Українська філософія в діаспорі

Дещо перегукується з попереднім дослідженням дисертація «Альтернативні концепції державності в політичній думці української міжвоєнної еміграції  в Європі» О. Мошак, в якій автор визначає особливі й загальні риси концепцій державності в політичній думці української міжвоєнної еміграції, аналізує їх через призму бачення представниками різних ідеологічних напрямків форми майбутньої держави, джерел та сутності розподілу влади.

На основі використання широкого кола архівних матеріалів і документів, праць Н. Григоріїва і М. Шаповала Т. Бевз у своїй монографії [2] відображає процес пошуку цими вченими шляхів вирішення українського питання УПСР за кордоном, аналізує політичні ідеї, наукову та практичну діяльність української еміграції, в т.ч. протиріччя й конфлікти, які виникали в ній.

На прикладі концепції Н. Григоріїва початку 40-х років ХХ ст. Т. Бевз розглядає українську національну вдачу (менталітет) у контексті досліджень українознавства [3].

На окремих філософсько-світоглядних питаннях українознавства зупиняються  в своїх дослідженнях Н. Кіцак, О. Колісник, О. Гринів, В. Бойко, І. Валявко, А. Погорілий. Саме Н. Кіцак [40] виявляє та розкриває суспільно-політичні та культурно-національні передумови, сутність, особливості, рушійні сили історичного процесу становлення та розвитку української етнопсихології в західній діаспорі ХХ ст., закономірності її розвитку, специфіку та особливості прояву в структурі основних течій світової психологічної науки. О. Гринів [17] досліджує взаємозв’язок національного та універсального у працях вчених української еміграції, визначає особливості їх підходів у кожному з еміграційних періодів.

Аналізу творчої спадщини О. Кульчицького та її значення в історії української філософської думки присвячена дисертація В. Бойка [6], доробку Д. Чижевського – І. Валявко [10] та А. Погорілого [68].

Важливим підґрунтям для нашого дослідження стали праці П. Гриценка, С. Єрмоленко, Я. Закревської [29, 34, 18], в яких вони зупиняються на окремих аспектах внеску видатних учених-мовознавців в розроблення питань історії української мови, розкриття її зародження, сфер функціонування та долі мови.

Проблем літературного життя за рубежем в 1945–1997 роках, національної своєрідності українського письменства  у працях дослідників діаспори торкаються С. Денисюк [20],  О. Пастушенко, М. Сорока [77].

Одними із перших проаналізували концепцію  української національної школи  вченої-педагога С. Русової, відмітили її оригінальність, здійснили соціально-філософський аналіз українські вчені-педагоги О. Проскура, І. Зайченко, О. Пеньковець [65].

Питання виховання дітей і молоді у творчій спадщині видатного  українського педагога, теоретика і  практика, професора Г. Ващенка розглядає  Г. Бугайцева [7], яка розкриває педагогічні ідеї вченого, визначає суть його педагогічної концепції виховного ідеалу й реальний внесок в українську педагогічну науку. Автор стверджує, що саме за 22 роки в еміграції вчений написав свої найцінніші праці й постає перед нами не лише як педагог і психолог, літератор і вчений, а і як патріот України, духовний батько СУМу.

Еміграційний період науково-педагогічної діяльності С. Рудницького (1920–1926) дослідила  А. Розсоха [76], а концептуальні засади навчання й виховання у педагогічних працях А. Волошина – М. Зимомря  [35], М. Кляп [42].

Вагомими, на нашу думку, є дослідження  діаспорних вчених М. Мушинки, П. Одарченка, Я. Падоха, присвячені науковій спадщині І. Зілинського, С. Наріжного, Л. Окіншевича, П. Коваліва, В. Кубійовича [54, 57–60], В. Яніву як психологу й соціологу – дискурс Г. Васькович [11], як історику – А. Жуковський [31].

Зазначені праці вміщують великий  масив інформаційного матеріалу  і значно збагачують історіографічну  базу науки самопізнання й самотворення.

І, нарешті, третя група сучасних історіографічних досліджень в Україні  представлена працями П. Кононенка, Я. Калакури, Л. Токаря, Т. Горбань, О. Нагірняка, О. Гомотюк, в яких з’ясовуються теоретико-методологічні, історіософські, історичні, історіографічні та джерелознавчі засади українознавства.

