Українська філософія в діаспорі

Українська філософія в діаспорі (Д.Чижевський, Д.Донцов, Н.Григорiїв, І.Мiрчук)

Розвиток українознавства як системи  наукових інтегративних знань про  Україну й українство відбувався й відбувається в органічній єдності  зі становленням і розвитком українського етносу в усьому часі й просторі їхнього буття. Якісні характеристики українознавчих знань, їх глибина й  обшири визначаються станом, характером, потребами розвитку етносу, народу, нації, рівнем свідомості та розуміння  ними сенсу та засобів реалізації свого історичного покликання. Їх пізнання можливе лише в єдності  усіх складників цілого. Процес формування українського етносу, народу, нації  й розвиток науки самопізнання –  взаємопов’язані й один без одного відбуватися не можуть. Тож наука  самопізнання постає і розвивається там, де живе і розвивається її об’єкт.

Українською діаспорою (від грецького  слова «diaspora» – розсіяння) називають частину українського етносу й народу, яка внаслідок різних причин постійно проживає за межами України на правах національно-культурної меншини. Розглядаючи термін «діаспора», потрібно відзначити неоднозначність його трактування. Тривалий час він застосовувався щодо єврейської общини, яка після вавилонського полону (насильницького переселення частини євреїв у VI ст. до н. е. вавилонським царем Навуходоносором ІІ до Вавилона) розселилася поза межами Палестини. Згодом це визначення поширилося й на інші еміграційні групи. 

Доля української діаспори подібна  до долі діаспорних спільнот інших  народів: у прагненні зберегти свою самобутність, ідентичність, рідну  мову, національну культуру; протидіяти асиміляційним процесам, а також  підтримувати зв’язки зі своєю батьківщиною та допомогти рідній землі.

Одним із перших термін «українська  діаспора» ввів у науковий обіг у 20-х роках ХХ ст. визначний український  політолог, етнолог, соціолог В. Старосольський для означення всіх людей українського походження за кордоном. Остаточно ж він утвердився на початку 1980-х років, коли в дев’ятому томі «ЕУ» з’явилася стаття під назвою «Українська діаспора». З проголошенням незалежності України це поняття стало широковживаним. В його основі лежить визнання сучасних кордонів України як історичної і політичної реальності, а також наявності українців, які проживають у багатьох країнах світу.

Особливо акцентуємо увагу на тому, що пізнання українства було б далеко не повним і не чітким, коли б ми обмежили його пізнанням (самопізнанням) лише тієї його частини, яка весь час перебувала чи перебуває на українських землях. Адже ось уже понад 100 років українці не тільки із зовнішніх, а й, у першу  чергу, з внутрішніх причин творять  на всіх континентах нашої планети  свої осередки.  Проблематика життя українців за кордоном бачиться такою ж багатоплановою й складною, як і життя українців в Україні. І саме тому, на наш погляд, настав час долучити якомога більше дослідників не лише в діаспорі, а й у самій Україні, об’єднати їхні зусилля для дослідження проблем діаспори на історіософському, українознавчому зрізі.

В історіографії даної проблеми нами виокремлено три періоди.

Перший – міжвоєнний – охоплює 20-і – середину 50-х років ХХ ст.

В цей час загострюються національні  проблеми, і радянському керівництву  було більш вигідним приховувати сам факт існування української еміграції, тому і в історіографічних працях цього періоду вона ототожнювалась з російською, підкреслювався її класовий, а замовчувався національний характер. В Україні (в основному на Заході) з’являються лише поодинокі студії з проблем української еміграції. В 1937 р. у Львові вийшла розробка відомого українського дослідника В. Заїкіна [33], в якій подаються основні напрямки розвитку історичної й правничої науки української еміграції. А відомий український письменник, літературознавець В. Бірчак одним із перших на сторінках своєї праці [5] зробив спробу систематизувати творчий доробок, проаналізувати погляди і різні сторони діяльності видатного педагога, теоретика й практика педагогічної думки, організатора культурно-освітнього руху в Закарпатті А. Волошина.

Різні аспекти науково-освітньої  та культурної діяльності українців  в Європі знайшли своє відображення в працях діаспорних вчених, громадських  діячів, які були свідками і учасниками цього процесу. Хоч вони деякою мірою мають пропагандистський характер, але важливі й у наш час з точку зору використання документального і фактологічного матеріалу. Основна увага в них приділялася висвітленню наукової та громадсько-політичної діяльності окремих діаспорних українознавців, внеску українознавчих осередків у розробку різних напрямів науки самопізнання й самотворення в міжвоєнний період.

