Кримінальне право україни

Соціологія  кримінального права вивчає: а) соціальну обумовленість норм кримінального права, закономірності впливу на кримінальне право всієї сукупності матеріальних і духовних чинників, створюючих конкретно-історичну обстановку, в якій розвивається дана правова система; б) механізм дії кримінального права і правоприменительной діяльності на різні сторони матеріального і духовного життя суспільства.

Одним з найважливіших  питань будь-якої науки є питання  про її структуру. Наука кримінального права підрозділяється на два нерозривно зв'язаних один з одним і що є нерозривною єдністю блоку. Вона підрозділяється на Загальну і Особливу частки. Об'єктивним критерієм такої класифікації є само кримінальне законодавство. Проте при цьому не слід забувати, що самі законодавчі конструкції у вигляді Загальної і Особливої часток з'явилися результатом розвитку кримінально-правової думки, підсумком узагальнення і осмислення конкретних фактів правової дійсності. Історично раніше виникла Особлива частка кримінального права, яка у вигляді розрізнених законів існувала і на стародавньому світі, і в середньовіччі. При цьому багато законів було відповідним чином систематизовано. Проте справжнє кодифікування кримінального законодавства було здійснене тільки в умовах буржуазного ладу. Вперше проблеми Загальної частки кримінального права були розроблені в праці буржуазних криміналістів, але на основі формально-догматичного методу, у відриві від соціальної дійсності. Загальна частка науки кримінального права є стрункою системою наукових принципів, інститутів, ідей, теорій, концепцій і понять, за допомогою яких здійснюється кодифікування Особливої частки кримінального законодавства.

Загальна частка науки кримінального права базується на «трьох китах». Це: а) вчення про кримінальний закон; б) вчення про злочин; в) вчення про покарання. За допомогою концептуально-понятійного апарату Загальної частки кримінального права вирішуються питання залучення осіб до кримінальної відповідальності, кваліфікації злочинів, призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.

Співвідношення Загальної і Особливої часток науки кримінального права як підсистем, що відображають відповідні явища правовій дійсності, слід розглядувати в плоскості співвідношення категорій «загальне» і «особливе». У кримінально-правовій літературі було висловлено думку, що Загальна і Особлива частки кримінального права знаходяться один з одним в співвідношенні «аксіоми" і «теореми». Але якщо дотримуватися цієї точки зору, то логічно можна прийти до висновку, що загальна частка науки кримінального права не потребує ні розвитку, ні у вдосконаленні, бо аксіома – це безперечна, не вимагаюча доказів істина. Тим часом історія Загальної частки науки кримінального права свідчить про те, що вона збагачується новими теоріями, поняттями, концепціями. Концептуально-теоретичний апарат Загальної частки науки кримінального права виконує важливу методологічну роль відносно Особливої частки⁷.

Соціальна роль науки кримінального права виявляється  в її функціях. Функції науки – це призначення науки згідно суспільним потребам. Основними функціями науки кримінального права є пізнавальна і практична функція.

Пізнавальна функція здійснюється методами опису, пояснення, передбачення. Опис – найбільш простий метод науки. Суть його полягає в тому, що на основі ознайомлення з науковими фактами, в результаті отриманої інформації певні відомості змальовуються такими, якими представляються дослідникові в оповідній формі. Проте опис не дозволяє здійснити узагальнення фактів, розкрити суть досліджуваного явища. Тому в науці кримінального права використовується метод пояснення. Він покликаний розкрити закономірності розвитку кримінально-правової системи в цілому і окремих її інститутів, а також з'ясувати суть і призначення кожного кримінально-правового поняття, що відображає відповідні явища правовій дійсності. Інколи в літературі виділяють аналітичний і критичний методи. Проте справжнє наукове пояснення не може існувати без аналізу і критики. Важливу роль в науці кримінального права виконує і метод передбачення (прогнозу). За допомогою прогнозу можна передбачити відповідні зміни в кримінальному законодавстві, вирішувати питання подальшої диференціації відповідальності в кримінальному законодавстві. Прогноз повинен спиратися на передбачувані зміни в соціальних процесах, враховувати їх динаміку, а також різні подібні моменти. Так, із закріпленням приватної власності, з переходом до ринкової економіки, в умовах економічної реформи передбачалася поява нових форм злочинної діяльності, зростання злочинності. Це зумовило встановлення цілої лави кримінально-правових заборон. У УК був включений розділ «Економічні злочини».