Особливої уваги заслуговують ґрунтовні  висліди фундатора сучасного  українознавства, доктора філологічних наук, професора, директора НДІУ МОН  України П. Кононенка [46], в яких він  розробляє концептуальні засади та періодизацію розвитку науки, визначає її предмет, науково-пізнавальну, світоглядно-виховну функції науки самопізнання та аналізує проблеми етнонаціогенезу українського народу, національної ідеї, ментальності, державотворчих процесів й історичного покликання народу України. В проблематиці та логіці його досліджень, як справедливо зауважує Я. Калакура, «органічно поєднано історію формування та інституалізації українознавства в контексті наукової періодизації українознавчої думки, досить чітко сформульовано визначення українознавства як науки і навчальної дисципліни, обґрунтовано структуру українознавства з докладною характеристикою кожного концентра, окреслено об’єкт та предмет, мету і завдання курсу» [37, 42].

Важливе місце в більш чіткому  методологічному осмисленні структури, мети та завдань даного дослідження, зокрема в пошуку концептуальних підходів, логіки систематизації та аналізу  доробку науковців діаспори через  призму сучасного українознавства  як цілісної науки, його оціночних критеріїв, належить також науковим розробкам  Л. Токаря [80], в т. ч.: в розумінні  взаємозалежності концепції розвитку науки самопізнання від особливостей буття народу на кожному етапі  історичного поступу і, відповідно, з’ясуванні найменш досліджених  питань теорії й методології та формування інструментарію науки. Зокрема, у визначенні об’єкта і предмета українознавства; структури і функцій науки; ролі національної ідеї в осмисленні сутності українознавства; місця і ролі українознавства  в системі наук і навчальних дисциплін  та ін. На думку вченого, національна  ідея (її усвідомлення), розкриваючи  мету і завдання процесу пізнання (самопізнання), стає початком і основою  процесу, передумовою створення  методології науки про націю (народ). Національна ідея, у його підході, постає як цілісне інтегративне явище, оскільки відтворює не тільки сутність цілого, а й визначає його структуру, ієрархію і взаємозалежність її компонентів, є основою творення методології  науки про нього.

В низці студій доктора історичних наук, професора Я. Калакури [36] з’ясовуються методи і принципи українознавства, його історичні засади, мова як об’єкт та інструмент історичного пізнання, історизм у розвитку української національної ідеї та історичної пам’яті народу. В них дослідник показує нерозривний зв’язок цілісної системи знань про Україну й український народ з історичною наукою та її досягненнями і наголошує, що лише історично, на основі методології історизму, за допомогою комплексу методів, включаючи й історичні, можна повно, всебічно та об’єктивно пізнати всі складові (концентри) українознавства.

Вчений розглядає українську історіографію  як цілісність не тільки в межах  материкової України, а й діаспори. Аналізуючи спадщину українських істориків-емігрантів, Я. Калакура дійшов до висновку, що саме завдяки їхнім працям вдалося зберегти і примножити національні традиції української історіографії, на основі доступних джерел, використання сучасних методів досліджень, західних історіософських ідей продовжити об’єктивний аналіз історії України. Ряд досліджень вченого присвячено діяльності «УІТ»,  його друкованому органу «УІ», їх керівнику – Л. Винару, завдяки яким сформована нова галузь знань – грушевськознавство.

Складний і суперечливий процес становлення та розвитку українознавчих досліджень у системі університетських центрів і наукових установ Наддніпрянщини кінця ХІХ ст. – 1917 р., які заклали  міцне підґрунтя для розвитку українознавства в 20-і роки ХХ ст., збагативши тим самим не лише українську, а й світову науково-освітню  традицію, висвітлено у студії О. Нагірняка [55].

Монографія О. Гомотюк [15] присвячена проблемі історії становлення та утвердження наукових засад українознавства у 90-х роках ХІХ – 1-й третині ХХ ст., один з її параграфів стисло висвітлює наукову діяльність українознавчих осередків, провідних вчених у Галичині та в еміграції в 20–30-і роки ХХ ст. 
Цим та деяким іншим дослідженням притаманні концептуальна ясність, чітка історіософська й теоретико-методологічна визначеність, історична й історіографічна аргументованість. В них історія українознавства розглядається як процес, що розвивається в органічній єдності з буттям народу.

