Концепція гегемонії Антоніо Грамші

В Італії специфічною  особливістю інтелігенції був, як підкреслює А. Грамші, її космополітичний характер, її відрив від народу. Тим часом  єдність інтелігенції і народу - це важлива умова формування “історичного блоку”, про який йшлося в попередньому розділі. “Коли відношення між інтелігенцією і народом-нацією, між керуючими і керованими характеризується органічним змиканням, так що почуття - пристрасть стає розумінням і, отже, знанням (не механічно, а живим способом), лише тоді, - пише А. Грамші, - коли це є відношення представництва і виникає обмін індивідами між керованими і керуючими, між керівниками і керованими, тобто реалізується життя цілого, що тільки і являє собою соціальну силу, створюється “історичний блок”. [14, c. 111]

Щодо церкви та релігії, то в працях А. Грамші, і в “Тюремних  зошитах” зокрема спостерігається  деяке його презирство до священнослужителів. А. Грамші описує релігійні рухи та їх лідерів, як примітивні, які повсякчас  моляться своєму Богу, і не бачать альтернатив. [11, c. 71-79] Тобто релігія, на його думку звужує кругозір людини, робить її смиренною та керованою. Тому  органічній інтелігенції А. Грамші радить дотримуватись двох принципів, які допоможуть ефективніше впливати на населення та підпорядкувати собі традиційну інтелегенцію, а саме:

1) завжди й без втоми  повторювати власні аргументи  видозмінюючи їхню літературну  форму. Повторення, на думку А.  Грамші, є найефективнішим дидактичним  засобом для впливу на народне  мислення;

2) постійно трудитися  заради інтелектуального піднесення  широких мас народу, для того, щоб додати індивідуальності  аморфному елементу маси. Інакше  кажучи, треба створити інтелектуальні  еліти нового типу, які виростали  б безпосередньо з маси, залишаючись  при цьому в контакті з нею. Якщо ця потреба виконується, то відбувається реальна зміна “ідеологічної панорами” [10, c. 115] епохи.

З іншого боку, ці еліти, звичайно, не можуть скластися й  розвиватися, не формуючи усередині  себе ієрархії інтелектуальних авторитетів і компетенції, яка може досягти вищої точки розвитку в окремому великому філософі. Якщо останній виявиться здатним конкретно відчути тогочасні вимоги солідарного ідеологічного співтовариства, зрозуміти, що воно не може мати альтернативних думок, властивих індивідуальному розуму, і, отже, зуміє точно розробити колективне навчання так, щоб воно якомога більше відповідало й було близьким напряму думкам колективного мислиння.

З цього випливає, ще одна функція, яку А. Грамші покладає на інтелегенцію - це освітня, або виховна функція. Держава не повинна лише маніпулювати та скеровувати суспільну думку у потрібному напрямку, але й намагатись виховувати в суспільстві найкращі людські цінності, допомогти розібратися в проблемах, які постають перед народом та країною. Навчити населення мислити, саморозвиватися, для того щоб згодом відібрати у ряди інтелегенції найкращих представників. На думку А. Грамші, з освіченим народом легше знайти спільну мову, простіше донести до маси погляди привілейованого стану інтелігенції.

Основною соціальною структурою, яка повинна виконувати дані функції є партія, яка згуртовує  в своїх рядах представників  політичної інтелегенції, для вирішення  загальносуспільних та державних проблем.   

Таким чином, проблематика інтелігенції в Грамші переходить, з одного боку, у проблематику культури, ідеології, філософії, а з іншої, - у проблематику політичної партії. Партія виконує керівну й організаторську функцію. Дійсно, пояснює А. Грамші, представники різних соціальних і професійних груп вступають у партію не для того, щоб займатися своєю професійною діяльністю. Навпаки, вони при цьому переборюють рамки своїх професійних занять і піднімаються на рівень загальнонаціональних і міжнародних проблем. Партія націлена на завоювання держави чи навіть на створення нового типу держави, і в цьому сенсі її можна порівняти з “державцем”, про якого писав Макіавеллі. Партія - це “сучасний державець”. [24, c. 217]

