Місце Арістотеля у становленні політичної науки

        2.3 ВИЗНАЧЕННЯ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ 

        Форма держави –  це життєвий принцип. Один принцип у  аристократії, другий в олігархії, третій – у демократії. Принципом аристократії слугує доброчесність, олігархії – багатство, демократії – свобода. Державний устрій – це її життя. Тут ми зустрічаємося з використанням в «Політиці» Арістотеля його філософського визначення форми. Будь-яка річ, будь-яка реальність є поєднанням форми та матерії. Тільки матерія, що має форму, утворює реальність. Тільки форма індивідуалізує матерію, утворює з матерії конкретне та достатньо визначене буття. Форма – це те, що визначається матерію. Формою є реальне буття, матерією ж є потенційне буття, буття в можливості. Формою є субстанційна сутність речі. Тому «формальне», як було вже зазначено, означає для Арістотеля суттєве, онтологічне. Ось чому вченню про форми, Арістотель надає таке суттєве значення. Адже, можна сказати, що вся політика Арістотеля являється ні чим іншим як вченням про форми держави. Класифікації форм Арістотель надає у всіх гілках наук суттєве значення, тому, що класифікувати форми - це і означає пізнавати сутність речей

        Наука – це вчення про форми існуючого, морфологія реальності. Політикою, таким чином, є ніщо інше, як політична морфологія, вчення про форми державного устрою. 

        Форма державного устрою – це рухомий життєвий принцип  держави, принцип її організації. 

        Державний устрій –  це державний розпорядок, організація  всієї державної влади взагалі  та особливо верховної влади. Розпорядок влади і є формою державного устрою.

        Від форми держави, як від визначального початку, багато чого залежить в державі. Перш за все, «всі закони потрібно видавати, так вони і видаються, залежно від конкретного державного устрою, а не навпаки – не державний устрій прилаштовувати до законів». Закони визначаються політичним ладом. Адже законами забезпечується схоронність держави. Не можна робити припущення, каже Арістотель, що одні і ті ж закони видадуться корисними для всіх олігархій та для всіх демократій, якщо рахуватись з існуванням не одного тільки виду олігархії та демократії. 

        Надалі, політичним ладом визначається саме визначення громадянина. «Громадянин повинен бути тим або іншим в залежності від тієї або іншої форми державного устрою.» Визначення громадянина, придатне для демократії, не підходить для інших форм державного устрою. За кожної форми держави сутність громадянина змінюється. Так само й сама форма життя громадян та їх виховання визначається формою державного устрою. «Адже для кожної форми державного устрою необхідне відповідне виховання – предмет першої необхідності: кожна форма державного устрою відрізняється притаманним їй характером громадян, який зазвичай і слугує схоронності самого устрою.» «Ніякої користі не принесуть найкорисніші закони... якщо громадяни не будуть налаштовані до державного ладу, якщо вони не будуть в його дусі виховані». 

        Нарешті, характер магістратури розрізняється в залежності від  відмінностей форм держави. Деякі магістратури властиві тій або іншій формі  державного устрою, інші магістратури мають різний вид в різних формах держави. Держава залишається такою ж, допоки не змінюється її конституція. Зміна державної форми передбачує собою зміну держави, не дивлячись на те, що її населення залишилося незмінним. Отже , форма державного устрою утворює рухомий, життєвий початок держави. Вона визначає собою законодавство, виховання, коло осіб, що користується становищем громадян.  
Але форма держави, як ми бачили, в свою чергу, визначається співвідношенням багатих та бідних в державі. Там , де влада заснована на багатстві, ми маємо справу з олігархією, де керують незаможні, там перед нами демократія, а де керують люди, що обираються на посаду за їх доброчесність ,- аристократія. Таким же чином і зміни в формах держави пояснюються, переважно, економічними причинами. Отже, форма держави, за Арістотелем, визначаючи собою різні сторони її життя , в свою чергу сама визначається „матерією” громадського життя – економікою та класовою побудовою суспільства. Сумлінно здогадуючись про класову сутність держави та зупиняючи свою увагу на значенні майнової нерівності при встановленні тієї чи іншої форми держави, Арістотель вже не надає формі держави значення визначального початку та будує своє вчення про державу як вчення про її форми.

        2.4 ОСОБЛИВОСТІ КЛАСИФІКАЦІЇ  ФОРМ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ ЗА АРІСТОТЕЛЕМ

        До загального поділу державних форм за ознакою «заможні, незаможні» Арістотель приєднує поділ за кількісною ознакою. Він поділяє державні форми в залежності від того, хто володарює – один, невелика кількість, більшість. Окрім того він поділяє правильні форми та не правильні. Ті форми, за яких володарюючи мають на увазі загальну користь, являються правильними, а за яких мається на увазі тільки особиста користь правителів – не правильними.