Отже, всебічний аналіз історіографії  з даної проблеми засвідчує, що у  вітчизняній і зарубіжній історіографії  роль вчених української діаспори у  становленні й розвитку українознавства як цілісної науки висвітлена все ще недостатньо. В українських науковців викликають зацікавлення окремі теми цієї проблематики, зокрема розвиток того чи іншого сегменту науки самопізнання на еміграції, вивчення персонального українознавчого доробку діаспорних вчених.

Можна констатувати, що вищезгадані  праці не вичерпують перелік робіт, які певним чином стосуються різних аспектів нашого дослідження. Їх виокремлено  серед інших, оскільки вони більшою  мірою дають змогу вивчити  внесок українознавчих центрів та діаспорних вчених у розвиток науки самопізнання й самотворення як цілого. Проте до цього часу узагальнюючого дослідження з названої проблеми ще немає. 
Особливий інтерес викликає потреба дослідження мотивів, наукової бази, технології та наслідків створення «ЕУ», розроблення різних напрямів україністики, творення джерельної бази українознавства, історіографії, тенденцій, напрямків та чинників розвитку науки.

 

 

Література

 

1. Антонович М. 50-річчя Української Вільної Академії Наук // Український історик. – 1995. – № 1. – С. 73 – 82.

2. Бевз Т. А. Партія соціальних перспектив і національних інтересів (Політична історія УПСР). – К.: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2008. – 587 с.

3. Бевз Т. А. Українська національна вдача (менталітет) у контексті досліджень українознавства // Зб.  наук. праць НДІУ. – К.: Поліграфічний центр «Фоліант», 2006. – Т. ХІ. – С. 449 – 463.

4. Биковський Л. Українська Господарська Академія в ЧСР (1923 – 1935). – Нью-Йорк, 1972.

5. Бірчак В. Августин Волошин. Єго життя і діяльність. З нагоди ювілею 50-літніх уродин і 25-літньої праці. – Ужгород, 1924.

6. Бойко В. Б. Творча спадщина Олександра Кульчицького в українській філософській думці: автореф. дис. ... канд. філос. наук. – К., 1998. – 18 с. 
7. Бугайцева Г. М. Проблеми виховання молодого покоління у творчій спадщині Григорія Ващенка: автореф. дис. ... канд. пед. наук. – К., 2000. – 18 с.  
8.  Бурім Д. В. Наукова, педагогічна та громадсько-політична діяльність Д. І. Дорошенка в еміграції (1919–1951 рр.): автореф. дис. канд. іст. наук. – К., 1997. – 19 с.