Однією з перших спроб осмислити  проблеми, які постають перед емігрантами  в цей період, була наукова стаття С. Петлюри «Сучасна еміграція та її завдання» (1923), в якій автор характеризує українську еміграцію як органічну  частину цілого українського народу й визначає її завдання та шляхи  їх розв’язання: боротьба за національно-державницькі ідеали, організація виступів перед  світовою спільнотою в справі самостійності  української держави, праця в  міжнародних наукових організаціях, публікації в пресі, боротьба проти  «Великої єдиної Росії», федеративних ідей та окупантського уряду, вивчення мови того народу, серед якого живе еміграція, переклад і створення  праць з різних галузей науки, поглиблення наукових знань. А здійснювати  ці завдання українці повинні згуртовано й організовано, а не розпорошеною масою [66, 301–338 ].

Огляд життя і діяльності українців  у ЧСР (1927–1937) здійснив М. Галаган [13], опублікувавши у 1938 р. в Празі  свою розвідку. 
В працях діаспорних вчених М. Добриловського [21], Л. Биковського [4] простежено історію заснування, організаційні форми і методи діяльності УГА, особлива увага приділена її видавничій роботі. І. Мирний здійснив ґрунтовне дослідження з історії УВПІ у Празі [53], А. Животко – УІК (1930–1940) [30], С. Наріжний – УІФТ в Празі (1923–1938) [56].

В книзі «Українська культура» (1940) (редактор Д. Антонович) Д. Дорошенко  опублікував статтю «Розвиток науки  українознавства у ХІХ – на поч. ХХ ст. та її досягнення», в якій чи не вперше визначив теоретико-методологічні  основи українознавчої науки, подав  її стислий історіографічний огляд  до 30-х років ХХ ст., відтворив  у загальних рисах доробок  українських науково-освітніх осередків у ЧСР (УВУ, УГА, УВПІ), окремих українознавців (М. Грушевського, В. Липинського, Р. Лащенка, А. Яковліва, Д. Чижевського, Д. Антоновича), зазначивши, що їхня праця на чужині виявилася не тільки в продовженні й поглибленні своїх студій, але й в ознайомленні західноєвропейського громадянства з Україною та її культурним життям [24, 39].

Унікальною за своєю широтою, глибиною охоплення матеріалу є праця  відомого українського вченого, історика, професора УВУ С. Наріжного, в  якій зібрано величезний фактологічний  і біографічний матеріал енциклопедичного характеру. Зокрема, для нас цінними  є розвідки про УВУ, УГА, УВПІ, УАК, УСПМ, УІФТ, УНІ в Берліні, соціологічні інститути у Відні й Празі, Українське правниче товариство у Варшаві, Українське воєнно-історичне товариство, Українську Могилянсько-Мазепинську Академію, Український історичний кабінет у Празі, Українську бібліотеку ім. С. Петлюри в Парижі, культурну й видавничу працю української еміграції [56].

У 50–80-і роки нагромаджується й  систематизується значний фактичний  матеріал з усіх гуманітарних, природничих, технічних наук згідно з тогочасними  схемами української історії. Ряд  радянських істориків, філологів, юристів, мистецтвознавців, представників інших  галузей знань, частково звільнившись від ідеології сталінізму і користуючись деяким пом’якшенням суспільного клімату, розгорнули плідну діяльність з вивчення етногенезу українців, їх історії та культури.

Замість «контрреволюціонерів» і  «білих емігрантів» українських  емігрантів у цей період називали «українськими буржуазними націоналістами». Справа української еміграції в  Україні, яку намагались звести до націоналістичних угруповань, скомпрометувати її діяльність, все ще вважалася «неіснуючою». В  деяких працях згадувалося лише про  українську заробітчанську еміграцію.

На відміну від українських  науковців в умовах СРСР, соціально-політична  й наукова діяльність української  діаспори була багатоплановою і потребувала  серйозної джерельної бази. І в  цьому сенсі особливого значення набуває створення в 1949–1985 роках фундаментальної «ЕУ» за редакцією В. Кубійовича і З. Кузелі, де визначено предмет, охарактеризовано історію та розвиток основних галузей українознавства – археології, історії, етнографії, мистецтвознавства, видавничої справи, а також вміщені узагальнюючі статті С. Барана, В. Кубійовича, М. Терлецького, присвячені історії формування української еміграції в Європі між двома світовими війнами та після Другої світової війни. Автори подають характеристику другої та третьої еміграційних хвиль, культурної, освітньої та наукової праці українців у Європі, зокрема в ЧСР, Німеччині, Австрії, Франції, Великобританії, Бельгії, Швейцарії, Італії, Болгарії тощо, значення української політичної еміграції та долю екзильного уряду УНР.

Історію розвитку науки самопізнання й самотворення продовжували в cередині минулого століття й науковці за кордоном. Так, були видані монографічні праці К. Кисілівського та П. Коваліва про життя та діяльність відомих українських мовознавців: І. Зілинського, І. Панькевича, В. Сімовича [39, 43], Р. Єндика – про ідеолога українського націоналізму Д. Донцова [28], а В. Дорошенка –  про огнище української науки – НТШ [23].