        В результаті в нього  виходить достатньо складна класифікація державних форм: розрізняються три  правильні форми – монархія, аристократія, політія , і три не правильні – тиранія, олігархія, демократія. Влада одного, за якої мається на увазі загальна користь, називається монархією, влада небагатьох, правлячих в інтересах загального блага ,- аристократією, а влада більшості, правлячих в тих самих інтересах, Арістотель називає політією. Такими є три правильних форми держави. Їм відповідають три відхилення від цих правильних форм: відхилення від монархії – тиранія, від аристократії – олігархія, від політії – демократія.     

         Таким чином,  за Арістотелем, виходить шість форм держави, а так як в деяких випадках при їх обчисленні він не виділяє тиранії з монархії? То виходить п’ять форм. 

        Найкращою з правильних форм Арістотель вважає політію, хоча разом з тим монархію в «Політиці» він називає первісною та найбожественішою з усіх форм державного устрою.  В «Нікомаховій етиці», написані раніше «Політики», Арістотель по-іншому розцінював політію. Він визнавав її найгіршою з правильних форм державного устрою, а найкращою – монархію. Разом з тим в «Етиці» Арістотель політію ототожнював з тимократією, а точніше з державою, заснованою на майновому цензі, на майновому розходженні громадян. 

        В класифікації, яку  Арістотель дає в «Політиці», тимократія відсутня, а політія характеризується як найправильніша з форм державного устрою. Погляди Арістотеля, таким чином, відчули в цьому питанні деяку еволюцію – він більш позитивно став розцінювати помірну цензову конституцію та відстуМонархічний лад складається там, де суспільна маса надає владу представнику одного будь-якого роду, видатному за своєю доблестю; аристократичний – там, де суспільна маса передає управління в державі не одній, а декільком особам, покликаним до того своєю доблестю; нарешті, в політіях вона доручає управління державою заможним людям згідно з їх заслугами.

        Форма державного устрою залежить, таким чином, від ряду конкретних умов, притаманних тій або іншій  державі, тому чи іншому народу. У Арістотеля, без сумніву, містяться вже основи вчення про залежність політичних форм від економіки та інших конкретних умов, які характеризують дане суспільство. Саме в цьому сенсі він підкреслює, що співвідношення бідних та багатих в державі визначає вибір форми держави. Справа не тільки в числі керуючих осіб в державі, а в тому основному напрямку яке неминуче отримує їх політика. В цьому сенсі Арістотель каже, що принципом олігархії є багатство, принципом демократії – свобода, а принципом аристократії – доброчесність, і що політія поєднує інтереси заможних та незаможних, і примирює усі три принципи – свободу, багатство та доброчесність.  Таким чином, кількісний принцип класифікації форм державного устрою заповнюється у Арістотеля іншими принципами. Віппер з приводу класифікації державних форм Арістотеля помічає, що в нього поєднуються три принципи для розрізнення державних форм: моральний, кількісний, класовий. Він докоряє Арістотеля в тому, що його класифікація, будучи продуктом «діалектики, що самовпевнено сховалася від усіх традицій державно-правової школи», походить з початків, між якими не можна встановлювати будь-якого примирення. Однак сам Арістотель вказує на прямий зв’язок між “кількісними” та «якісними» ознаками. Класову ознаку він вважає головною. Якби ж небагато бідних мали владу над більшістю заможних, ніхто не називав би, каже Арістотель, такий устрій олігархічним. Такий устрій правильніше було б назвати демократичним. Якби ж, більшість заможних панувало над меншістю бідних, було б не правильно назвати такий державний устрій демократією. Якби ж влада знаходилася в руках небагатьох красивих або небагатьох високих, це також не була б олігархія. Таким чином, кількісна ознака являється вторинною, зазвичай пов’язаною з головним – «класовим». Заможних – небагато, тому панування заможних я є разом з тим панування небагатьох – олігархія. Бідних – більшість, тому панування незаможних є разом з тим пануванням більшості – демократією.  Велику зацікавленість викликає вчення Арістотеля про три елементи державної влади, що приналежні до кожного державного устрою. Він вирізняє в якості елементів державної влади «закононарадчий» орган, правлячий або адміністративний , а також судовий органи.

        Багато хто бачить у цьому вченні захоплення доктриною  про розподіл влади. Необхідно визнати, що Арістотель в цьому місці «Політики» обмежується вказівкою на існування трьох різних категорій органів в державі, не вимагаючи, щоб кожній категорії органів була властива одна будь-яка функція.

        Наведенні вище роздуми  Арістотеля про елементи державної влади цікаві для характеристики його поглядів на окремі форми державного устрою, так як розгляд питання про механізм різних органів держави призводить Арістотеля до цікавих зауважень з приводу олігархії та демократії, а також до висвітлення подробиць в механізмі магістратури та суду в грецьких полісах.  
 
