Контрольная работа по «Політологія»

      Перелічені підходи відображають окремі прояви феномену політичного лідерства. Думається, що праві ті дослідники, які вважають, що лідерство - це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний статус, пов'язаний з суб'єктивними можливостями і можливостями особистості впливати на послідовників, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові й адміністративні ресурси. З цієї точки зору політичний лідер - це будь-який учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство в цілому на досягнення певної мети.

      Немає єдиної думки і щодо природи лідерства. Одні дослідники вважають, що лідерство є результатом психопатології особистості. Одним з перших цю версію у XIX ст. висунув італійський лікар Ч.Ламброзо в книзі "Геніальність і божевільність". Він вважав, що природа геніальності як у мистецтві, науці, так і в політиці має в основі психічну аномалію. За Ч.Ламброзо, саме геніальним безумцям (революціонерам, "пророкам", реформаторам), здатним передбачати потреби часу, народи зобов'язані прискоренням історичного розвитку [21].

    У XX ст. трактування лідерства як дефектів особистості було продовжене у психоаналітичних теоріях. В межах цього напрямку популярність отримало складання психобіографій відомих політиків, написаних, як правило, під впливом теоретичних ідей основоположника психоаналізу З.Фрейда або його учня О.Адлера. З.Фрейд вважав, що природа всіх суспільних інститутів, в тому числі політичних, а також феномен лідерства пов'язані з проявом двох основних інстинктів людини: сексуального, втілюваного через енергію лібідо, і агресивного. Ця енергія може розряджатися різними способами, в тому числі в соціально прийнятих видах активності: у творчості, професійній діяльності, спорті, політиці. З.Фрейд позначив цей процес переводу енергії терміном "сублімація". Але можливі патологічні прояви цих інстинктів. З цієї точки зору жорстокість, садизм та підступність відомих тиранів (наприклад, Нерона, Сталіна) є не що інше, як прояв невротичної агресивності. До речі, цю ідею З.Фрейда розвиває сучасний американський психоаналітик Д.Ранкур-Лафррієр. В книзі "Психіка Сталіна" він висловлює версію про сформований в дитинстві у майбутнього вождя комплекс незахищеності, який потім переріс у бажання помсти - "бити", знищувати опонентів. Могутній вплив на дослідження природи лідерства спричинили ідеї учня З.Фрейда - О.Адлера. Згідно з цим ученням, джерелом прагнення індивіда до влади і зверхності є відчуття власної неповноцінності. Комплекс неповноцінності бере початок у ранньому дитинстві (переживання дитячої незахищеності й залежності від батьків, фізичних дефектів) і пізніше компенсується в різних формах поведінкової активності. Прибічники цієї теорії намагаються довести її, використовуючи посилання на історичні приклади: американський президент Ф.Рузвельт, який страждав від паралічу, шведський король Карл XII і Наполеон, низький ріст яких ніби визначив їх орієнтацію на завойовницьку політику. Ідея О.Адлера про можливість патологічної компенсації (гіперкомпенсації) неповноцінності лежить в основі трактувань феноменів тиранії Й.Сталіна (фізичні вади) та А.Гітлера (сексуальні проблеми, невдача при вступі до віденської Академії мистецтв). Дещо інший варіант розуміння природи лідерства запропонував американський політолог Г.Лассуелл. Бажання влади, властиве окремим людям, є спроба компенсації неадекватної самооцінки (відчуття моральної та інтелектуальної неповноцінності, відчуття слабкості, відчуття власної посередності) або якоїсь травмуючої події дитинства. За Г.Лассуеллом, пережите у дитинстві відчуття сорому є ключем для розуміння природи лідера-агітатора (потреба викривати інших), а крах дитячих та юнацьких надій пояснює феномен лідера-теоретика. В полі уваги політичних психологів цього напрямку знаходяться проблеми мотивації лідерства, тобто спонукальних причин, які змушують людей прагнути до влади, стилі лідерства, а також питання ранньої соціалізації майбутніх політиків, в тому числі вплив взаємовідносин у сім'ї на формування самооцінки і мотивів самореалізації у політиці. Однак навряд чи буде вірно розглядати феномен лідерства тільки як компенсацію психологічних дефектів особистості. Незгідні з цим дослідники запропонували інші теорії. Одна з найоригінальніших версій була запропонована Л.Гумільовим. Імпульсом до лідерства є пасіонарність - особливий вид енергії, особлива пристрасть, притаманна лише окремим людям і спрямована на перетворення оточуючого світу. На думку ученого, Наполеон, Олександр Македонський та інші історичні особистості - приклади пасіонаріїв, які зуміли поламати інерцію традиції і дали пасіонарний імпульс для історичного злету своїх народів. [22]

