Концепція гегемонії Антоніо Грамші

Наступний крок на шляху  розуміння поняття концепції  гегемонії, стосується співвідношення політичного і громадянського суспільства  і разом з тим - насильства і  згоди. Справа в тім, що їхнє розмежування насправді не настільки жорстке: вони тісно переплітаються, переходять один в одного і, як правило, мають усередині себе різні кількісні пропорції елементів того й іншого.. Так що розходження між ними, як говорить А. Грамші, методологічне, але не органічне.

Справді, держава (політичне  суспільство), будучи в основному  органом насильства (поліція, армія, суди), аж ніяк не обмежується насильницькими діями. Воно виконує і виховні  функції, діючи за допомогою переконання. Дійсно, закони, правосуддя, державна система утворення, - усе це впливає на громадян, формуючи визначений напрям думок і визначену поведінку. Демократичні структури держави - права і свободи, загальні вибори і парламентаризм - особливо ефективні в цьому відношенні. Будучи результатом довгої боротьби народних мас, вони в той же час створюють ілюзію класової нейтральності буржуазної держави. Держава нібито захищає усіх громадян однаково, забезпечує здійснення загального інтересу всіх громадян, політика, начебто, ніяк не залежить від економіки. Ця ілюзія тим міцніша, чим більш панівний клас, здійснюючи свій власний інтерес, враховує інтереси інших класів. Але навіть при твердих, диктаторських формах правління момент згоди з боку інших класів цілком не зникає, а іноді навіть підсилюється. Недарма фашистські правителі усіляко висували на перше місце загальнонаціональну проблематику, претендуючи - і не без успіху - на об’єднання широких мас під гаслом захисту національних інтересів.

Інша сторона того ж питання - своєрідна діалектика сили і згоди, зв’язана з їхнім взаємоперетворенням. Сила народжує не тільки страх, але й інші почуття - покірність, тобто пасивну згоду, а іноді і повагу, прагнення бути на боці сильного. У свою чергу, широко розповсюджена згода дозволяє краще застосовувати силу проти незгодних. Усім цим активно користалися ватажки фашистських режимів - Гітлер і Муссоліні. Останній прямо заявляв, що “сила викликає згоду. Немає сили без згоди і згоди без сили”. [3, c. 381]

Таким чином, держава  значною мірою виконує гегемоніальні функції, властиві у цивільному суспільстві. Зі своєї сторони, цивільне суспільство не обмежується своїми функціями. Як відзначає А. Грамші, і громадські організації можуть діяти насильницькими методами, як наприклад фашистські загони, що виникли в рамках цивільного суспільства. Інший приклад - церковна інквізиція. У сучасних умовах - широко поширився тероризм.

Ще більш істотна  та обставина, що найважливіша організація  цивільного суспільства - політична  партія, - одержуючи більшість у  парламенті чи приходячи до влади іншим способом, формує уряд і фактично керує країною за посередництвом держави з усіма її насильницькими і ненасильницькими засобами.

Якщо держава є органом  класового панування, то воно здійснюється через політичне і цивільне суспільство, разом узяті. Тобто “держава = політичне суспільство + цивільне суспільство, інакше кажучи, держава є гегемонією, вбраною в броню примусу”. [11, c. 109] Отже, у “Тюремних зошитах” мається два поняття держави - вузьке (держава в традиційному змісті, що збігається з політичним суспільством) і широке (“інтегральне” поняття держави, що поєднує політичне і цивільне суспільство).

А. Грамші вважає, що обмеження  вузьким, традиційним розумінням держави  загрожує серйозними помилками як у  поясненні історичних подій, так і в політичній боротьбі. Крайньою формою такого розуміння є ліберальна концепція держави як “нічного сторожа”, що обмежує свої функції охороною суспільного порядку і наглядом за дотриманням законів. При цьому виходить, що держава не керує розвитком суспільства, який нібито відбувається стихійно. Насправді ж, пише А. Грамші, розвиток суспільних інститутів здійснюється в цьому випадку з боку цивільного суспільства, що “теж є “держава” і навіть сама держава”. У політиці нерозуміння того, що держава в його повному значенні є “диктатура + гегемонія” (здійснювані і політичним і цивільним суспільством), зв'язано з вузькістю кругозору і “веде до недооцінки супротивника і його бойової організації”[14, c. 84].