Практична функція науки кримінального права виявляється в тому, що учені-криміналісти в своїй діяльності по духовному виробництву знань нерозривно пов'язані з практикою. Окремі учені беруть активну участь в розробці проектів законодавчих актів, зокрема в розробці проекту КК, а також проектів змін і доповнень в КК.

У сучасних умовах основними завданнями науки кримінального права є фундаментальна теоретична розробка положень КК, сприяння усуненню його недоліків і ліквідації пропусків, вивчення і узагальнення судової практики в цілях її вдосконалення, вивчення ефективності кримінального покарання і тому подібне⁸.

Кримінально-правова  наука – це певна система поглядів, ідей, концепцій і теорій щодо самого кримінального закону, практики його застосування та перспектив розвитку, історії національного кримінального  права та права зарубіжних країн.

Отже, предметом науки кримінального права є дослідження чинного кримінального права (de lege lata), я також положень майбутнього кримінального закону (de lege ferenda). Наука кримінального права вивчає діяльність правоохоронних органів та суду щодо застосування ними кримінального закону. Вона вивчає та узагальнює практику судів по застосуванню ними законодавства щодо окремих видів злочинів і дає відповідні рекомендації для подальшого удосконалення такої практики. Наука кримінального права досліджує правосвідомість громадян. Узагальнення цих досліджень знаходять своє відображення у кримінальному законі. Наприклад, тяжкість покарання повинна відповідати (в межах закону) тій мірі, котру пануюча в суспільстві правосвідомість визнає справедливою. Правосвідомість суспільства певним чином враховується законодавцем, наприклад, при встановленні більш суворого покарання за грабіж, ніж за крадіжку. Водночас правосвідомість судді є одним із законодавчих критеріїв загальних начал призначення покарання (ст.39 КК). Наука кримінального права вивчає кримінальне законодавство і результати досліджень у цій сфері науковців зарубіжних країн, узагальнює найбільш важливі і нові положення, робить відповідні висновки, які використовуються у законотворчому процесі в Україні.

2. Принципи кримінального права.

Принципи  кримінального права – це вихідні основоположні ідеї, які випливають зі змісту правових норм, закріплених у кримінальному законодавстві.

Прийнято розрізняти два види принципів:

1. загальноправові, притаманні всім галузям права,
2. спеціальні (галузеві), характерні лише для окремих галузей права.

Загальноправові (закріплені в Конституції):

• принцип суверенітету і незалежності України, цілісності та недоторканності її території (ст.1, 2);
• принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову (ст.6);
• принцип верховенства права (ст.8);
• принцип рівності громадян перед законом (ст.24);
• принцип законності (ст.29, 61, 62, 124)⁹.

До загальних принципів  усіх галузей права також відносять  принцип гуманізму та принцип  справедливості права. Деякі з цих принципів мають своє спеціальне призначення і конкретний зміст у тій чи іншій галузі права, зокрема принцип законності і справедливості.

До спеціальних принципів кримінального права треба віднести принципи:

• законності (немає покарання без вказівки на те у законі – nullum crimene nulla pona sine lege, ч.2 ст.58 КУ, ст.6 КК);
• гуманізму (піклування держави про безпеку людини, людяність, повага до людської гідності) (в їх конкретному кримінально-правовому змісті);
• особистої відповідальності за наявності вини (“юридична відповідальність особи має індивідуальний характер” ч.2 ст.61 КУ, ст.8, 9 КК);
• принцип невідворотності кримінальної відповідальності (1 – кожна особа, в протиправних діяннях якої є склад злочину, повинна понести кримінальну відповідальність, 2 – така особа не може бути покарана за один і той самий злочин двічі);
• принцип справедливості (індивідуалізації) відповідальності (покарання, яке застосовується судом до особи злочинця, повинно бути, у межах закону, конкретним та індивідуальним із урахуванням тяжкості вчиненого злочину);
• принцип економії кримінальної репресії (законодавець із загальної маси протиправних діянь до сфери кримінально карних відносить лише ті з них, котрі мають високу ступінь суспільної небезпеки, грубо порушують публічні або приватні права та інтереси, спричиняють таким правам та інтересам істотну шкоду або створюють реальну можливість заподіяння такої шкоди, напр. ст.7-1 тяжкі злочини, ст.24, 25 особливо тяжкі злочини, залежно від тяжкості злочинів визначається міра покарання у санкції кримінально-правової норми)¹⁰.