 
 
 
 
 
 

        ВИСНОВКИ   
               У висновку варто зупинитися на методі Арістотеля в його вченні про державу.  
              В Арітотеля вчення про державу звільняється від тієї релігійної основи, на якій воно базувалось у греків до нього. Держава перестає бути божественним встановленням, яке раніше шанували, і розглядається як результат дій законів природи. Арістотель був першим, хто подивився на державу як на певний результат дій природних сил і почав виводити закони його розвитку з досвіду та зі спостережень. Він дає бій релігійному туману, релігійній романтиці, яка огорнула політику ще в Платона.  Його вчення про державу за своїм задумом – це досвідчена наука, це конкретно-описова наука, яка подібна до деяких галузей природознавства, це оригінальна морфологія рабовласницької держави. Арістотель, величний «природо випробувач» стародавності, намагався бути «природо випробувачем» і в межах вчення про суспільство та державу. Схиляючись часом у своїй філософії до ідеалістичних побудов, Арістотель все ж таки залишається діалектиком і справжнім реалістом.

        Колись,на питання  кого Арістотель вважає своїм вчителем, він відповів, що його вчителі – речі, які не вміють брехати. Неможливо було краще підкреслити основну методологічну установку цього величного дослідника та філософа. Його «Політика» – це вчення про елементи, форми та закони розвитку суспільства та держави. 

        Поняття форми держави  Арістотель, як ми бачили, зробив основним у своїй політиці. Він досліджує особливості та рушійний принцип кожної форми, вказує на закони, які властиві кожній формі правління, засоби стійкості, причини падіння тієї чи іншої форми та зміни державних форм. Він виділяє декілька форм демократії, кілька форм олігархії і на кожній з них зупиняється з великою докладністю. Його політика є конкретною наукою, яка має різноманітні форми рабовласницької держави, структуру та динаміку рабовласницької держави.

        «Політика» Арістотеля – це не абстрактний опис ідеалу, - такий ідеал Арістотель дає, слідуючи прикладу Платона, - але не цей опис ідеалу є головним завданням його «Політики». Політика Арістотеля є конкретним вивченням дійсності, вивченням тієї рабовласницької держави, яку він спостерігав навколо себе. Сто п’ятдесят вісім конституцій стародавності вивчила та описала школа Арістотеля. Результатом такого ретельного та всебічного вивчення античного політичного життя є «Політика» Арістотеля. Вона переслідувала мету надати практичний орієнтир політичному діячу, допомогти йому в його прагненні зробити міцними та стійкими політичні заклади. Справа була зовсім не в встановленні абстракційного ідеалу. Та ідеальна держава, зображення якої взяв за мету Арістотель, сама має в якості своїх передумов конкретні особливості держави: величину та розташування територій , кількість населення й, таким чином, не є прикладом, придатним для всіх. Завдання Арістотелевої  «Політики» – надати конкретний опис різновидів рабовласницьких держав. 

        Арістотель виступає проти тих дослідників, які висловлюють свої думки щодо державного устрою, і які, за його словами, прекрасно міркують багато про що, але, застосовуючи ці міркування на практиці, впадають в оману. «Адже треба мати на увазі, - каже він, - не тільки найкращу форму державного устрою, а й можливу за даних обставин, і таку, яка легко зможе знайти застосування до усіх держав». 

        Аналогію з вивченням  царства тварин для своєї «Політики» Арістотель висуває сам, коли говорить про складові частини держави та порівнює їх з органами тварин. Індивідуальні речі замість універсальних ідей – такою є філософська позиція Арістотеля в його критиці Платона. Визначення форми як індивідуалізуючого початку допомагає Арістотелю подолати абстракції платонівського ідеалізму і побудувати реалістичне розуміння світу, що наближує Арістотеля до матеріалізму. В політиці визначення форми надає Арістотелю можливість конкретно підійти до всіх особливостей античної рабовласницької держави, охопити в своєму вченні всі її різновиди, разом з побудовою ідеалу надати зображення дійсно існуючої держави у всіх її основних формах. В цьому відношенні, в розумінні методології політичного вчення, послідовниками Арістотеля являються Макіавеллі, Боден, Спіноза, Монтеск’є. Макіавеллі та Монтеск’є наближаються до арістотелевої морфології держави своїм конкретним підходом до різних форм держави, своїм вченням про зв’язок закладів та правових інститутів з формою державного устрою. Про те, вчення Арістотеля – і в цьому його цінність – було не політичною морфологією взагалі, а політичною морфологією рабовласницького суспільства, вченням про форми, особливості та закони розвитку рабовласницької держави. Саме це дає можливість показати, в якій мірі Арістотель відображає в своєму вченні всі хвилювання та інтереси рабовласницького класу.