Контрольная работа по "Политологии"

    Вітчизняна  школа політології, яка вже загалом  сформувалася, переживає завершення стадії становлення системи політичних знань. Найвагомішим завоюванням півторадесятилітнього шляху, який пройшли українські науковці і освітяни, відстоюючи впровадження політології і наповнюючи її реальним змістом, є подолання серед широкого загалу і в структурах державної влади упередженого ставлення до ідеї запровадження системного вивчення політичних знань у рамках спеціальної, апробованої в розвинених демократіях науково-навчальної дисципліни. Наступний етап потребує переорієнтації політичних знань у площину їх практичного використання, наповнення змістом уже сформованих і розвитку нових напрямів політичної науки, забезпечення відповідності вітчизняного досвіду засвоєння політологічної проблематики кращим світовим зразкам. Усе це потребує уважного переосмислення пройденого політологією шляху й визначення перспективних напрямів її подальшого розвитку.

    Сукупний  соціально-політичний досвід засвідчує, що систематизовані політичні знання визначально впливають на культурне  середовище, уявлення громадян і політичної еліти про природу політичної влади, можливості використання різноманітних засобів у політичній боротьбі, розв'язанні конфліктних і кризових ситуацій. Досвід політичного спілкування, засвоєння прийнятних моделей політичної поведінки формують єдність стереотипних традиційних оцінок та нестандартних позитивних орієнтацій, які є невід'ємною складовою цілеспрямованої соціалізації. Негативний образ політики, сформований в Україні 1990-х років, зумовлює перетворення останньої на самоціль для політичної еліти, на засіб вирішення нею власних економічних, фінансових, кланово-корпоративних, вузькопартійних та інших проблем. На відміну від подібного світобачення сутністю політичної освіти (підкріпленої науковим потенціалом) є формування мотиваційної готовності індивіда до політичної діяльності, орієнтації щодо зміцнення взаємодії людини і суспільства. Важливими її завданнями повинні стати:

1) подолання духовної відчуженості людини від суспільства;

2) формування ціннісних імперативів, спрямованих на повернення громадянам віри у здатність вітчизняної еліти діяти на благо всього суспільства;

3) подолання сформованої за роки незалежності невиправданої ілюзії про необмежені можливості сильної держави.

    Спираючись  на дослідження загальнокультурного  розвитку, політична наука покликана  допомогти людині реалізувати важливе індивідуальне завдання - знайти себе в умовах динамічної зміни соціального і природного світу. У свою чергу, культура має слугувати особистості орієнтиром для прийняття соціально значущих рішень, не заперечуючи при цьому свободу самовизначення. В цьому контексті слід орієнтуватися на плюралістичні форми людського співжиття. Політичні знання, освячені культурою, покликані утверджувати поведінку, орієнтовану на багатоваріантність вибору, вміння орієнтуватися на сутнісні засади суспільно-політичного життя, що дають змогу особистості не потонути в бурхливому морі другорядних пропозицій. Пострадянський розвиток показав, що для окремої людини політична (ідеологічна) орієнтація стає майже неможливою, якщо її особисті переживання не можуть бути включені в органічний взаємозв'язок поколінь.

    За  роки незалежності України, які співпали з розгортанням процесу становлення політології як науки, в рамках вітчизняного наукового простору сформувався цілий ряд напрямів, спрямованих на осмислення політичного життя і з'ясування тенденцій суспільно-політичного розвитку. Виходячи з вищезазначеного, на основі аналізу потенціалу вітчизняної політології запропоновано схему розвитку її наукових досліджень, яка складає собою єдине ціле з виділенням 10 основних напрямів:

1)   відродження історії світової і української політичної думки;

2)   розвиток теорії політичної науки і філософії політики;

3) з'ясування механізмів функціонування влади і політичної системи суспільства;

4)    дослідження проблематики державотворення і демократизації суспільства;

5)    вивчення динаміки трансформаційних процесів і модернізації суспільства;

6) осмислення процесів становлення інфраструктури і ціннісної основи громадянського суспільства;

7)   усвідомлення соціального впливу і національних особливостей політичної свідомості та культури;

8) визначення тенденцій міжнародної політики і характеру сучасного цивілізаційного розвитку;

9) формування на вітчизняному грунті субдисциплін політичної науки (етнополітологи, порівняльної політології, політичної конфліктології, політичної історії, інформаціології, партології та ін.);

10) виокремлення, наповнення змістом і практична апробація основних сегментів прикладної політології.