9.  Вагіна О. М. Освітня діяльність української еміграції в країнах Європи (1918–1939 рр.): дис. ... канд. іст. наук. – Запоріжжя, 1999. – 230 с.           
10.  Валявко І. В. Дмитро Чижевський як дослідник української філософської думки: автореф. дис. ... канд. філос. наук. – К., 1997. – 25 с.          
11.  Васькович Г. Психологічні й соціологічні праці Володимира Янева / Григорій Васькович // Зб. на пошану проф. д-ра Янева. – Мюнхен, 1997. – С. 33 – 54. 
12.  Винар Л. Дмитро Дорошенко: видатний дослідник української історіографії і бібліографії // Український історик. – 1982–1983. – № 3–4, № 1. – С. 40 – 76; Його ж. Наукова творчість Олександра Петровича Оглоблина // Український історик. – 1970. – № 1 – 3. – С. 5 – 32; Його ж. Українське Історичне товариство: сорок років діяльності (1965 – 2005). Видання з нагоди Третього Міжнародного конгресу українських істориків (Луцьк, 17 – 19 травня 2006 р.) / ред. Ю. Макар. – Нью-Йорк; Острог: В-во Національного ун-ту «Острозька академія», 2006. – 118 с. 
13.  Галаган М. Десять років української громади в ЧСР. Огляд життя й чинності (1927 – 1937). – Прага: Видання Управи української громади в ЧСР, 1938. – 112 с.   
14.  Галай О. Ю. Науково-педагогічна діяльність української еміграції в Чехословаччині в міжвоєнний період (1918 – 1939 рр.): дис. ... канд. іст. наук. – К., 1998. – 164 с.     
15.  Гомотюк О. Є. Злет і трагедія українознавства на зламі епох (90-ті рр. ХІХ – перша третина ХХ ст.). – Тернопіль: Економічна думка, 2007. – 552 с. 
16.  Гордієнко М. Г. Сутність та основні засади концепції української державності В’ячеслава Липинського: автореф. дис. ... канд. політ. наук. – К., 1999. – 20 с.  
17.  Гринів О. О. Національне та універсальне у суспільному бутті людини в концепціях української еміграції: автореф. дис. ... канд. філос. наук. – Л., 1999. – 16 с. 
18.  Гриценко П. Ю. Професор Юрій Шевельов (Штрихи до портрета видатного мовознавця) // Київська старовина. – 1998. – № 6. – С. 146 – 158. 
19.  Даниленко О. В. Український комітет у Чехословаччині (1921 – 1925 рр.): автореф. дис. ... канд. іст. наук. – К., 2004. – 18 с. 
20.  Денисюк С. Проблеми національної своєрідності українського письменства у працях дослідників діаспори // Українознавство. – 2003. – № 9. – С. 341– 343. 
21.  Добриловський М. Українська господарська академія в Подебрадах: на правах рукопису. – Подебради, 1942. – 8 с. 
22.  Домбровський О. До історії Української Вільної Академії Наук у США // Український історик. – 1986. – № 3 – 4. – С. 90 – 96. 
23.  Дорошенко В. Огнище української науки. НТШ: з нагоди 75-річчя. – Нью-Йорк, 1951. – 116 с. 
24.  Дорошенко Д. Розвиток науки українознавства у ХІХ – на початку ХХ ст. та її досягнення // Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / упоряд. С. Ульяновська; вст. ст. І.  Дзюби; переднє слово М. Антоновича; додатки С. Ульяновської, В. Ульяновського.  – К.: Либідь, 1993. – С. 26 – 39. 
25.  Дудко О. О. Олександр Лотоцький: життя в еміграції (1920 – 1939) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Серія «Історія». – К., 1999. – Вип. 63 – 64. – С. 75 – 76. 
26.  Дуднік О. Я. Український студентський рух в еміграції (Центрально-Східна Європа, 20-ті роки XX ст.: автореф. дис. ... канд. іст. наук. – К., 2003. – 20 с. 
27.  Євтух В., Трощинський В., Попок А., Швачка О. Українська діаспора. Соціологічні та історичні студії / Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. Центр сучасного суспільствознавства. – К.: Фенікс, 2003. – 228 с.   
28.  Єндик Р. Дмитро Донцов – ідеолог українського націоналізму. – Мюнхен: Українське видавництво, 1955. – 176 с. 
29.  Єрмоленко С. Я. Мова і українознавчий світогляд. – К.: НДІУ, 2007. – 444 с. 
30.  Животко А. Десять років Українського історичного кабінету (1930–1940) / За ред. Я. Прокеша. – Прага: Вид-во Міністерства внутрішніх справ, 1940. – 70 с. 
31.  Жуковський А. Володимир Янів як історик  // Зб. на пошану проф. д-ра Янева. – Мюнхен, 1997. – С. 55–70; Його ж. Нарис історії Наукового товариства імені Шевченка в Європі / Аркадій Жуковський. – Львів–Париж, 2000. – 140 с. 
32.  Забаревський М. [Дорошенко Д.]. В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу. – Відень: Видано заходами О. Жеребка, 1925. – 51 с. 
33.  Заїкін В., Заїкіна О. Історично-правова наука української еміграції. – Львів, 1937. 
34.  Закревська Я. Гуцульські говірки в діалектологічному доробку Олекси Горбача // Гуцульські говірки: Лінгвістичні та етнолінгвістичні дослідження / відп. ред. Я. Закревська. – Львів, 2000. – 364 с. 
35.  Зимомря М. Провісник доби. Августин Волошин. Бесіда 24 / Микола Зимомря. – Дрогобич: Коло, 2006. – 104 с. 
36.  Калакура Я. Внесок істориків діаспори у збагачення національних традицій української історіографії // Українці: світова нація перед викликами ХХІ століття. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 38 – 55; Його ж. Історичні засади українознавства. – К., 2007. – 381 с. 
