Українська філософія в діаспорі

В дисертації А. Портнова «Науково-освітня діяльність української еміграції в міжвоєнній Польщі (1919–1939)» досліджується вплив національної політики Польщі і міжнародної політики УРСР на науково-освітню діяльність українських вчених в еміграції, представлено їх взаємини із західноукраїнськими і польськими науковцями, визначено внесок дослідників, які перебували в цій країні, у розвиток української науки і культури.       
Дисертаційне дослідження Т. Бублик «Наукова та культурно-освітня діяльність української еміграції в Чехословаччині та Німеччині в 20–30-ті рр. ХХ  ст.» охоплює більш ширші територіальні рамки. Використовуючи архіви Німеччини й США, автор робить висновок про тісний зв’язок діяльності українських емігрантів із загальнонаціональними процесами, про її спрямованість на розвиток української науки, культури, відновлення державності. 
Освітню діяльність української еміграції в Європі у міжвоєнний період дослідила О. Вагіна [9], українсько-німецькі освітні зв’язки – Г. Калінічева [38], наукові зв’язки українських та іноземних вчених – Г. Саган [71], український студентський рух у Центрально-Східній Європі в 20-і роки – О. Дуднік [26].

Соціально-економічні та національно-політичні  причини еміграції з Західної України, її динаміка, масштаби і напрями, економічна та соціально-культурна  адаптація емігрантів у нових  країнах поселення відтворені в  монографії С. Качараби « Еміграція з Західної України (1919–1939)».

Вагомим результатом вищезгаданих досліджень стала докорінна переоцінка характеру української міжвоєнної еміграції та результатів її наукової й культурно-освітньої діяльності в окремих країнах, а також  введення до наукового обігу нових  як українських, так і закордонних  архівних документів.

Низка праць сучасних науковців  присвячена дослідженню історії  створення та науково-освітній діяльності таких українознавчих європейських осередків, як УВУ, УГА, УВПІ, УНІ в  Берліні й Варшаві, УСІ в Відні  й Празі, НТШ в Європі, УВАН тощо. Ці установи взяли активну участь у процесі відродження української науки, освіти, культури та плідно співпрацювали з вченими материкової України.

Так, у статті «Український вільний  університет у Відні» В. Потульницький і Т. Сидорчук, використовуючи значний масив архівних джерел, докладно подають історію становлення та діяльність УВУ в столиці Австрії. Автори визначають кілька основних причин заснування університету саме в цьому місті. І перша серед них – значне зростання в ньому українців внаслідок еміграційної хвилі 1917–1920-х років; друга – зосередження в цій країні багатьох відомих українських вчених, педагогів і громадських діячів; третя – традиційні історичні зв’язки Австрії з Галичиною. Вони аналізують процес організації УВУ: від циклу лекцій,  систематичних навчальних курсів до університетського статусу.

В статті «Наукова діяльність М. С. Грушевського у Відні» В. Потульницький висвітлює внесок у заснування УВУ М. Грушевського й очолюваного ним УСІ у Відні. Зокрема, наголошується на причині відмови вченого від подальшої праці в університеті, яка  полягала в розбіжності поглядів між ним та іншими співробітниками УВУ на завдання та характер діяльності цього закладу. Вчений робить висновок, що УВУ у Відні за змістом і формою ще не відповідав рівню класичних західних університетів, бо його діяльність зводилася до окремих наукових викладів. Історії заснування та діяльності цього закладу у Відні, а пізніше у Празі присвячені статті В. Трощинського [81].

Великий масив вітчизняних і  зарубіжних документів та матеріалів, неопублікованих архівних джерел аналізує у своєму дослідженні «Культурно-освітня  і наукова діяльність української  еміграції в Чехословаччині. Український  Вільний Університет (1921–1945 рр.)»  С. Віднянський, який визначає причини переведення УВУ з Відня до Праги, пізніше – до Мюнхена, дає характеристику професорсько-викладацького складу й студентів вузу, аналізує становлення УВУ, розроблення його нормативних актів.

Внесок учених УВУ в розвиток історичного сегменту науки самопізнання й самотворення українського народу в 1921–1991 роках дослідив О. Гранін. Його «Дослідження історії України в Українському Вільному Університеті (1921–1991)» характеризує праці науковців цього закладу з давньої та середньовічної історії України, в яких піднімались проблеми походження східних слов’ян, концепції Русі, виникнення термінів «Русь», «Україна», процесу християнізації Русі та ролі Галицько-Волинського князівства в українській історії, а також розкривались позиції вчених університету щодо проблем нової та новітньої історії України.