    Одним з основних завдань політології  є надання суб'єктам та об'єктам політичних процесів узагальнених пояснень політичного розвитку, систематизованих, аргументованих, об'єктивних знань про політичну реальність. Політологія повинна функціонувати як засіб здійснення порад і надання особистості інформації про необхідність на даний момент, в даних умовах зробити сутнісний політичний вибір, прийняти адекватні рішення та здійснити ефективні, виважені політичні дії. Політично освічене суспільство з розвинутим почуттям громадянської гідності є головною умовою встановлення демократії. Адже остання - це не тільки справедливі закони, не самі лише альтернативні вибори та пропорційне представництво. Це ще й певний стан суспільної свідомості, менталітету, коли люди пов'язують свій добробут з власним бажанням і вмінням долати несправедливість. Відповідно, політологія покликана формувати розвинену, демократичну політичну свідомість. Особа, яка відчуває й цінує свою свободу, здатна сама обирати собі пріоритети в житті, вона має простір для такого вибору, право на помилку в ньому й шанс на її виправлення. Лише такий індивід спроможний усвідомити цінність людської гідності й сталих суспільних взаємозв'язків та функцій. Тільки така особистість спроможна їх захищати й відстоювати.

    Особливої ваги в сучасних умовах набуває необхідність розвитку «громадянської освіти». Остання є інтегрованою галуззю соціально-гуманітарних знань, завдання якої полягає в тому, щоб підготувати молодих громадян до життя в умовах демократії. У загальному плані цей напрям орієнтує на формування особистості, якій властиві демократична культура й усвідомлення ідей індивідуальної свободи, громадянської відповідальності. Зазначений різновид політичної освіти в Україні грунтується на синтезованому досвіді розвинених країн світу й передбачає: набуття молодою людиною досвіду суспільно-корисної діяльності; орієнтацію на безперервну освіту з метою постійного підтримання власної компетентності; стимулювання прагнення особистості приносити користь своєму суспільству. Зміст і концептуальна спрямованість вітчизняної громадянської освіти повинні максимально враховувати національні особливості України, раціонально використовувати попередні досягнення і наявний соціальний досвід.

    Політична наука і освіта є тим інструментом, який дасть змогу налагодити взаємозв'язок держави і громадянського суспільства, з'ясувати наявність в Україні функціональних аналогів тим соціокультурним механізмам формування громадянського суспільства, які наявні в західному світі, виявити рівень здатності вітчизняної культури сприйняти апробовані світовою практикою традиції і стандарти.  
 

    1.5. Закони політології 
 

    Закони  будь-якої науки – це наукові узагальнення. Тільки визначивши закони, можна пізнати науку. Політологія вивчає передусім закони, за якими розвивається суспільство в цілому. Таким, наприклад, є загальносоціологічний закон історичного прогресу – розширення сфери політичного життя й підвищення її ролі в суспільстві, закон посилення ролі народних мас в історичному процесі, в розвитку демократії й самоврядування.

    Основоположними для політології виступають закони, які визначають сутність форм і методів організації політичних систем, їхню внутрішню спрямованість і взаємозумовленість.

    Важливими є закони функціонування політики, що визначають її життєдіяльність як особливого організму. Дія цих законів  відтворює політичне життя на досягнутому ступені розвитку, використовує чинник часу, розкриває характер явищ політичного життя.

    Закони  розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин – це закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Ці закони зумовлюють докорінні зміни в усій політичній структурі, а також виникнення якісно нових систем політичних відносин. Закони розвитку діють через зіткнення й долання суперечливих тенденцій політичного життя суспільства, функціонування політичних систем, удосконалення політичних відносин і системи їх регулювання. Отже, кожний, хто бажає вивчити політологію, має змогу обрати свій шлях пізнавання її й відповідно до свого бачення класифікувати політологічні закони (за сферами суспільного життя, структурою, функціонуванням, розвитком тощо).

    Безсумнівно, що кожний з підходів класифікації законів політології містить  конструктивні засади, які певною мірою дають змогу пізнати  сутність політичної науки як такої. Утім, пізнання її можна здійснювати, скориставшись й іншою класифікацією законів. Зручною видається тригрупова класифікація їх на загальні, особливі та одиничні.