У 1973 р. в «Українському історику»  була надрукована стаття В. Кубійовича «Наукове товариство ім. Шевченка у 1939–1952 рр.», в якій він відтворює генезу одного з найбільших українознавчих центрів – НТШ, що в 1947 р. відновило свою діяльність у Німеччині. Цікавою в ній є інформація про причини відновлення та загальні збори Товариства (30 березня 1947 р. у Мюнхені), його структуру, напрями наукових досліджень та характеристика видань, взаємини з іншими установами.

У 1985 р. вийшла насичена статистичними  даними розвідка В. Маруняка, в якій докладно висвітлено життя, в т. ч. і наукове, української еміграції в Німеччині й Австрії після Другої світовії війни, початок переселення українців з цих країн, а в Збірнику на пошану В. Яніва опублікована його стаття про видавничу діяльність в ЧСР [52].

З відновленням незалежності України  у 1991 р. почався новий, особливий  етап розвитку українознавства, коли воно відновлюється як цілісна наукова  система, що покликана стати фундаментом національного відродження. З’являється можливість вести планомірні системні дослідження з українознавства, впроваджувати їх у систему науки, освіти, державного управління.

Наявні історіографічні праці 90-х  років ХХ – початку ХХІ ст. з досліджуваної проблеми можна  умовно поділити на три групи.  
До першої групи слід віднести узагальнюючі дослідження життя української діаспори в Європі у міжвоєнний період як історичного і суспільно-політичного явища, праці з історії становлення та діяльності науково-освітніх українознавчих осередків.

Одним із перших у вітчизняній історіографії, хто проаналізував витоки, шляхи  і способи формування, причини, кількісний склад, соціальне і правове становище, політичні течії української  еміграції в Європі у міжвоєнний період, був В. Трощинський [81]. Зробив він це комплексно, на основі вивчення широкого масиву архівних документів. Аналізуючи політичні процеси в  середовищі еміграції, дослідник виявив у них загальні й специфічні риси, розкрив форми і методи діяльності основних політичних партій, причини  суперечностей і протистояння всередині  них та між ними, міру впливу цих  організацій на емігрантів, з одного боку, і на тодішню ситуацію в  Україні – з іншого. Заперечуючи  ототожнення української та російської еміграції, яке  подавалося в радянській історіографії, вчений визначив характер російської еміграції як соціально-політичний, а української – як національно-політичний. 
Науково-освітня і видавнича діяльність української еміграції розглядається В. Трощинським поверхово, так як, на його думку, є предметом окремого дослідження.

Цілий ряд наукових розробок В. Євтуха, В. Трощинського, А. Попка і О. Швачки присвячені теоретико-методологічним проблемам міжнаціональних відносин та української діаспори в різних країнах світу [27]. 
В праці В. Потульницького [69] з історії української політології на широкому колі архівних джерел здійснена класифікація основних історико-політичних напрямків тогочасної української зарубіжної науки, виділені методологічні засади та ідеї, показано місце і роль концепції державності українських вчених в еміграції, зокрема В. Липинського, С. Томашівського, В. Старосольського, С. Дністрянського та ін. 

Цінні відомості про українську наукову і культурницьку еміграцію  у ЧСР між двома світовими  війнами, історію написання та авторів  книги «Українська культура» (за редакцією Д. Антоновича) містяться  в додатках В. і С. Ульяновських  до її перевидання в 1993 р. у видавництві «Либідь» [83].

У монографії В. Піскун [67] на основі архівних матеріалів, публікацій в тогочасній пресі, мемуарної літератури висвітлено процеси соціальної адаптації української  політичної еміграції в європейських країнах, бачення ними національної самоідентифікації, політико-ідеологічного вибору, способів та можливостей самореалізації, політичної мотивації, культурної та науково-освітньої діяльності емігрантів. Автор намагається пояснити причини протиріч в середовищі українських емігрантів і приходить до висновку, що вони не завжди виникали через людські амбіції чи несприйняття один одного, а часто провокувалися пресою, яка поширювала чутки, подавала неправдиву або спеціально перекручену інформацію. Науковець також аналізує форми і методи боротьби більшовиків з українською політичною еміграцією і об’єктивно показує її значення для збереження української національнї ідентичності та відстоювання незалежної України [67, 14–16].

В розвідці О. Колянчука [45] на широкій джерельній основі відтворюються етапи  формування еміграції в Польщі, історія виникнення та діяльності таборів для інтернованих вояків Армії УНР з особливою увагою до їхньої культурно-освітньої роботи.

За останні роки вченими в  Україні здійснено ряд наукових розробок з історії перебування  емігрантів в окремих європейських країнах. Тобто територіально рамки  цих праць обмежуються кордонами  будь-якої однієї європейської країни. Так, комплексне дослідження історії  української еміграції в ЧСР  в міжвоєнний період, її витоків, історичної долі здійснили В. Стремидло [78], А. Криськов [47], аналіз її науково-педагогічної діяльності – О. Галай [14].

Українській еміграції на території  Югославії присвячена дисертаційна робота В. Козлітіна [44], Австрії – Т. Сидорчук [74], Франції – В. Череватюка [84].