О. Даниленко у праці «Український комітет у Чехословаччині (1921–1925 рр.)» з’ясовує чинники, передумови створення, мету, завдання та структуру  репрезентанта інтересів української  громади в ЧСР – Українського громадського комітету в Чехословаччині (1921–1925), який допомагав українцям  на початковому етапі перебування  в цій країні налагоджувати їхнє культурно-освітнє життя та знайомив чехословацьку громадськість з  історією, культурою українського народу. Комітет відіграв визначну роль в  організації навчання української  молоді, створивши низку українознавчих інституцій.

Історію виникнення, основні напрямки діяльності й долю таких українознавчих осередків в ЧСР, як Музей визвольної боротьби України, Український історичний кабінет у Празі, відтворюють  у своїх розвідках О. Даниленко, М. Палієнко, а Української вільної академії наук – І. Пасемко [19, 61, 62, 64].

У монографії В. Михальчука «Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі. Заснування, розвиток, діяльність (1926–1998)» висвітлюється процес формування архівної, книжкової та музейної колекції одного з провідних європейських українознавчих осередків – Української бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, простежується її доля після Другої світової війни. 

Здобутки українознавства в  повоєнний період творчо розвивали  УВАН, НТШ, УВУ, УІТ та часопис «Український історик».

Помітною подією в українській  науці стала праця Л. Сакади [72], присвячена журналу «Український історик» – авторитетному органу українознавства, представнику незалежної української думки у світі, яка дозволяє нам докладніше ознайомитися з різними аспектами розвитку цього часопису, розглядає його феномен порівняно з іншими виданнями. Автор комплексно аналізує журнал як друкований орган національної історичної науки і як явище української історіографії, аналізує редакційну діяльність «УІ», проблематику опублікованих у ньому статей, спрямованість дискусій тощо.

«Українському історичному товариству», «Українському історику» присвячені розвідки Л. Винара [12] – їх засновника і беззмінного головного редактора.

Ось уже понад шість десятиріч  гідно репрезентує українознавство  в Європі Наукове товариство імені  Шевченка (НТШ). У 2007 р. вийшло ґрунтовне  колективне наукове видання «Наукова та видавнича діяльність Наукового  товариства імені Шевченка в Європі», в якому чи не вперше у такому великому обсязі досліджується створення, становлення та діяльність цього  товариства за межами України.

В цій праці подається джерелознавча  та археографічна характеристика джерел з історії НТШЄ, які автори поділяють  на чотири групи: архіви НТШЄ; офіційні видання; опубліковані спогади членів НТШ, зокрема В. Кубійовича; дослідження з історії НТШ.

Окремі підрозділи присвячені еміграційному  періоду НТШЄ, програмним засадам  товариства та їх реалізації в період 1952–2005 років, розкривають діяльність секцій НТШЄ; життєвий шлях і науковий доробок його трьох голів: В. Кубійовича, А. Жуковського, Д. Струка; історію бібліотеки НТШЄ; проблеми у стосунках між НТШЄ та його Головною Радою; працю інших установ, що перебували у Сарселі;  наукову діяльність товариства та його співпрацю з іншими установами; історію задуму та видання «ЕУ», а також аналізують всі томи «Записок НТШ», «Бібліотеки українознавства», позасерійних видань НТШЄ тощо. 

Сім додатків до цієї книги побудовані на основі джерел, які зберігаються в архівах та бібліотеках України  і Франції, вміщують статути НТШ, уривки з «Бюлетенів Наукового товариства імені Шевченка», «Вістей з Сарселю», документи з архіву НТШЄ, листування між науковцями, життєписи і архівні особові справи дійсних членів товариства (Ю. Старасольського, Я. Падоха, Ю. Студинського, О. Пріцака, Й. Сліпого) та спогади В. Кубійовича, В. Наулка, Л. Винара, А. Атаманенко, Л. Корнійчук про українознавчу діяльність НТШ і його лідерів.

Із діаспорних вчених нарис з  історії цього Товариства в Західній Європі в 2000 р. опублікував його нинішній голова А. Жуковський [31], в якому  на основі різних архівних матеріалів (протоколів нарад управи, листування, а також літератури і періодичних  видань НТШ в Європі) розглянув  історію НТШЄ, його роль і місце  серед інших діаспорних установ  у загальному розвитку української  науки. Дискурс «Наукове товариство ім. Шевченка. 130 років праці для  України» видав О. Романів, де коротко  зупинився на діяльності осередку за межами України та більше уваги приділив його праці в Україні.

За останні десятиліття вченими  на еміграції видано низку праць  з історії інших українознавчих центрів, зокрема М. Антонович, О. Домбровський – УВАН [1, 22]; М. Сополига – Музея української культури в Свиднику [76].