    Одиничні  закони – це закони, які регулюють  взаємовідносини влади й особи  у певній державі. Загальні закони – це ті закони, що характерні для політичного життя всіх народів (встановлення політичної влади – необхідна умова функціонування і розвитку будь-якого організованого суспільства; взаємозв’язок політичної культури з політичними відносинами; політична свідомість як форма політичного буття).

    Особливі  закони характеризують розвиток загальних  законів у певній системі (тоталітарній, авторитарній, демократичній). Іншими словами, особливі закони розкривають  сутність загальних законів з  урахуванням особливостей розвитку кожної країни, характеру політичного режиму тощо. Наприклад, авторитарна система для зміцнення політичної влади максимально концентрує її в своїх руках, використовує насилля тощо. Демократична система передбачає поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.

 

РОЗДІЛ 2.  ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ

ГРОМАДЯНСЬКОГО  СУСПІЛЬСТВА 
 
 

    2.1.  Економічна сфера  громадянського суспільства 
 

    Економічна  сфера громадянського суспільства  являє собою сукупність економічних  інститутів власності, виробництва, розподілу, обміну, споживання сукупного суспільного продукту. В цій сфері індивід реалізує свої економічні інтереси. 
 

    2.2.  Політична сфера  громадянського суспільства 
 

    Політичну сферу громадянського суспільства  складає діяльність політичних партій, громадсько-політичних об’єднань, в яких індивіди реалізують свої політичні інтереси і через які вони вступають у політичне життя. 
 

    2.3.  Соціальна сфера  громадянського суспільства 
 

    Соціальний капітал формується в межах соціальної сфери (громадських або цивільних відносин) і є її надбанням Рис.2.3.1. Однак, якщо коріння соціального капіталу – в асоціативному житті цивільних громад, то його верхівка сягає ефективної діяльності демократичних політичних інститутів. Тобто, соціальний капітал справляє як внутрішній, так і зовнішній вплив. З одного боку, він формує особистість – члена громади, а з іншого – надає громадянських рис спілкуванню та взаємодії людей у межах цілої політичної спільноти. Внаслідок цього люди позитивно сприймають правові норми і добровільно їм підкоряються; вони створюють сприятливе соціальне середовище для функціонування демократичних політичних та правових інститутів.

    Структура соціального  капіталу та його взаємозв’язки з політичною сферою, як вони відображені на схемі, вказує на такий ланцюг залежностей:

2. Асоціації і громади.
3. Мережі спілкування.
4. Довіра та інші норми взаємності.
5. Навички колективних дій.
6. Довіра до політичних інститутів.
7. Політична участь.
8. Політична ефективність.

 

    

Громадянські  чесноти і взаємодії людей  у політичній сфері – це сфера  політичної культури, на яку впливає, з одного боку, соціальний капітал, сформований у соціальній (громадській) сфері, а з іншого – легітимність влади та правове поле суспільства. Разом вони обумовлюють певний рівень довіри до владних інституцій, рівень політичної заінтересованості й політичної участі, політичні громадянські чесноти.

    

    

Рис.2.3.1. Соціальний капітал і політичне функціонування 

    

Рис.2.3.1. відображає відносну автономність громадянського суспільства, яке формує соціальний капітал і, перетинаючись із сферою політики, передає його у сферу політичної діяльності – не через якісь особливі механізми, а через людей (інколи тих самих осіб, а інколи –  інші персони, але сформовані в тому самому середовищі), через набуті ними ставлення, цінності і зразки поведінки. За умови збалансованого функціонування сфер, в них обох формується така риса поведінки людей, як “громадянськість”. Проте, в соціальній сфері, де люди виступають як члени спільнот і всього суспільства, вона виявляється як громадська зорієнтованість та здатність до взаємодії, а в політичній сфері, де людина набуває політико-юридичного статусу громадянина – як “громадянська доброчесність”, що означає сумлінне виконання обов’язків громадянина: участь у формуванні органів влади, в контролі за ними і в здійсненні пливу на політику, яку вони проводять.  
 

    

2.4.  Сфера приватного  життя громадянського  суспільства 
 

    

Громадянське  суспільство є сферою позадержавного життя людей, яка, натомість, потребує існування держави, спирається на неї та контролює її. Альтернативність ознак та цінностей держави і громадянського суспільства відображає як їх протилежність, так і взаємозалежність. Розвиток громадянського суспільства як особливої форми соціальних відносин, пов’язаної з ринковою економікою, призвів протягом Нового та Новітнього часу до формування сучасної західної цивілізації, і, зокрема, ліберально-демократичних політичних систем.