37.  Калакура Я. Новітнє українознавство в джерельному та історіографічному вимірах // Українознавство. – 2008. – № 4. – С. 40 – 44. 
38.  Калінічева Г. І. Українсько-німецькі освітні і наукові зв’язки у 20-ті – на початку 30-х років: дис... канд. іст. наук. – Донецьк, 1996. – 214 с. 
39.  Кисілівський К. Іван Зілинський. – Вінніпег, 1962. – 48 с.; Його ж. Іван Панькевич. – Вінніпег, 1958. – 32 с. 
40.  Кіцак Н. М. Розвиток української етнопсихології в західній діаспорі ХХ ст.: автореф. дис. ... канд. псих. наук. – К., 2000. – 19 с. 
41.  Клинова Г. Д. Внесок Олександра Домбровського в розвиток української історичної науки в діаспорі: автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Запоріжжя, 2007. – 20 с. 
42.  Кляп М. І. Педагогічна діяльність А. Волошина в 20–30-і рр. ХХ ст.: автореф. дис. ... канд. пед. наук. – Ужгород, 1997. – 17 с. 
43.  Ковалів П. Василь Сімович. – Вінніпег: Накл. т-ва «Просвіта» у Форт Вільямі, 1953. – 43 с. 
44.  Козлітін В. Д. Російська та українська еміграція в Югославії (1919 – 1945 рр.): автореф. дис. ... д-ра іст. наук. – К., 1997. – 31 с.    
45.  Колянчук О. М. Українська військова еміграція у Польщі (1920 – 1939): автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Львів, 2000. – 20 с. 
46.  Кононенко П. Національна ідея, нація, націоналізм: монографія. – К.: Міленіум, 2005. – 358 с.; Його ж. Освіта ХХІ століття: філософія родинності. – К.: Артек, 2001. – 240 с.: Його ж. Українознавство: підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Міленіум, 2006. – 870 с.; Його ж. Український етнос: ґенеза і перспективи. Історичний нарис. – Обухів: ГНИП, 2003. – 519 с.; Його ж. Феномен української мови. Генеза, проблема, перспективи. Історична місія. – К.: Наша наука і культура, 1999. – 168 с.  
47.  Криськов А. А. Українська імміграція міжвоєнного періоду у Чехословаччині (1919–1939 рр.): автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Чернівці, 1997. 
48.  Кубійович В. Українська еміграція // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. –  Репр. вид. 1949 р. – К., 1995. – Т. 2. – С. 590. 
49.  Лєбєдєва Ю. А. Державницький напрям української історіографії 1920–1930-х рр.: автореф. дис. ... канд. іст. наук. – К., 2008. – 24 с. 
50.  Логвіна В. Л. Володимир Січинський в науковому, громадському і освітянському житті України та української еміграції (перші десятиріччя – початок 60-х рр. XX ст.): автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Чернівці, 2007. – 20 с.  
51.  Майборода В. К. Іван Огієнко як державотворець // Українська національна ідея: історія і сучасність. Науковий збірник. – Житомир, 1997. – С. 17–19. 
52.  Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по Другій світовій війні. – Т. 1. Роки 1945 – 1951. – Мюнхен: Академічне вид-во д-ра Петра Релея, 1985. – 429 с. 
53.  Мирний І. Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова (історія інституту. 1923 – 1933). – Прага: Український високий педінститут, 1934. – 144 с. 
54.  Мушинка М. Іван Зілинський (1879–1952). Життя і наукова діяльність // Зб. пам’яті Івана Зілинського. 1879 – 1952) / ред. Ю. Шевельов. – Нью-Йорк: НТШ, 1994. – С. 13 – 49; Його ж. Симон Наріжний – літописець української еміграції міжвоєнного періоду // Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919–1939 (матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої). – К.: Вид-во імені Олени Теліги, 1999. – С. 253–260. 
55.  Нагірняк О. Нариси з історії українознавства у Наддніпрянській Україні (остання чверть ХІХ ст. – 1917 рр.). – К.: ПП Сергійчук М. І., 2007. – 652 с.    
56.  Наріжний С. 15 літ діяльності Українського історично-філологічного товариства в Празі (1925 – 1938). – Прага, 1940. – 16 с.; Його ж. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. – Прага, 1942. – Ч. 1. – 366 с.; Його ж. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919–1939 (матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої). – К.: Вид-во імені Олени Теліги, 1999. – 272 с. 
57.  Одарченко П. Наукова діяльність Пантелеймона Ковалева в ділянці мовознавства // Видатні українські діячі: Статті, нариси / передмова Р. Харчук. – К.: Смолоскип, 1999. –  С. 28 – 38.  
58.  Одарченко П. Організатор і натхненник української енциклопедії (В. М. Кубійович) // Видатні українські діячі: Статті, нариси / Передмова Р. Харчук. – К.: Смолоскип, 1999. –  С. 64 – 73. 
59.  Одарченко П. Професор Лев Олександрович Окіншевич // Видатні українські діячі: Статті, нариси / Передмова Р. Харчук. – К.: Смолоскип, 1999. –  С. 39 – 43. 
60.  Падох Я. Лев Окіншевич – видатний історик державного права козацької України // Окіншевич Л. Моя академічна праця в Україні. –Львів, 1995.–C.8–24.

