Місце Арістотеля у становленні політичної науки

        МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

        Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара

        Центр заочної та вечірньої  форми навчання 
 

        РЕФЕРАТ

        з дисципліни "Історія  політичних учень. Історія політичної науки"

        «Місце Арістотеля у становленні політичної науки» 
 
 
 

Виконавець:

студентка групи  СП-11-1з                                      

«___»__________2011 р.                                                        Н.В.Кишеня 
 
 

Рецензент:

к.п.н., доцент                                                                            О.А.Третяк                             

«___»__________2011 р. 
 
 
 
 
 
 

        Дніпропетровськ – 2011 р. 
 
 
 
 
 
 

        ПЛАН:  

        ВСТУП.  

        РОЗДІЛ 1.

ФАКТОРИ, ЩО ВПЛИНУЛИ НА ФОРМУВАННЯ ВЧЕННЯ АРІСТОТЕЛЯ  
1.1.  Проблематика доби  
1.2.  Біографічні аспекти появи вчення  

        РОЗДІЛ 2.  
ВЧЕННЯ АРИСТОТЕЛЯ ПРО СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ ТА ПРО ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ:  
2.1. Вчення про сутність держави  
2.2. Класифікація форм державного устрою  
2.3. Визначення форми державного устрою  
2.4. Особливості класифікації форм державного устрою за Арістотелем  

ВИСНОВКИ 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 
ВСТУП

 
          Арістотель, найвеличніший філософ стародавності, був разом з тим досить уважним і глибоким дослідником питань суспільного та політичного життя. Його «Політика», вражаюча цінністю свого змісту, вплинула на політичні теорії багатьох наступних століть. Вона дає нам можливість дуже різносторонньо поглянути на грецьку державу. А його « Афінська політія», порівняно нещодавно відкрита, залишається до наших часів найважливішим джерелом для вивчення історії Афін та її державного устрою. 

           Добре відома висока оцінка, яку давали Арістотелю засновники марксизму. Маркс називав його «найвеличнішим мислителем стародавності», «величним дослідником», « генієм», могутній голос якого оголошував цілі століття, «Олександром Македонським грецької філософії». Енгельс характеризує його як діалектика, який дослідив вже «... усі найсуттєвіші форми діалектичного мислення». Ленін розповідав про Аристотеля, що він «Будь-де, на кожному кроці, ставить питання саме про діалектику».   

         Вплив Арістотеля на філософську думку і науковий розвиток вийшов далеко за рамки його часу. Дослідження та тлумачення його праць тривали протягом багатьох століть; розпочавшись у державах Сходу, а пізніше виникнувши і на Заході, вони усюди продовжуються безперервно до нашого часу.  
            Особливо великими були вплив та авторитет Арістотеля в середні віки, коли цитати з його творів фігурували в якості «догматичних» доказів в наукових спорах, і коли про нього казали просто «філософ», вважаючи за непотрібне називати його ім’я.

         Необхідно зазначити, що рівень думок Арістотеля не співпадав з тим історичним фундаментом, який їх породив. Його філософські теорії, які відповідали зазвичай античним уявленням про світ, були поставлені в середньовіччі повністю на службу християнському богослов’ю, його судження про власність та рабство часто використовувались в спробах виправдання феодальних відносин та кріпосництва, а його вчення про форми правління знаходило своє визнання в найрізноманітніших суспільних та політичних умовах.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

        РОЗДІЛ 1: ФАКТОРИ, ЩО ВПЛИНУЛИ НА ФОРМУВАННЯ ВЧЕННЯ АРІСТОТЕЛЯ.  
1.1          ПРОБЛЕМАТИКА ДОБИ    

        Арістотель жив та писав у той час, коли Греція зазнавала тяжких соціально-економічних криз, ознаками яких було різке розшарування громадян з концентрацією багатства (включаючи земельну власність) на одному соціальному полюсі та розоренням на іншому, розвиток найманої праці, зростання кількості рабів та посилення класового антагонізму.    

