностей  належать, наприклад, демократія, політична свобода, соціальна справедливість, політичні права людини та їх гарантії. Такі самі політичні цінності можуть розглядатися і як політичний ідеал, тобто те, чого суспільство ще повинно досягти у своєму розвитку.

Політичні переконання виникають  на основі політичних знань і цінностей  як сукупність уявлень, характеризуючих  політичний ідеал особистості.

З урахуванням можливостей  політичної системи у людей формуються політичні орієнтації та установки, які в сукупності складають другий компонент політичної свідомості –  емоційно-психологічний. Ці орієнтації і установки спрямовані на форми  участі громадян в політичному житті  суспільства. Сюди також входять  ставлення до певних політичних діячів (політичні рейтинги) і ставлення  особистості до самої себе як учасника політичних процесів. На основі своїх  уявлень про політичне життя  людина формує орієнтацію на певні  напрямки політичної поведінки.

У поняття політичної культури входить не тільки політична свідомість, а ще й політична активність і  політична поведінка. Мабуть, неможливо  політичні дії та поведінку громадянина  обмежити певними рамками, це — різноманітна, багатогранна і часто неповторна у своїх виявах діяльність. Водночас деякі найважливіші елементи поведінки  та дій політично активної людини є обов’язковими. Це насамперед участь у роботі вищих і місцевих органів  державної влади, робота в різних громадських комісіях, комітетах, в  експертних групах при органах влади, а також:

• участь у діяльності політичних партій і громадських організацій; участь у конкретній діяльності для здійснення політики держави в різноманітних сферах;
• засвоєння навичок і вміння вести політичну боротьбу, політичні дискусії цивілізованими методами (особливо щодо таких проблем, як демократія, громадянське суспільство, соціальна справедливість, права людини тощо);
• обговорення й активна участь у створенні конституції держави, різних програм економічного, політичного та духовного розвитку, від яких залежить життя і добробут кожної людини, кожного громадянина держави.

1.2. Основні  функції політичної культури

Роль політичної культури в житті суспільства більш  конкретно проявляється через виконувані нею функції. Основними функціями  політичної культури є вираження  й реалізація соціальних інтересів, нормативно-регулююча, виховна, комунікативна  і прогностична [13].

Уявлення про основні  функції політичної культури подано на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Елементи політичної культури

Визначальна функція політичної культури — вираження й реалізація соціальних інтересів. У політичній свідомості, передусім у її найважливішій складовій — політичній ідеології, відтворюються корінні інтереси соціальних спільностей, які стосуються влади в суспільстві. Усвідомлення цих інтересів зумовлює відповідну політичну поведінку соціальних спільностей та окремих їх представників. Для завоювання й використання державної влади, здійснення впливу на неї вони створюють політичні партії, об'єднуються в громадські організації, тим чи іншим чином ведуть себе у виборчих кампаніях, інших політичних процесах.

Призначення політики в цілому, політичної культури зокрема, — узгодження багатоманітних соціальних інтересів, забезпечення єдності й цілісності суспільства. В узгодженні соціальних інтересів, забезпеченні стійкого, злагодженого і динамічного функціонування політичної системи знаходить свій вияв нормативно-регулююча функція політичної культури. Реалізується вона за допомогою формування і закріплення в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки. Як правило, вони втілюються в нормативних політичних рішеннях держави і надають можливість ефективно регулювати відносини в межах політичної системи з боку як держави, так і громадянського суспільства. Завдяки нормативно-регулюючій функції політичної культури досягається соціальний і в цілому — суспільний консенсус.

Виховна функція політичної культури, або функція політичної соціалізації, спрямована на формування й розвиток індивіда як суб'єкта політичних відносин. Відбувається це на основі тих політичних цінностей і норм поведінки, які переважають у суспільстві в цілому або відповідають інтересам і цілям тих чи інших соціальних спільностей. Засвоюючи політичну культуру, індивід набуває знань про політичну систему, свої права та обов'язки як громадянина, стає активним учасником політичного процесу. Виховна функція політичної культури, отже, спрямована на розвиток політичної активності людей.

Суть комунікативної функції  виявляється в тому, що політична  культура виступає засобом ідейно-політичного  і правового зв'язку громадян з  політичними інститутами та між  собою. Ця функція забезпечує взаємодію  всіх учасників політичного процесу  на базі використання загальноприйнятих  термінів, символів, стереотипів мислення й поведінки. Вона дає змогу встановити зв'язки між учасниками політичного  процесу як у просторі, тобто в  межах існуючої політичної системи, так і в часі — транслюючи надбання політичної культури від покоління  до покоління і тим самим забезпечуючи спадковість політичного досвіду різних поколінь.

Прогностична функція  політичної культури полягає в тому, що на основі знання особливостей і  стану політичної культури різних соціальних спільностей, притаманних їм ціннісних  орієнтацій та оцінок політичних явищ і процесів можна передбачити  можливі варіанти їхньої поведінки  в тих чи інших конкретних соціально-політичних ситуаціях. Реалізація цієї функції  потребує постійного вивчення і врахування в діяльності всіх владних структур стану політичної свідомості різних соціальних спільностей, притаманних їм інтересів і прагнень. У західній політології цінність вивчення політичної культури вбачається саме у її здатності передбачати політичну поведінку людей [13].

Перелічені функції політичної культури в різних історичних умовах проявляються неоднаковою мірою. Так, у перехідних суспільствах, особливо в процесі здійснення соціально-економічних  перетворень в інтересах лише окремих соціальних спільностей, значною  мірою послаблюється комунікативна  функція політичної культури. В результаті загострюються соціальні суперечності, втрачаються взаєморозуміння між  окремими спільностями, довіра до політичних інститутів, насамперед органів державної  влади. Особливо небезпечною для  суспільної злагоди є однозначно негативна оцінка минулого суспільства, хоч би яким воно було. Така оцінка призводить, зокрема, до втрати порозуміння між  старшим і молодшим поколіннями, породжує в середовищі останнього неповагу до старших, апатію і нігілізм. І  навпаки, абсолютизація значення минулого, історичного досвіду робить провідним  елементом політичної культури ритуал, коли політика перетворюється на систему  суворо регламентованих дій із малозрозумілим для основної маси людей сенсом.

Одним із основних каналів  впливу культури на політику є політична  соціалізація особи, яка дає можливість участі в політичному житті. Політична  соціалізація відіграє важливу роль у подоланні фрагментарності  політичної культури, забезпеченні наступності  політичної культури поколінь.

РОЗДІЛ 2: ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА УКРАЇНИ

2.1. Особливості  політичної культури України

Становлення того чи іншого типів  політичної культури зумовлене сукупністю соціально-політичних і економічних  відносин, особливостями історичного  розвитку політичної системи, специфікою державотворчих процесів, національними, релігійними та іншими чинниками.

Для українського менталітету загалом  та політичної культури зокрема притаманні такі риси:

—    інтраверсія (тяжіння  до малих груп — родина, громада);

— ірраціональність (перевага емоційності  над прагматичністю, потребою керуватися нормативною поведінкою);

—    екстернальність (нетерплячість  до своїх політичних опонентів);

— екзекутивність (перевага споглядального способу життя перед активним, схильність до апатії);

—  сенсорність (любов до комфорту, несприйняття конфліктів, терплячість  та вміння лавірувати)[12].

На формування перелічених рис  політичної культури впливали такі чинники:

—   багатовіковий період бездержавності, коли політична діяльність (за винятком певних періодів) була відсутня;

—    розчленування України  між країнами з різними культурними  та політичними системами, що призвело до відчуження між різними частинами  народу;