Твердження, що всі члени  політичної партії повинні розглядатися як інтелігенти, на погляд А. Грамші може дати привід для жартів і карикатур, але в даному випадку він пропонує враховувати рівні впливу. Адже партія може мати у своєму складі більший або менший відсоток людей вищого або нижчого рівня освіти або компетенції, але важливо не це: важлива наявність в організації людей, які б виконували керівну й організуючу роль, тобто  роль вихователя, а значить інтелігента. Комерсант стає членом політичної партії не для того, щоб з більшою вигодою займатися торгівлею, промисловець - не для того, щоб робити більше з меншими витратами, селянин - не для того, щоб засвоїти нові методи обробки землі. Хоча політична партія й може задовольнити в деякому відношенні ці вимоги комерсанта, промисловця, селянина. Цим цілям більше відповідає професійний союз, у якому економіко — корпоративна діяльність комерсанта, промисловця, селянина знаходить найбільш підходящі рамки. У політичній партії особи, що належать до тієї або іншої соціально-економічної групи, переборюють цей момент їхнього історичного розвитку й стають учасниками загальної діяльності як національної за своїм характером, так і інтернаціональної. Природа цієї функції політичної партії може стати більш зрозумілою в результаті конкретного історичного аналізу шляхів розвитку органічної й традиційної категорій інтелігенції як на специфічному ґрунті національної історії, так і на ґрунті розвитку різних найбільш значних соціальних груп у рамках різних націй та країн. [1, c. 187-216]

Отже основну роль у виконанні функцій гегемонії  А. Грамші надавав саме інтелігенції, визначення якої він подавав у досить широкому розумінні, а різноманітні соціальні структури, наприклад політичні партії, релігійні організації, наукові та культурні спілки є або каналами рекрутування інтелігенції, або ж організаціями в межах яких інтелігенція здійснює свої гегемоніальні функції.

Розділ III: Методи та практичні аспекти здійснення гегемонії

Для практичного здійснення функцій гегемонії А. Грамші насамперед пропонував підлаштувати тези закладені  в конституції країни і підкоректувати методи здійснення впливу на суспільство, відносно пануючого політичного режиму держави, щоб практичні методи здійснення гегемонії плавно і безболісно втілились в політичну та суспільну сферу життєдіяльності. Найбільш цікавим пунктом, на думку А. Грамші, є процес пристосування писаної конституції країни до різних варіантів політичної кон’юнктури, особливо до варіантів, несприятливих для пануючого класу. Для цього необхідний об’єктивний аналіз конституції і всіх “органічних” законів, а також аналіз основних політичних сил держави, які треба розглядати в історичній перспективі. Зразком такого дослідження А. Грамші вважає аналіз Карла Маркса іспанської конституції 1812 року. [2, c. 273]

У зв’язку з проблемою  пристосування конституції до змін у співвідношенні політичних сил А. Грамші вважає за необхідне бачити в кожній конституції пункти, що допускають законний перехід від конституційно-парламентарського режиму до диктатури яка є більш сприятливою формою правління для здійснення гегемонії. Як приклад він приводить Веймарську конституцію, яка допускала “тимчасове припинення конституційних гарантій і основних прав громадян у випадку порушення порядку і публічної безпеки”. [6, c. 319] А. Грамші говорить, що ця стаття “зіграла важливу роль у недавній німецькій історії” [6, c. 323], маючи на увазі скасування конституційних гарантій Гітлером 28 лютого 1933 р., приводом для який став провокаційний підпал рейхстагу.