         Однією з основних політичних проблем були взаємовідносини між грецькими полюсами та Македонською державою, яка знаходилася на підйомі. Македонський цар Філіп, який закріпив владу монарха в середині держави (з 359р.) та розширив її кордони приєднанням до неї рядом сусідніх областей, наближався до грецького світу в двох напрямках. Він підкоряв грецькі міста македонського, фракійського та гелеспонтського прибережжя, не зупиняючись перед знищенням деяких з них (Олінф та інші міста Халхідики). Більше того, з часів так званої другої Священної війни (з 355р.) він владно втручався в справи безпосередньо Греції. Рішуче протистояння Афін, що стримувало проникнення македонян через Фермоліпи та Середню Грецію тільки на деякий час відстрочило реалізацію широких планів Філіпа. Шість років потому (346 р.) македонський цар вторгнувся в Фокіду, спустошив та підкорив її, став її членом (а фактично главою) дельфійської амніктіонії. Херонейська битва (338 р.) остаточно закріпила владність Філіпа в Греції, а загальногрецький конгрес в Корінфі (337р.) надав формальне висвітлення фактичному стану справ, проголосивши македонянина головнокомандуючим союзного грецького війська напередодні війни з Персією.    

        З непереможним північним  сусідом Греція, часом, не знаходила  спільної мови. Окремі грецькі поліси в різний час в залежності від  ситуації, що складалася, або діяли  разом з Філіпом, або навпаки, або ж взагалі займали нейтральну позицію. Всередині полюсів виникала боротьба між двома угруповуваннями – промакедонським та антимакедонським.  
Ясніше за все ця боротьба проходила в Афінах. Лінію старої рабовласницької демократії уособлював Демосфен. В цих колах, основою яких буди широкі демократичні прошарки афінської спільноти, а також, вірогідно, якихось підприємців, боротьба з Філіпом пов’язувалась з величчю Афін, піднесенням громадянського руху.    

        Арістотель не міг стояти осторонь від питань сучасного йому політичного життя. Він був змалку пов’язаний з македонським ладом, виріс без впливу традицій афінської демократії, випробував вплив Платона та Академії, громадянин маленької Страгири , спочатку знищеної македонянами, а потім, за його проханням, відтвореної  ними, негативно відносився до демократичного ладу Афін та до її політичних ідеалів. На основі цього будувалися відносини Арістотеля до Македонії та її владикам.   

        Джерелом для вивчення загальних політичних поглядів Арістотеля являється його Політика. Більш-менш виразно ці погляди відобразилися в Афінській Політії та, вірогідно, в інших Політіях. Проте ані Політика, ані Політія не містять і (якщо казати про втрачені Політії) не містили прямих висловлювань про македонську політику та прямих оцінок останніх.

        1.2. БІОГРАФІЧНІ АСПЕКТИ ПОЯВИ ВЧЕНЯ   

        Арістотель (384 – 332 рр. До н. е.) народився в місті Сагира. Батько його був лікарем македонського царя Амінти. У п’ятнадцятирічному віці Арістотель залишився без батьків, і його опікуном став Проксен. Під його керівництвом він вивчав рослини і тварин. Багато істориків стверджують, що Арістотель успадковував від батька не тільки матеріальні засоби, але також багато творів, що запам'ятали спостереження органічної і неорганічної природи. І в Македонії і в Сагирі Арістотель чув розповіді про Афінських мудреців, про Сократа та Платона. Коли Арістотель вирішив вирушити до Афін, щоб познайомитися з Платоном, то Платон у цей час вже вдруге поїхав до Сицилії на три роки. Ці неприємні обставини в житті Арістотеля мали, однак, дуже важливі та позитивні наслідки. Не втрачаючи часу, він взявся до вивчення філософії.  
              До повернення Платона Арістотель вже був добре ознайомлений з основними положеннями його філософії. Можливо, цим саме і пояснюється те, що Арістотель не надто підпав під вплив вчення Платона, а зміг віднестися до нього критично. Можливо, результати виявилися б інші, аби він вперше познайомився з вченням Платона від нього самого та підкорився величності його постаті.  

        Арістотель провів разом із Платоном сімнадцять років.  
Після смерті свого вчителя, Арістотель відкрив в Афінах свою школу. На протязі багатьох років він знаходився в Македонії та був вихователем спадкоємця македонського престолу Олександра. Повернувшись до Афін, він знову започаткував школу-Ліцей, в якій викладав на протязі дванадцяти років- до кінця свого життя.     

        Арістотель написав багато творів найрізноманітнішого змісту, що відносилися до зовсім різних гілок знань, але, нажаль, більшість з них було втрачено. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

        РОЗДІЛ 2: ВЧЕННЯ АРІСТОТЕЛЯ ПРО СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ ТА ПРО ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ.  