“... Держава, - зазначає А. Грамші, - це вся сукупність практичної і теоретичної діяльності”. [6, c. 123] Як відзначає у своїй книзі “Грамші і держава” французька дослідниця Х. Бюсі-Глюксман, таке розуміння держави протистоїть, з одного боку, ліберальній концепції (розрив між суспільством і державою), а з іншої, - фашистській (повне ототожнення суспільства і держави). Воно дозволяє також уникнути погляду на державу як на просте знаряддя в руках пануючого класу, що маніпулює ним, як деякою річчю, за своїм бажанням. [3, c.  489]

Важливе уточнення на цей рахунок міститься в листі А. Грамші Т. Шухт від 7 вересня 1931 р., де держава визначається як система “рівноваги між політичним і цивільним суспільством”, [9, c. 213] за допомогою якого здійснюється “гегемонія визначеної соціальної групи над усім суспільством, над усією нацією...”. [9, c. 214]

З розширеним розумінням держави А. Грамші по’вязує і питання  її відмирання при переході до комуністичного суспільства, яке в “Тюремних  зошитах” позначається терміном “упорядковане  суспільство” [11, c. 88]. “Можна уявити собі, - пише А. Грамші, - як примусова сторона держави поступово вичерпує себе в результаті того, що затверджуються усе більш значні елементи упорядкованого суспільства (тобто етичної держави чи цивільного суспільства)”[11, c. 97]. Інакше кажучи, у тій рівновазі політичного і цивільного суспільства, що являє собою щось цільне, взаємозалежне – “інтегральна держава” при соціалізмі, відбуваються внутрішні зміни, центр ваги усе більше зміщається від примусу до переконання, поки елементи примусу зовсім не зникнуть.

У зв’язку з розширенням  поняття держави в А. Грамші з'являється  і розширене поняття гегемонії. Правда, у більшості випадків гегемонія  як і раніше означає “етико-політичне” взаємовплив, заснований на згоді. Але  у “інтегральній державі” гегемонія  пануючого класу здійснюється “над усім суспільством”, тобто не тільки стосовно союзників, але і стосовно ворожих шарів і класів. Звичайно, це можна зрозуміти в тім змісті, що ворожим класам приходиться примиритися і виявити хоча б пасивну згоду. Однак момент сили тут присутній, він нерозривно зв’язаний з вимушеним примиренням і згодою. Тому, коли мова йде не про період боротьби за владу, а про її здійснення в рамках “інтегральної держави”, А. Грамші, підкреслюючи взаємозв’язок сили і згоди, починає вживати поняття гегемонії в більш широкому змісті, тобто як включає в себе обидва ці моменти. “У країні з класичним парламентським ладом, - пише А. Грамші, - “нормальне” здійснення гегемонії характеризується сполученням сили і згоди, що приймають різні форми рівноваги, що виключають занадто явну перевагу сили над згодою”. [21, c. 354]

Тут виявляється ще один аспект кризи гегемонії, а саме порушення  рівноваги між силою і згодою. У ситуації, коли новий, клас ще не дозрів для переможної революції, а колишній панівний клас себе дискредитував, виникає спокуса силового вирішення кризи шляхом висування “сильної особистості”, “харизматичного вождя”, що якби стоїть над класами, що борються. Грамші називає це явище “цезаризмом” [7, c. 87]. В основі цезаристської, тобто диктаторської, форми правління може лежати “катастрофічна рівновага сил” (тобто з тенденцією взаємознищення) не тільки основних, але і другорядних класів чи їхніх окремих частин. Цезаризм може не тільки бути однозначно прогресивним (Юлій Цезар, Наполеон) чи регресивним (Муссоліні), але і сполучити в собі риси того й іншого (наприклад, Наполеон III).

Весь цей історичний аналіз, як і в інших випадках, не самоціль для А. Грамші. Він допомагає  розібратися в специфіці фашизму, як особливої форми цезаризму, де класи що боряться знаходяться в непримиренному протиріччі. Це, однак, не означає, що на даному напрямку суспільство вже не може розвиватися. Визначений простір для розвитку є й тут, оскільки панівний клас може розраховувати на відносну слабкість свого класового супротивника і буде всіляко прагнути утримувати його в цьому стані.

Розділ  ІІ: Роль соціальних структур у здійсненні функцій гегемонії

Основну роль в здійсненні функцій  гегемонії А. Грамші надавав різноманітним  соціальним структурам, класам та організаціям, які своєю діяльністю, виконанням певних функцій впливають на свідомість населення.

Для здійснення гегемонії обов’язково  потрібні люди, які мають певні  лідерські якості та гарну освіту. Тобто важливу роль в стратифікаційній системі суспільства відіграє інтелегенція. В роботі “Деякі аспекти південного питання” А. Грамші вже починав досліджувати роль інтелігенції у формуванні класових союзів, показавши, що вона складає “кістяк” аграрно-індустріального блоку в Італії. [4, c. 37] У “Тюремних зошитах” він здійснює широке порівняльно-історичне дослідження розвитку інтелігенції в різних країнах насамперед з погляду її ставлення до різних класів і до широких народних мас.