61.  Палієнко М., Срібняк І. Музей визвольної боротьби України у Празі (1925–1948): створення, діяльність, доля архівної колекції // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий науковий збірник. – Вип. ІІ. – К., 2000. – С. 35 – 47.

62.  Палієнко М. Український історичний кабінет у Празі (1930 – 1945 рр.): проблеми комплектування, збереження та використання архівних фондів // Наукові записки: Зб. – К.: ІпіЕД, 2004. – Вип. 26. – С. 90 – 104. 
63.  Панок О. В. Сутність та основні проблеми політичної концепції Володимира Старосольського: автореф. дис. ...канд. політ. наук. – К., 1998.–14с.

64.  Пасемко І. П’ятидесятирічний ювілей УВАН у США // Українознавство. – 2001. – Число 1. – С. 175–178.

65.  Пеньковець О. М. Філософсько-освітні погляди С. Русової  (соціально-філософський аналіз): автореф. дис. ... канд. філос. наук. – Дніпропетровськ, 2001. – 18 с.

66.  Петлюра С. Сучасна українська еміграція та її завдання // Петлюра С. Статті. Листи, Документи. – Нью-Йорк: УВАН, 1956. – С. 300 – 341.

67.  Піскун В. Політичний вибір української еміграції (20-і роки ХХ століття): Монографія. –– К.: МП «Леся», 2006. – 672 с.

68.  Погорілий А. О. Дмитро Чижевський як історик філософії: автореф. дис. ...  канд. філос. наук. – К., 1999. – 20 с.

69.  Потульницький В. А. Історія української політології. Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці. – К.: Либідь, 1992. – 232 с.

70.  Розсоха А. П. Освітня діяльність і педагогічні погляди С. Л. Рудницького: автореф. дис. ... канд. пед. наук. – К., 1996. – 24 с.

71.  Саган Г. Українська наука на міжнародній арені: наукова співпраця у міжвоєнний період. – К., 2003. – 227 с.

72.  Сакада Л. «Український історик»: генеза, тематика, постаті. – Нью-Йорк; Київ: Видавництво Олени Теліги, 2003. – 328 с.; іл.

73. Саламаха І. В. Громадсько-політична та наукова діяльність В. О. Біднова (кінець ХІХ ст. – 1935 р.): автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Запоріжжя, 1998. – 16 с.

74. Сидорчук Т. М. Наукова та культурно-освітня діяльність української еміграції в Австрії (1919 – 1925 рр.): дис. ... канд. іст. наук. – К., 1995. – 189 с.   
75. Слободян М. Іван Огієнко як державотворець (1918 – 1920 рр.) // Велетень науки: Матеріали Всеукраїнських науково-педагогічних читань, присвячених вивченню творчої спадщини І. Огієнка (15 – 16 січня 1996 р.). – К., 1996. – С.35.

76.  Сополига М. 35 років Музею української культури в Свиднику / Мирослав Сополига. – Братислава: Словацьке пед. в-во. Відділ української літератури в Пряшеві, 1990. – 200 с.

77.  Сорока М. Українська словесність за рубежем // Українознавство: ІІІ Міжнародний конгрес україністів / Міжнародна асоціація україністів; Ін-т українознавства КНУ імені Тараса Шевченка.  – К., 1997. – С. 114 – 123.

78.  Стремидло В. І. Друга хвиля української еміграції в Чехословаччині (20–30-ті рр. ХХ ст.): дис. ... канд. іст. наук. – Запоріжжя, 1994. – 214 с