А. Грамші відзначає, що в  конституціях відбивається правова  і політична культура народу, тому пересічному європейцю важко зрозуміти конституцію США з її об’єднанням в одній особі глави уряду і глави держави, хоча це схоже на середньовічні комунальні республіки. Увага Грамші звертається на співвідношення між конституцією, законами і “статутами” та адміністративними розпорядженнями. Він вважає, що конституції є перш за все “виховними”, ідеологічними документами, а “реальна” конституція країни міститься в інших законодавчих актах, і насамперед в адміністративних розпорядженнях (циркулярах). [16, c. 291] Відомо, що ця “конституційна ідеологія”, а точніше, невідповідність формальної і реальної конституції країни “не обійшла своєю присутністю” і більшість пострадянських країн, в тому числі і Україну, де відомче законодавство суцільно і поруч підмінює і конституцію, і кодекси.

Проблему формальної і реальної конституції Грамші розглядає не тільки в юридичній площині. Він показує, що не тільки органи можуть ігнорувати конституцію і декларовані нею права. У деяких країнах формально проголошені свободи і політичні права фактично обмежуються під пресом економічного тиску і відкритого приватного насильства. Тут А. Грамші має на увазі США де, юридичні органи і поліція залишають безкарними насильства “приватного” характеру, спрямовані на недопущення утворення яких-небудь інших партій, крім республіканської і демократичної. [16, c. 279-283]

Важливим для практичних аспектів здійснення гегемонії є  також і питання про межі діяльності держави, її активності. Мова йде про  юридичні межі держави, і, на думку А. Грамші, дискусія на цю тему допомагає встановити межу між лібералами і нелібералами. Актуальність цієї дискусії, що розгорнулася в Італії в 20-тих роках ХХ ст., визначалася двома фактами: різким зламом буржуазної законності і переходом до фашистської диктатури в ряді буржуазних держав, а також повсюдним зростанням втручання буржуазної держави в економіку.

Тобто, чим більше держава  дозволяє собі втручатися в різні  сфери життя суспільства, будь-то економічна, політична, духовна, військова, наукова чи культурна, тим більший  вплив вона здійснює на свідомість населення, тим вагоміше здійснення гегемонії.

В цьому ракурсі постає питання, чи готова проста людина до вчинення по відношенню до неї гегемоніальних впливів, навіть якщо вона їх не помічає? А. Грамші відзначає два способи  формування відносин між державою й індивідом. Перший розробили римляни в понятті “jus”, де правопорядок заснований на взаємності правомочності сторін, що самі себе “врівноважують” і не мають потребу в зовнішніх нормах, що виходять від держави. Для рівноваги цієї системи римляни розробили такі поняття, як справедливість, правосуддя, правильний і природний спосіб мислення які й виступають критеріями того, що є право і що є сваволею у відносинах між державою й індивідом. Це система правопорядку, джерело якої - громадянське суспільство. [23, c. 263]

Інше джерело формування сприятливих взаємовідносин, як відзначає  А. Грамші є християнство, яке розробило  концепцію “directum”, тобто концепцію  підпорядкування волі зовнішній  нормі, що виходить від вищої влади, і перетворення можливостей в обов’язок. За цією концепцією право як влада належить тільки богу. Божественна воля розвивається в норму поведінки, і тому всі критерії волі і сваволі йдуть від бога, від влади, від держави. Підпорядкування закону - головний з цих критеріїв, тому що закон і є формою права. Можна сказати, що джерелом цієї ідеї є “політичне суспільство”, державний апарат, що складає “публічну владу”, що одержала в наш час ім’я бюрократії. [15, c. 24]

За  А. Грамші,  і  встановлення,  і  підрив  гегемонії  -  “молекулярний” процес.  Він протікає не як зіткнення класових сил,  а  як  невидима  зміна  думок  і  настроїв  у  свідомості  кожної  людини. Гегемонія   опирається   на   “культурне   ядро”   суспільства,   що   містить   у   собі сукупність   уявлень   про   світ   і   людину,   про   добро   й   зло,   прекраснt   й потворне, безліч  символів і образів, традицій  і забобонів, знань  і досвіду  багатьох  століть.  Поки  це  ядро  стабільне,  у  суспільстві  є  “стійка колективна воля”, спрямована на збереження існуючого порядку. Підрив цього “культурного ядра” і руйнування цієї колективної волі – одна із умов революції. Створення цієї умови – “молекулярна” агресія в культурне ядро. Це - не відображання якоїсь істини, що зробила б переворот у свідомості, якесь осяяння. Це “величезна кількість книг, брошур, журнальних і газетних статей, розмов і дискусій, які без кінця повторюються  й у своїй гігантській сукупності  утворять  те  тривале зусилля, з якого народжується колективна воля певного ступеня однорідності, того  ступеня,  що  необхідний, для того щоб  вийшла  дія, яка буде відображати засвоєння та сприйняття людиною впливу гегемонії на її свідомість. [19, c. 208]