        2.1 ВЧЕННЯ ПРО СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ    

        Держава створюється  не тільки заради того, щоб жити, казав Арістотель, але задля того, щоб жити добре. Вона створюється заради загального блага. Найвищий сенс людського буття – блаженство; воно є недосяжним без держави. Держава повинна забезпечити найвище благо, точніше блаженне самодостатнє життя, «евдемонію» та «автаркію».  
Державою не є звичайний союз людей, що проживають на одній території. Її завдання не вичерпується охороною особистості або наданням громадянам усіх зручностей взаємного обміну. Завдання держави значно ширше. Державою є союз сімей, їх родів та поселень заради досягнення досконалого існування, що полягає у щасливому та прекрасному житті.

        Державою є спілкування  подібних один одному людей, заради цілі вірогідно кращого життя. Що ховається за цією формулою щасливого та прекрасного життя? З чого складається концепція Арістотеля про державу? Ця концепція є перш за все концепцією рабовласницької держави.  

        Блаженне життя , перш за все, передбачає дозвілля. Після  того, блаженному життю необхідні  зовнішні блага, а також деякі  фізичні та духовні властивості  людини. Зовнішні блага слугують необхідними  засобами для блаженного життя; неможливо  чи важко незаможному робити чудові справи , так як більшість із них  можуть бути здійснені лише за допомогою  друзів, багатства та політичного  впливу. Таким чином, блаженне, засноване  на дозвіллі життя надається в  державі лише рабовласникам. Праця  рабів – необхідна умова чи засіб для досягнення благого  життя в державі. Самі раби, та й  вільні ремісники - ні в якому разі не можуть бути учасниками того блаженства, яке забезпечується державою.   

        Раби «не мають спілкування в блаженстві та в житті, побудованому за власним визначенням». З одних рабів не може складатися держава. Держава складається, безумовно, з нерівних один одному. Раби, будучи необхідними для держави, стоять ніби зовні державного спілкування. Вони не є громадянами держави. Держава – це союз одних лише вільних. Втім, ремісники також виключені з числа громадян в тій ідеальній державі, нарис якої дає нам Арістотель, на тій підставі, що вони не самодостатні. Дозвілля та блаженство забезпечується державою лише для меншості людей, що входять до її складу. Проте, вірний своєму ідеалу «середини» та «середнього» класу, Арістотель заявляє, що автаркія не потребує надлишку: навіть з помірними засобами, з середнім статком, можна чинити згідно доброчесності. Однак автаркія, в будь-якому разі, потребує достатніх коштів, вона не можлива для незаможних.  

        В державі повинні  бути, за Арістотелем, харчування, ремесла, збройні сили, необхідні не тільки для відображення посягань зовні, але й для підтримки авторитету влади проти непокірних всередині держави, необхідні грошові кошти, потрібний релігійний культ, необхідне визначення того, що корисно та що справедливо в взаєминах громадян між собою. Звідси Арістотель робить висновок про суспільні групи, які повинні бути в державі. Держава може існувати тільки в тому випадку, коли наявні всі перелічені умови.  

        Отже, в «державі має бути відома кількість землеробів, які б доставляли йому прожиток, потрібні також для нього й ремісники, збройні сили, заможні люди, жриці та судді, охороняючи право та користь громадян». Отже, в державі повинні бути армія, релігія та суд. Тут повинні розмежовуватися заможні від незаможних. Таким є вчення Арістотеля про сутність держави. В концепції Арістотеля про державу необхідно зауважити й іншу сторону. Вказуючи на насильство та залякування як на одну зі сторін діяльності держави, Арістотель разом з тим підкреслює значення виховної функції серед інших завдань та цілей держави. 

        Для держави над  величезною масою рабів було необхідне  виховати в солідарному русі всю  спільноту вільних. В силу цього  на державу покладаються широкі завдання. Якщо держава має забезпечити  щастя громадян, якщо вона повинна  виховати в них доброчесність та блаженне життя, то звісно, що держава повинна охоплювати багатостороннє життя індивіда, регулюючи як засіб його участі в політичному житті, так і його родинне та взагалі приватне життя, його виховання, всю його діяльність, переконання та віросповідання. Релігійний культ в античному світі, як відомо, був справою держави, невідокремленою від діяльності органів держави.