      У 40-50-х pp. XX ст. в західній політології  отримала поширення теорія рис,  яка пояснювала феномен лідерства  природженими особистими якостями: енергійністю, компетентністю, гостротою  розуму, здатністю брати на себе відповідальність, хоробрістю тощо. Але прибічникам цього напрямку не вдалося прийти до спільної думки щодо тих рис, які обов'язкові для висування індивіда у лідери. Кількість цих рис нараховувалася десятками у одних і досягала двохсот у інших. Слід визнати, що дійсно, позиція лідерства вимагає прояву особливих якостей. Навряд чи нерішуча, закрита й нездатна до спілкування людина буде намагатися реалізувати себе у політиці. Але ці теорії не враховували того, що не все у політиці залежить від якостей лідера. Якщо б становище індивідів у системі владних відносин визначалося тільки природженими якостями та психологічною орієнтацією на домінування чи підпорядкування, не було б самого факту політичної боротьби. Остання ж доводить, що природа лідерства визначається й іншими факторами, зовнішніми стосовно людини: ставленням виборців до політика, організаційною підтримкою, можливістю використовувати переваги свого посадового становища у передвиборних кампаніях. Ці фактори були враховані у концепціях, які прийшли на зміну теорії рис.

    Ситуаційна  теорія наполягає на тому, що лідерів формує ситуація: місце, час, обставини. Кожна ситуація висуває на передній план тих людей, які здатні її вирішити, а тому різні обставини вимагають появи якісно різних лідерів. Так, наприклад, мітингова стихія робить затребуваним тип політика-агітатора, але ця людина може виявитися неефективною як політик, здатний запропонувати програму виходу країни з кризи. І навпаки, політик-теоретик може почуватися безпорадним в ролі публічного лідера на мітингу, оскільки ситуація змінилася, і від нього вимагаються якості оратора, здатного зрозуміло й емоційно пояснити власне бачення суспільних проблем.

    Теорія  визначаючої ролі послідовників розвиває тезу про те, що лідерів "роблять" оточуючі їх послідовники. Лідер трактується як людина, яка найбільш успішно здійснює орієнтацію на вираження потреб інших людей. Існують різні версії цієї теорії. Згідно з однією з них лідер здатний розпізнати потреби та інтереси своїх послідовників і запропонувати їм програму їхнього здійснення. За іншою версією лідер - лише маріонетка в руках своєї групи і виконує її прямі вказівки.

    Нарешті, ще одна група учених захищає точку  зору, згідно з якою лідерство є  результатом сукупного впливу цілої  низки факторів, в тому числі й вище зазначених (інтегративна теорія). Лідерство постає явищем багатомірним, що визначається цілим комплексом змінних величин, серед яких: індивідуальні риси лідера (суб'єктивні якості, мотивація, яка визначає прагнення до лідерства),фактори зовнішнього стосовно індивіда середовища (ситуація, характеристика послідовників), а також механізм його взаємозв'язку з послідовниками.  

    Легітимність.

    У сучасній соціальній та політичній філософії  поняття леґітимності означає, що існують  достатні арґументи на користь вимоги визнавати певний політичний режим  як добрий та справедливий. Леґітимний лад — це такий суспільно-політичний устрій, що заслуговує на визнання.

    Одна  з проблем у нашому суспільному  житті полягає в тому, що люди повсякчас незадоволені існуючою владою .Вони втратили Довіру до Інститутів держави, що формують і реалізують політику в Україні . Про це свідчать дані порівняльного аналізу загальнонаціональних досліджень за період 2007 - 2009 років про  стан корупції в Україні, підготовленого спільно "Менеджмент систем інтернешнл" та Київським міжнародним інститутом соціології. Згідно з ним  рівень довіри до Інституту Президента впав з 2007р.- 15,3% до 4,7% в 2009 році, та вдвічі зменшилася кількість людей, які зберегли довіру до Верховної Ради. У 2007 році Верховній  Раді довіряли 10,8% громадян України, у 2008му - 9%, а в 2009 році - лише 4,2% [6].

    Чому  це відбувається ? На мою думку, -це є  фактом, коли добробут громадян не є  захищеним від економічних потрясінь, коли порушуються владними  елітами  демократичні принципи та свободи, коли діалог Влади та народу замінюється  «дешевим соціальним популізмом», коли корупція вкорінюється у вищих ешелонах влади, коли зловживання владою є  нормою для політиків, коли оперативність  і воля  при  прийнятті політичних рішень в потрібний момент , особливо, в сфері здійснення реформ в державі  не є рисою поведінки і функціонування політичних груп та їх лідерів у  владних інституціях.

    В ідеальному стані влада має бути і легітимною, і легальною. Проте, за певних умов, може скластися ситуація, коли політична влада є цілком легальною проте нелегітимною, або  ж коли вона є легітимною, однак  не є легальною. Подібна невідповідність  є ознакою політичної кризи, і  в більшості випадків має негативний характер та призводить до поглиблення  кризових явищ. Відсутність відповідності  між легітимністю та легальністю  не потребує від владних інституцій та суспільства внесення чітких змін у суспільно-політичне життя. В  залежності від умов та настроїв ці зміни можуть відбуватися за двома  головними напрямками: або шляхом демократизації політичної системи, або  – посилення адміністративного  примусу та пожвавлення діяльності карально - репресивної системи.