Мабуть, найбільше підтвердження  вірності теорії А. Грамші - успішна  стратегія партії “Індійський національний конгрес” з ненасильницького звільнення Індії від  колоніальної  залежності.  Безліччю  “малих  справ  і  слів”  партія  завоювала міцну  культурну  гегемонію  в  масі  населення.  Колоніальна  адміністрація  й проанглійска   еліта   були   неспроможні   що-небудь   протиставити, вони   втратили необхідний мінімум згоди мас на підтримку колишнього порядку. [21, c. 359]

Інша блискуча й свідомо  розроблена “операція” – це мирний перехід Іспанії після смерті Франко від тоталітарного й закритого  суспільства до ліберальної ринкової економіки, федеративного устрою й демократії західного типу. Криза гегемонії франкістскої  еліти  була вирішена  за допомогою  серії  пактів з лівою опозицією, яка  претендувала  на гегемонію.  У  результаті  цих  пактів  і  компромісів  ліві  були “прийняті  в  еліту”,  а  франкісти  змінили одіозну фразеологію і стали “демократами”. [21, c. 360]

Опираючись  на  теорію А. Грамші,  культурологи  пояснюють  роль  речей широкого вжитку  у  встановленні   й   підтримці   гегемонії   буржуазії   в   західному   суспільстві.   Речі (матеріальна культура) створюють навколишнє середовище, у якій живе середня людина. Вони несуть в собі “повідомлення”, які роблять потужний вплив на повсякденну свідомість. Якщо ж речі  проектуються  з обліком  цієї  їхньої  функції  як  “знаків”  (“інформаційних систем із символів”), то в силу величезних масштабів і розмаїтості їхнього потоку вони можуть стати   вирішальною   силою   у   формуванні   повсякденної   свідомості.   Саме   дизайн речей широкого вжитку (особливе місце в ньому займає автомобіль) став у США головним механізмом впровадження у свідомість культурних цінностей (створення й збереження “культурного ядра”). Фахівці особливо відзначають здатність цього механізму до ефективної “стандартизації й сегментації” суспільства. [21, c. 362]

Стандартизація й сегментація - важлива умова гегемонії в  громадянському суспільстві, де потрібно зберігати індивідуалізацію людей. Але водночас треба з’єднувати ці “сегменти” такими зв’язками, що не приводять до органічної єдності і є безпечними для  гегемонії.  Як  показали  дослідження  з  методології  А. Грамші,  ефективним засобом для цього став у США спорт. Він породжував такі символи й образи, які зв’язували  м’якими зв’язками  самі різні сегменти суспільства - від негритянського дна до буржуазної еліти. Спорт створював особливий зріз загальної масової культури й повсякденної свідомості. [21, c. 364]

Дуже цікаві дослідження  окремих більше окремих випадків, коли конфронтуючі сили свідомо планували  свою кампанію як боротьбу за гегемонію в суспільній свідомості  з   конкретного   питання.   Так   було,   наприклад,   у   кампанії М. Тетчер з приватизації в 1984-1985 рр. Англійські профспілки, що протидіяли приватизації, намагалися залучити на свій бік громадянську думку, але програли змагання  за  гегемонію.  Загалом,  англійці  дали  згоду  на  приватизацію  й відмовились від тетчеризму тільки тоді, коли випробували її наслідки на своїй шкірі. [21, c. 365]