Особлива заслуга А. Грамші полягає в дослідженні  інтелігенції, її ролі в суспільному  розвитку, у класовій боротьбі, у революції. Він виходить з того, що інтелігенція не є окремим класом: “...не існує незалежного класу інтелігентів - кожна соціальна група має власний прошарок інтелігентів чи прагне створити його”. [11, c. 217] Інше вихідне положення: інтелігенція виділяється не тому, що вона займається інтелектуальною діяльністю, а тому, що в системі суспільних відношень вона виконує визначені соціальні функції. “Можна було б cатверджувати, - пише А. Грамші, - що всі люди є інтелігентами, але не всі люди виконують у суспільстві функції інтелігентів”. [11, c. 223]За А. Грамші, клас не може відокремитися, стати незалежним без організації, а організація не існує без організаторів. Такими організаторами, керівниками в практичному і теоретичному відношенні і є інтелігенти.

Верхівка інтелігенції - це теоретики, ідеологи. Вони виробляють ідеї, що дають  можливість класу усвідомити себе, а потім і вийти за “економічно  корпоративні” рамки й осмислити  свої інтереси як такі, що співпадають  деякою мірою з інтересами інших класів і, нарешті, усього суспільства. Інші шари інтелігенції поширюють ці ідеї і практично організують даний клас і його зв’язки з іншими класами. Використовуючи військову термінологію, А. Грамші порівнює інтелігенцію з офіцерами й унтер-офіцерами в армії.

Сам Грамші дає таке поняття: “Я дуже розширюю поняття “інтелігенція”, не обмежуючи загальноприйнятим  поняттям, що має на увазі тільки видатних представників інтелігенції”. [11, c. 219] У це розширене поняття  включаються, не тільки письменники, художники, філософи й інші діячі культури, але і священнослужителі, медичний персонал, інженери і техніки, адміністративно-керівний персонал тощо. “Інтелігенти, - вказує А. Грамші, - служать лише виконавцями пріоритетних завдань пануючої групи і використовуваними для здійснення функцій, підлеглих задачам соціальної гегемонії і політичного керування...”. [11, c. 228] Діючи в рамках цивільного і політичного суспільства, інтелігенти є “функціонерами” надбудови.

Однак далеко не всі інтелігенти  безпосередньо позв’язані з існуючими класами. З точки зору цього зв’язку А. Грамші розділяє їх на дві основні групи – “органічна” і “традиційна” інтелігенція. [11, c. 225] “Органічна” інтелігенція створюється тим чи іншим класом, і вона безпосередньо з ним зв’язана. До неї відносяться, наприклад, техніки, економісти, організатори нової культури і нового права, що створюються буржуазією. “Традиційна” інтелігенція - це інтелігенція, що залишилася від попереднього суспільного ладу, де вона була “органічною” інтелігенцією якогось класу. Типовий приклад такої інтелігенції, за А. Грамші, це служителі церкви, які за феодалізму були пов’язані з земельною аристократією. Тобто, при трансформації політичної ситеми суспільства, зазвичай відбувається і кадрова перебудова, яка пов’язана з процесами інкорпорації та екскорпорації політичної еліти. При перебудові державних інституцій формується якісно “нова” інтелігенція, думки, погляди та дії якої відповідають вимогам часу, замінючи тим самим минулу органічну інтелегенцію, яка переходить в стан традиційної.

Продовжуючи визначену  культурну традицію, представники “традиційної”  інтелігенції звичайно уявляють себе незалежними від соціально-політичних сил сучасності. Однак, традиція розвивається, наповняється новим змістом, стає об’єктом боротьби між класами. Для класу, що крокує до панування, важливо залучити на свою сторону “традиційну” інтелігенцію. Він докладає зусиль для її “ідеологічного” завоювання й асиміляції, і ці зусилля тим більше успішні, чим швидше цей клас формує одночасно свою власну “органічну” інтелігенцію. Справа в тім, що “інтелігенції, що належить до класу, що історично (і реально) прогресивний, властива така значимість, що в кінцевому рахунку вона підкоряє собі інтелігенцію інших соціальних груп...”. [14, c. 102]

Як особлива соціальна група, інтелігенція зародилася саме в сучасному  суспільстві,  коли  виникла  потреба  у  встановленні  гегемонії  через ідеологію. Саме створення й поширення ідеологій, встановлення або підрив гегемонії того або іншого класу — головний сенс існування інтелігенції.

Найефективніша  гегемонія    буржуазії, що йде до влади, відбулася  у Франції, де швидко утворився тісний союз капіталу та інтелігенції. В основі цього союзу лежав тісний зв’язок  буржуазії й інтелігенції з німецькою  Реформацією, що  породила потужні  філософські  потоки.  Взагалі,  по’єднання протестантської Реформації з політичною моделлю Французької революції А. Грамші вважає теоретичним максимумом в ефективності встановлення гегемонії.

Продаючи свою працю, інтелігенція тягнеться туди, де є гроші, великий капітал. Це зрозуміло, адже здійснення величезного ідеологічного впливу на суспільство неможливе без значних коштів. Звідси випливає ще одна функція інтелегенції, яка полягає в постійному намаганні накопичення, розпорядження та утримання величезних грошових потоків.