    Історія знає приклади, коли визнана народом  влада чинила не на користь, а на зло громадянам і, навпаки, влада, встановлена  силоміць, через примушення, врешті-решт бувала сприятливою для добробуту  суспільства.

    Політолог Є. Цокур визначає  ряд передумов, які зумовлюють легітимність влади: а)легітимізація політичної системи  та політичних інститутів у відповідності  до традицій державотворення та вимог  суспільства; б)особисті харизматичні риси політичного лідера; в)дотримання демократичних норм та процедур формування органів влади; г)приведення у відповідність  законодавства та системи державного управління до реалій політичного життя; д)успішне здійснення державної  політики, підтримка законності та політичної стабільності [20]. Прикро, що сучасні «аристократи політики»(еліта) зловживають варіантом Г , задля власної «політичної доцільності» , навмисно вписуючи в законопроекти «прогалини в праві», щоб потім показати свою ефективність роботи, коли ці суперечності дороблюються чи замінюються .

    Одним із головних джерел легітимації політичної влади виступає виборчий процес, який дає змогу поєднати, звичайно, за певних  умов владну легальність  та владну легітимність. Проте не завжди можна вважати легітимними владні інституції, сформовані через вибори. Виною тому технологізація виборчого  процесу. На сучасному етапі виборчий процес, в значній мірі, перетворився із змагання ідей, теорій та моделей розвитку суспільства, з поміж яких має обирати громадянин, у змагання технологій маніпуляції його свідомістю. Реальні характеристики претендентів та владні повноваження замінені на віртуальні. Фактично реалізується технологія штучної харизматизації особистості політичного лідера. Особливо актуальною ця проблема є для держав, які не мають значного досвіду реальної участі у державотворенні та реально діючих інститутів громадянського суспільства [20].

    Особливо  актуальною проблемою для країн  з «молодою демократією», як Україна , є проблема публічності влади, наскільки  вона є втаємниченою. Викликами тут  є: 1) сам процес прийняття рішення, особливо кулуарний спосіб, коли не відомі конктректні пропозиції, хто  їх замовник; 2) не справжні , приховані  відносини між учасниками політичних ігор, їх характер і мета, яка не завжди відома людям.

    Кожна людина вправі знати про наміри влади, інакше вона не буде господарем своєї  країни.

    Для політики недостатньо сказати, на що вона орієнтована, - необхідно чітко  визначити, які результати очікуються від її здійснення в різній перспективі. Крім того, цілі політики мають бути оприлюднені, щоб ті, хто братиме  участь у її реалізації, й ті, на кого спрямована політика, розуміли та згодні були підтримувати її [5].

    Публічність- це стиль роботи, це є режим динамічної комунікації, коли ти як державець не протираєш штани в інститутах влади , не чекаєш дня зарплати, а  відаєш себе,  свій інтелект,  щоб  забезпечити благополуччя свого  народу.

    Щодо  Фрондизму – як ознаки громадянського суспільства. Зазначимо, що етимологічно слово «фрондувати» означає  виявляти невдоволення, зазвичай з особистих, не принципових мотивів, демонструвати свою незгоду і непокору [18].

    Сучасне суспільство більш відкрите й  ліберальніше, ніж за часів розвиненого  соціалізму, тому опозиційна неформальна  культура не замикається на моді й  музиці, а за формою її носіями стають не лише неформальні молодіжні організації, але і структури громадянського суспільства, які зароджуються.

    В результаті, на місцях утворюється  потужна протидія директивній політиці перших осіб. Люди, що користуються безумовним авторитетом, традиційно перебувають  в інтелектуальній або духовній опозиції до влади.

    Зіткнення офіційно правильної позиції з неформальною неправильною починаються з базових  понять. В Україні гостро підіймаються питання мови, НАТО, УПА, вшанування жертв Голодомору з наказів владних  осіб, використання методів «переписування»  історії тією чи іншою політичною елітою, що перебуватиме при владі .

    Злиденні  умови існування, погане медобслуговування, повна зміна ідеологічної парадигми  та пов’язана з нею зневага  до ідеалів старшого покоління різко  знизили його соціальну адаптацію, перетворивши, по суті, на величезну  неформальну групу стабільно  опозиційного настрою. Плюс безліч самотніх пенсіонерів слабо пов’язані  з суспільством, якому до них просто немає діла. Так, до молодіжного та творчого неформального середовища додалося немолоде неформальне середовище [17].

    Фрондизм  стає більш радикальнішим, коли держава  при здійснення своєї політики в  ім’я всіх громадян не допускає альтернативності розвитку подій чи якщо і визнає її, то комплексно не підтримує.

    Отже, політичний фрондизм можна розуміти як вираження громадянської думки, вияв соціальної незгоди щодо управлінської  політики, і поки що є маловживаним механізмом легальності інститутів влади та її суб’єктів.

    Фрондизм  є чинним і сьогодні, бо наша влада  діє приблизно як і середньовічні  вельможі – не цікавляться справами підданих, не тримають на увазі професійні здатності громадян і не будують  щодо них перспектив для успіху всієї  країни. Варто критикувати, але конструктивно.