Окрім численних новітніх видань з  історії українознавчих центрів  в Європі, сьогодні досить активно  розвиваються дослідження, присвячені життю та науковій спадщині за кордоном таких видатних українознавців, як О. Горбач, Д. Дорошенко, В. Кубійович, О. Кульчицький, О. Домбровський, В. Липинський, О. Лотоцький, В. Старосольський, В. Січинський, І. Огієнко, С. Рудницький, Д. Чижевський, С. Шелухін, В. Янів та ін., а також аналізу розвитку різних напрямків науки самопізнання й самотворення. Вони і складають другу групу історіографічних праць 90-х років ХХ – початку ХХІ ст., яка є чи не найбільшою і розмаїтою за проблематикою і найповніше, хоча й різною мірою, віддзеркалює основні концентри українознавства.

Вищезгадані науковці своїми дослідженнями  нарощували знання з різних компонентів  українознавства: української історії, археології, права, мовознавства, економіки, соціології, політології.

Так, О. Панок [63] вперше комплексно проаналізувала політичну концепцію відомого політолога В. Старосольського, яка викладена у його працях «Теорія нації», «Політичне право», «Держава і політичне право». Автор дослідила розуміння вченим проблем нації й національних відносин, єдність соціального і національного чинників у формуванні національної ідеї, побудові української держави.

Наукову спадщину ідеолога української  трудової монархії В. Липинського, суть та основні засади його концепції української державності досліджують В. Босий, М. Гордієнко, В. Гришко, М. Забаревський, Р. Кондратюк [16, 32], а О. Яцишина – громадсько-політичну та наукову діяльність С. Шелухіна в еміграції, його ідеї української державності [87].

О. Дудко [25] аналізує основні напрями  наукової, педагогічної,  публіцистичної діяльності О. Лотоцького, показує їх значення для вітчизняної науки, відтворює досі невідомі сторінки перебування вченого за кордоном, його участь у науковому та громадському житті української діаспори  протягом 1920–1930-х років.

На основі аналізу великої кількості  опублікованих і неопублікованих  джерел Г. Клинова [41] чи не вперше зосереджує свою увагу на розвитку української  зарубіжної історіографії, розробляє  наукову періодизацію життя і  творчості відомого історика, українознавця О. Домбровського, встановлює багато маловідомих фактів із життя вченого. Автор розкрила діяльність вченого в таких центрах українознавства, як НТШ, УВАН, УІТ, і доводить його належність до заснування цих установ, а також виявила основні напрямки українознавчих досліджень науковця, а саме його внесок (розробка концепції) в дослідження давньої історії України та української історіографії. 

В дисертації В. Логвіної [50] розглядається «празький» (1923–1945) та «німецький» (1945–1949) періоди життя та наукової діяльності відомого українського історика, архітектора, мистецтвознавця, художника, педагога та громадського діяча В. Січинського, його участь у роботі науково-освітніх, громадських установ та організацій української еміграції.

Громадсько-політичній, науковій діяльності Д. Дорошенка, В. Біднова присвячені дисертаційні дослідження Д. Буріма [8] й І. Саламахи [73].

Комплексний аналіз витоків, зародження, формування та утвердження державницького напряму української історіографії  в 1920–1930-х роках, наукової спадщини його представників та науково-дослідних  установ як в Україні, так і  в діаспорі здійснила Ю. Лєбєдєва [49]. Автор з’ясовує внесок провідних істориків української діаспори – В. Біднова, С. Дністрянського, В. Доманицького, Б. Крупницького, І. Мірчука, С. Наріжного, В. Старосольського, С. Шелухіна та ін. – в розвиток державницького напряму української історіографії й приходить до висновку, що, опинившись в еміграції, вони «гідно зберегли, розвинули і утвердили національні традиції та державницький напрям української історіографії», створили ряд «осередків української освіти і науки, пріоритетними в яких були дослідження історії українського народу з позицій державності та підготовка молодих істориків державницької орієнтації» [49, 17].

Українознавчу спадщину І. Огієнка  дослідив М. Тимошик [79], який також опублікував в журналі «Українознавство» узагальнюючу статтю «Українознавство у Франції».

Самобутніми і цікавими є студії В. Майбороди, М. Слободян, І. Тюрменко, в яких висвітлюється державотворча діяльність І. Огієнка [82, 75, 51].

Життєписно-біографічний нарис про  С. Рудницького підготував П. Штойко [86], а про В. Кубійовича – О. Шаблій [85]. 

В монографії « Трансформації української  державно-соборницької ідеї (1920–1930-ті рр.)» І. Дробот значну увагу приділяє аналізу концепції демократичного соціалізму соціал-демократів (І. Мазепа, П. Феденко, М. Галаган, О. Бочковський), теоретичних засад есерів (М. Шаповал, Н. Григоріїв), політичної спадщини В. Липинського, його послідовників – ідеологів українського націоналізму (М. Міхновський, Д. Донцов, М. Сціборський).