Функції сучасної держави: поняття та класифікація

У міжнародному екологічному праві  кожного десятиліття виникають  нові поняття і формуються нові інститути, які сприяють появі в українському екологічному праві специфічних  рис, властивих як національному, так  і міжнародному екологічному праву. Однак з цього не випливає, що міжнародне екологічне право перестало  бути самостійною правовою системою, що охоплює правові зв'язки людей, організацій і держав, які значною  мірою відрізняються від екологічного права окремих держав як по предмету і методу правового регулювання, так і по джерелах, а також по суб'єктах цих відносин.

У наш час захист навколишнього  середовища висувається на перший план. Наслідки недостатньої уваги до проблеми можуть бути катастрофічними. Мова йде  не тільки про благополуччя людства, а про його виживання. Особливо тривожним  є те, що деградація природного середовища може виявитися незворотною.

Забруднення вод завдає шкоди здоров'ю  людини і рибних запасів. Деградація сільгоспугідь призвела до посухи й  ерозії ґрунтів у багатьох районах. Звідси недоїдання, голод, хвороби. Забруднення  повітря наносить усе більш відчутний  збиток здоров'ю людей. Масове знищення лісів негативно позначається на кліматі і скорочує біорізноманітність, генофонд. Серйозною загрозою здоров'ю  є виснаження озонового шару, що захищає від шкідливих випромінювань  Сонця. До катастрофічних змін у кліматі  Землі веде «парниковий ефект», тобто глобальне потеплення в результаті зростаючих викидів вуглекислого газу в атмосферу. Нераціональне використання мінеральних і живих ресурсів веде до їх виснаження, що знов-таки ставить проблему виживання людства. Нарешті, аварії на підприємствах, зв'язаних з радіоактивними й отруйними речовинами, не говорячи вже про іспити ядерної зброї, заподіюють величезний збиток здоров'ю людей і природі. Досить згадати про аварію на Чорнобильській АЕС і на американському хімічному заводі в Індії. Великий збиток навколишньому середовищу приносять збройні конфлікти, про що свідчить досвід воєн у В'єтнамі, Кампучії, у Перській затоці, Югославії, Іраку та ін.

Тому юридичний захист природного середовища повинний стати елементом  політики будь-якої держави. Оскільки національні частини навколишнього  середовища утворюють єдину глобальну  систему, то захист її повинен стати  однією з головних цілей міжнародного співробітництва і складовим  елементом концепції міжнародної  безпеки. У резолюції 1981 р. Генеральна Асамблея ООН вказала значення миру для охорони природи і відзначила зворотну залежність – збереження природи вносить вклад у зміцнення світу, забезпечуючи правильне використання природних ресурсів.

В даний час існують і діють  більш 200 двосторонніх і багатобічних договорів і угод в області  охорони навколишнього середовища. Однак у переважній більшості  вони встановлюють зобов'язання держав по охороні тих чи інших об'єктів  природи, тобто формулюють первинні (матеріальні) норми, що, як правило, не фіксують юридичних наслідків їхнього  порушення. Це зв'язано з тим, що відповідно до загальної теорії міжнародного права  для виникнення відповідальності держав досить самого факту порушення міжнародного зобов'язання.

3) соціальна (соціальний захист  особи, охорона і відновлення  здоров'я, соціальне забезпечення);

Згідно ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним  соціальним страхуванням за рахунок  страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також  бюджетних та інших джерел соціального  забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для  догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати  рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. (конституция)

Термін «соціальний захист», що використано в Конституції України, має ширше значення і включає в себе суть раніше вживаного інституту «соціальне забезпечення». У юридичній науці правова категорія «соціальний захист» поки що не визначена. На наш погляд, термін «соціальний захист» означає турботу держави про матеріальне забезпечення непрацездатних або тих громадян, які в силу певних обставин потребують спеціальної (додаткової) допомоги держави.

Основною частиною соціального  захисту населення є соціальне забезпечення. Соціальне забезпечення в Україні займає важливе місце в системі гарантій здійснення прав і свобод людини.

Соціальне забезпечення визначається як система державних і суспільних заходів із матеріального забезпечення громадян на випадок старості, інвалідності, хвороби, в разі втрати годувальника та в інших установлених законодавством випадках.

В Україні існують різноманітні форми соціального забезпечення:

обов’язкове держане пенсійне страхування;

обов’язкове державне соціальне  страхування працівників підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності;

соціальне забезпечення за рахунок Державного бюджету України, коштів соціальних фондів юридичних осіб, об’єднань громадян, власних накопичень громадян у недержавних пенсійних фондах, приватними пенсійними системами;

адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям, багатодітним сім’ям, непрацездатним громадянам за рахунок державного чи місцевого бюджетів;

утримання непрацездатних осіб у державних, комунікальних та інших установах соціального призначення (наприклад, будинки пристарілих).

Соціальне забезпечення в  Україні окрім організаційно-правових форм має ще певні види, тобто соціальні виплати, пільги, послуги, надані непрацездатним громадянам (безплатно, або з частковою оплатою за рахунок датним громадянам (безплатно, або з частковою оплатою за рахунок спеціальних джерел фінансування).