Принцип законності означає, що особа, що скоїла злочин, повинна понести покарання в межах і розмірі, передбачених КК. Вимога принципу законності полягає і у випадках звільнення особи від кримінальної відповідальності або від покарання, передбачених КК. Принцип законності не допускає застосування кримінального закону аналогічно, тобто у випадках, прямо не передбачених КК.

Принцип рівності громадян перед кримінальним законом конкретизує принцип: всі рівно перед законом і судом. Особа, що скоїла злочин, підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового положення, релігійних переконань і тому подібне. Єдиним критерієм при рішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності є наявність в досконалому діянні ознак складу злочину. Принцип рівності всіх перед законом не виключає, проте, недоторканості ряду вищих посадових осіб держави: Президента України, депутатів Верховної Ради та державних органів влади, суддів, прокурорів.

Принцип вини, що є видатним досягненням кримінально-правової думки кінця XVIII ст.., був закріплений в кримінальному законодавстві цивілізованих держав. Він означає суб'єктивне ставлення і особистий характер кримінальної відповідальності. Об'єктивне ставлення, тобто притягнення особи до кримінальної відповідальності за невинне спричинення шкоди, не допускається. Принцип винної відповідальності послідовно закріплений у ряді міжнародно-правових актів, зокрема в Загальній декларації прав людини 1948 р. і в Міжнародному пакті про цивільні і політичні права від 16.12.1966.

Особистий характер кримінальної відповідальності означає, що кожну особу несе відповідальність тільки за те діяння, яке само зробило.

Принцип справедливості в кримінальному праві відображає філософсько-етичне розуміння справедливості, що склалося впродовж багатьох десятиліть, як добродійне і шанобливе відношення людей до загальнолюдських цінностей. Ще в Дігестах Юстініана зверталася увага на те, що «справедливість є незмінна і постійна схильність до віддання права всякому».

У теорії кримінального  права, як правило, розуміння принципу справедливості зводиться до призначення  покарання. Проте справедливість в  кримінальному праві виражається  і в справедливому формуванні круга злочинних діянь, і у визначенні в законі справедливої санкції за діяння, яке їм забороняється¹¹. Іншими словами, принцип справедливості охоплює як сферу правозастосування, так і сферу правотворчості. Стосовно сфери правотворчості дане положення повинне виражатися в тому, що санкції за злочини більшої суспільної небезпеки мають бути суворіше за санкції за менш небезпечні злочини. У правозастосуванні принцип справедливості виявляється у відповідності що призначається винному покарання тягаря досконалого злочину. Мета справедливості покарання досягається за допомогою його індивідуалізації. Індивідуалізація покарання здійснюється з урахуванням тягаря досконалого злочину, обтяжливих і пом'якшувальних обставин і особи винного. Принцип справедливості виявляється і в тому, що за нескінчений злочин (приготування і замах) призначається менш суворе покарання, чим за закінчений злочин. Справедливість полягає і в законодавчому закріпленні положення про призначення за наявності виняткових обставин м'якшого покарання, ніж передбачено за даний злочин законом. Принцип справедливості проявляє себе і у визнанні злочинами з пом'якшувальними обставинами тих злочинних діянь, які здійснені при перевищенні меж необхідної оборони або перевищенні мерів, необхідних для затримання особи, що скоїла злочин, або в стані афекту, обумовленого неправомірними або аморальними діями потерпілого.

Принцип гуманізму виходить перш за все з того, що людська особа є вищою соціальною цінністю.

У кримінальному  законодавстві даний принцип виявляється у всесторонній охороні особи, її прав і інтересів від злочинних посягань. Принцип гуманізму виявляється в двох аспектах. Охороняючи особу, суспільство і державу від злочинних посягань, кримінальний закон встановлює найбільш строгі покарання за тяжких і особливо тяжких злочини, за організацію злочинних угрупувань, за небезпечний і особливо небезпечний рецидив і так далі. Принцип гуманізму пронизує норми КК, що передбачають відповідальність за посягання на вагітних жінок, неповнолітніх, осіб, що знаходяться в безпорадному стані, за злочини, здійснені загальнонебезпечним способом. Інший аспект принципу гуманізму пов'язаний із захистом прав і інтересів особи, що скоїла злочин. Караючи винного, держава не мстить йому за досконалий злочин, а переслідує мету відновлення соціальної справедливості і вирішує завдання спільної і спеціальної превенції. Кримінальний закон не ставить перед собою мети спричинення фізичних страждань або знищення людської гідності.