Соціальні виплати здійснюються у вигляді пенсій (матеріальної допомоги), у натуральному вигляді (надання харчування, технічних засобів пересування, протезування, розміщення у будинках для старих та інвалідів, надання спеціальних послуг і пільг побутового характеру (оплата житлово-комунальних послуг, проїзду на транспорті, медичне обслуговування і лікування, санітарно-курортне забезпечення, реабілітацій інвалідів, допомога сім’ям з дітьми). Види соціального захисту різноманітні, але головними у них є пенсії та допомоги, які слід розрізняти між собою. Пенсії мають постійний (регулярний) характер допомоги, разовий або періодичний, обмежений в часі. Більшість видів допомог не порівнюються із заробітком і не залежать від нього

Не менш важливою складовою соціальної функції сучасної України є Концепція розвитку охорони здоров'я населення України (далі – Концепція), яка спрямована на реалізацію положень Конституції та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров'я, створення умов для формування здорового способу життя. Необхідність визначення основних напрямів розвитку охорони здоров'я населення України зумовлюється реальними політичними та соціально-економічними процесами, зокрема:

– демократизацією суспільства, інтеграцією України у світове співтовариство;

– глобальними структурними процесами в економіці;

– зниженням рівня і погіршенням якості життя більшості громадян;

– критичною демографічною ситуацією;

– незадовільним станом здоров'я населення;

– низькою економічною ефективністю використання ресурсів охорони здоров'я, недосконалою системою оплати праці лікарів та інших працівників сфери охорони здоров'я;

– диспропорціями у розвитку амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної медичної допомоги;

– незадовільною екологічною ситуацією, ускладненою наслідками Чорнобильської катастрофи.

Кінцевою метою реалізації Концепції  є досягнення таких цілей:

– збереження та зміцнення здоров'я населення, продовження періоду активного довголіття і тривалості життя людей;

– створення правових, економічних та управлінських механізмів реалізації конституційних прав громадян України на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;

забезпечення гарантованого рівня  надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному  законодавством обсязі;

– формування керованого ринку платних медичних послуг, сприяння діяльності закладів охорони здоров'я всіх форм власності, створення умов для задоволення потреб населення в медичних послугах;  
- ефективне використання наявних кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів;

– солідарна участь держави, роботодавців, територіальних громад та окремих юридичних і фізичних осіб у фінансуванні послуг з надання громадянам медичної допомоги.

Державна політика у сфері охорони здоров'я спрямовується на підвищення рівня здоров'я, поліпшення якості життя і збереження генофонду Українського народу.

Реалізація цієї політики потребує здійснення комплексу державних  і галузевих заходів. Державні заходи мають передбачати:

– поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров'я, їх ефективне використання;

– забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, переорієнтацію охорони здоров'я на суттєве посилення заходів з попередження захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, зниження ризиків для здоров'я людини, що пов'язані з забрудненням та шкідливим впливом факторів довкілля;

– вирішення проблем гігієни та безпеки праці, профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань;

– створення умов для формування та стимулювання здорового способу життя, вдосконалення гігієнічного виховання і навчання населення, особливо дітей та молоді; посилення боротьби із шкідливими звичками; розвиток фізичної культури і спорту; забезпечення раціонального збалансованого харчування населення;

– здійснення активної демографічної політики, спрямованої на стимулювання народжуваності і зниження смертності, збереження та зміцнення репродуктивного здоров'я населення, а також соціальної політики підтримки молоді та захисту інвалідів і людей похилого віку;

– забезпечення всебічного гармонійного фізичного та психічного розвитку дитини, починаючи з народження, її раціонального харчування, оптимальних умов побуту, виховання і навчання;

– запровадження ефективної системи багатоканального фінансування сфери охорони здоров'я;

– удосконалення системи соціального та правового захисту медичних і фармацевтичних працівників та пацієнтів;

– визначення критеріїв щодо диференціації розміру оплати праці медичних та фармацевтичних працівників залежно від рівня їх кваліфікації, обсягів, якості, складності, ефективності та умов виконуваної роботи;

– інтенсивний розвиток медичної та фармацевтичної промисловості, в тому числі медичного приладобудування, виробництва лікарських засобів та виробів медичного призначення, здешевлення їх вартості.

Галузеві заходи мають передбачати:

– розроблення державних комплексних та цільових програм охорони здоров'я населення;

– визначення пріоритетів медичної допомоги та обґрунтування переліку і обсягу гарантованого рівня безоплатної медичної допомоги громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров'я;

– розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;

– проведення реструктуризації галузі з метою ліквідації диспропорцій у розвитку різних видів медичної допомоги, раціоналізації амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної допомоги;

– удосконалення системи інформаційного забезпечення галузі охорони здоров'я на основі широкого розвитку інформаційних мереж, реорганізації медико-статистичної служби;

– створення системи забезпечення і контролю якості надання медичної допомоги на основі розроблених показників якості;

– запровадження системи ліцензійних інтегрованих іспитів у вищих медичних навчальних закладах, незалежно від їх підпорядкування, для уніфікованого контролю за якістю підготовки фахівців для сфери охорони здоров'я;

– удосконалення порядку акредитації закладів охорони здоров'я та атестації медичних і фармацевтичних працівників.

4) культурно-виховна (організація  освіти, виховання, підтримка і  розвиток науки, культури);

Основні положення щодо здійснення державою своїх обов’язків по забезпеченню належного розвитку а організації освіти в Україні викладені у статті 53 Конституції України: «Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і езоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства».