Сторінки біографії Аристотеля і його філософська спадщина

Роль Бога супроти  світу Арістотель осмислив інакше, ніж Платон: Бог не був для нього ремісником-"виготівником" світу, бо світ узагалі не був "виготовлений", світ - вічний. Бог увів світ у рух — і в цьому сенсі Він є його першою причиною, а також його остаточною ціллю, але творцем його не є. Аристотель приписав Богові почасти властивості платонівського деміурга, але почасти і властивості платонівських ідей. Теологія заступила ідеологію, на місце протиставлення ідей і речей прийшло протиставлення Бога і світу.

Овид небесний і овид земний (космологія). Дуалізм Бога і світу, досконалого й недосконалого буття, відобразився в Аристотелевій космології, ввівши дуалізм і до неї. Бог діє незмінним чином, а тому рух, причиною якого Він є, мусить бути незмінним. А таким рухам підлягає лише небо нерухомих зірок (зовнішній овид світу,  т. зв.  "перше небо"), тож тільки його рух походить безпосередньо від Бога.  На ту одну, зовнішню сферу світу "перша причина" діє безпосередньо. А позаяк рух усіх інших сфер подібний до руху першого неба, Аристотель прийняв, що вони вводяться в рух істотами,   подібними до  першопричини,  тільки  менш  досконалими.

"Перша  причина   руху",  спершу  єдина,  зазнала   розмноження  з  астрономічних  міркувань. Теологія перетворилася  в астрономію, чи радше навпаки,  астрономія в якусь астротеологію: весь "надмісячний овид" був розглянутий як царина божественних діянь.

Отож, у всесвіті є два овиди, природа яких - цілковито одмінна: овид небесний і овид земний  [2, 507].

Душа  (психологія). У  психології Аристотель застосував загальні засади своєї філософії: вжив поняття форми і матерії, щоб висвітлити відношення душі і тіла. Завдяки цьому він створив третю велику концепцію, яку грецька думка дала у цій проблемі. Згідно з нею, душа не є відірваною від тіла субстанцією, як стверджував Платон, але не є й тілом, як твердив Демокріт. Вона є, за Аристотелем, формою, себто енергією органічного тіла: це означає, що душа й органічне тіло становлять нерозривне ціле; душа не може існувати без тіла, а тіло не може виконувати своїх функцій без душі, яка оживляє тіло.

Окреслення, що душа то енергія  органічного тіла, означало, що вона - причина самочинних дій органічної істоти. То було динамічне поняття  душі, вже підготовлене Платоном. Воно було поняттям широким, не суто психологічним, а загальнобіологічним. Душа, розглянута таким чином, була підставовим чинником органічного життя, і зрозуміла сентенція Аристотеля, що природничник більше має справу з душею, ніж із тілом [2, 514].

Свідомість була тільки однією з функцій так розглянутої душі, яка має їх стільки, скільки органічне тіло має дій. Ці функції Аристотель уклав ієрархічно. Вищими він уважав ті, які не можуть виконуватися без інших, нижчих; у цьому сенсі думка - вища від сприймання, а сприймання - від живлення (бо й воно є функцією так широко розглянутої душі). Він відрізняв троякі функції і, відповідно до цього, три роди душі. Душа рослинна володіє лише найнижчою функцією: спонукає живлення і зростання, а не володіючи відповідним органом, вона не здатна до сприймання. Здатністю цією володіє душа вищого щабля, душа тваринна. А що із сприйманням поєднуються приємність і прикрість, а з ними - пожадання приємностей і потяг до уникання прикростей, тож тваринна душа - але допіру вона - має почуття і потяги. Отже, щойно на другому щаблі душі починаються психічні функції. Проте існує ще вищий щабель: душа мисляча, властива лише людині, її здатність - розум - це найвища здатність душі. Розум пізнає як буття, так і благо, а знаючи благо, він керує волею, чинить так, що воля стає розумною. Розум, який керує волею, називається практичним, на відміну від теоретичного, себто того, який пізнає.  Позаяк вищі здатності мають передумовою нижчі, отже, людська душа поєднує всі здатності душі.

Аристотель, таким чином, наближав протилежності одну до одної: тіло і душу, чуття і розум. Його психологія була типовим прикладом того, як компромісне настроєний ум із чинників, які для інших були протилежностями, робив щаблі одного ряду. Одначе і в нього неперервність ряду була порушена в одному пункті, а саме: найвища здатність душі розум - має зовсім інший характер і становить виняток у засадах психології Аристотеля [2, 516].

РОЗДІЛ 3. ВИЗНАЧЕННЯ ДУШІ У ТРАКТАТІ ФІЛОСОФА «ПРО ДУШУ» І В «ЕТИЦІ»

 

3.1. Вчення «Про душу» у психології Аристотеля

 

Психологія Аристотеля (а йому належить перший в історії науки психологічний трактат «Про душу», так що Аристотеля можна вважати і родоначальником психології) займає у світогляді цього великого мислителя центральне місце, оскільки душа, за уявленням Стагірита, пов'язана, з одного боку із матерією, а з іншого боку — з Богом. Тому психологія — і частина фізики, і частина теології (першої філософії, метафізики) [4, 137].

Про психологію як частину  фізики говориться у «Метафізиці». Так: «розглянувши душу, ми бачимо, що у деяких випадках вона складає предмет фізики, а саме, коли справа йде про ту частину душі, що не існує без матерії», адже, відповідно до визначення Аристотеля, фізика «має справу з таким буттям, що здатне до руху, і з такою сутністю, що у переважній мірі відповідає поняттю, однак же не може існувати окремо від матерії». Але не вся душа зв'язана з матерією, а тільки частина її — якби було не так, то «тоді, крім науки про природу, не залишалось ніякої філософії». Але це не означає, що усе в природі одухотворене; одухотворене лише живе [8, 67].

За своїм предметом  психологія збігається з біологією. Обидві науки вивчають живе, але  біологія вивчає його в аспекті формальної і матеріальної причини, а психологія - цільової і рушійної, а це і є  предмет душі. Філософ надає більшу перевагу психології, ніж біології, говорячи, що «тому, хто займається теоретичним розглядом природи варто говорити про душу більше, ніж про матерію, оскільки матерія швидше є природою через душу, ніж навпаки».

 

3.2. Три визначення душі у трактаті «Про душу»

 

У трактаті «Про душу» Аристотель дає три визначення душі, близьких одне одному, але не тотожних. Він говорить, що «душа - необхідна форма природного тіла, яка володіє життям. Сутність же (як форма) є ентелехія; тобто, душа є ентелехія такого тіла»; що «душа є перша ентелехія природного тіла, що володіє життям»; що «душа є суттю буття і форма (логос) не такого тіла, як сокира, а такого природного тіла, що саме по собі має початок руху і спокою».

«Сходам живих істот» відповідають в Аристотеля і «сходи душі». У «Історії тварин» сказано, що «завжди одні мають більше життя і руху порівняно з іншими на багато більше. І те ж саме по відношенню до життєвих дій, тому що в рослин немає іншої справи, крім як породжувати інші, так само й у деяких тварин, крім народження, не може бути іншої справи. Коли ж з’являються відчуття, в житті вони одержують насолоду в процесі поєднання. Одні просто, як рослини, у певну пору року розмножуються, інші – піклуються про їжу для дітей; коли ж вигодовування завершене, вони відокремлюються і не спілкуються» [1, 209]. Для нас в цьому випадку немає нічого психологічного, хіба тільки згадка про відчуття. Але Аристотель розуміє душу дуже широко, і для нього життя, рух, розмноження, відчуття, не говорячи вже про пам'ять і розум це — справа душі. Там, де є життя, там є і душа, «віддаляючись у своєму розгляді від вихідної точки, ми стверджуємо — говорить Аристотель, що «одухотворене відрізняється від неживого життям», а «щось живе, навіть тоді, коли в нього є хоча б одна з ознак: розум, відчуття, рух і спокій у просторі, а також здатність до харчування, руйнування і росту» [1, 215].

Наділені життям також  і рослини, що харчуються, рухаються  і ростуть. Усе, що між рослиною і  богом, між твариною і людиною  — має свою особливість. Порівняно з рослиною, тварина володіє ще і здатністю відчувати. Вона відрізняє тварину від рослини. Але як без рослинної здатності не може бути здатності до відчуття, так і без здатності дотику не може бути ніякого іншого почуття, тому що дотик - основа всіх інших відчуттів. «Тварина вперше з'являється завдяки відчуттю». При цьому, щоб бути твариною - досить володіти, принаймні, відчуттям дотику. А кому властиві відчуття, тому властива також і здатність випробувати задоволення і сум, приємне і неприємне, а кому це властиво, тому властиві бажання: адже бажання є прагненням до приємного. Прикладом бажань є голод і спрага. Нарешті, зовсім небагато істот можуть мислити. При цьому тим смертним істотам, яким властива здатність мислити, властиві також і всі інші здатності, тобто харчування і розмноження (рослина), відчуття і здатність руху (тварина) [7, 154].

Таким чином, «сходи живих істот» у психологічному аспекті мають три щаблі:

1. Перша і сама загальна  ступінь - рослинна душа, яка здатна  до розмноження і харчування (розмноження — це мінімальна причетність до божественного).

2. Рослини не відчувають, їхня взаємодія із середовищем  фізична. 

3. У тваринної душі  з'являється здатність сприймати  форми, відчувати. Така здатність  не притаманна рослинам.

4. Людська душа, на  відміну від рослинної та тваринної душі, володіє також і розумом [5, 29].

Душа, як вже вище було сказано, — форма, ентелехії, суть буття  живого. Одухотворена істота перебуває  в матерії і формі. Душа невіддільна  від тіла, вона не є тілом, але  являє собою щось приналежне йому. Не праві ті, котрі думають, що та сама душа може перебувати в різних тілах: адже яке тіло, така і душа. З одного боку всі живі природні тіла — знаряддя душі, що існують заради неї. Душа ж — «причина і початок живого тіла»

Людська душа складніша. Вона складається з трьох частин, володіючи усіма функціями рослинної і тваринної душі і, крім того, специфічними людськими властивостями — розумом, мисленням, логічним міркуванням. Що стосується перших двох частин, то вони, будучи ентелехією тіла, від нього невіддільні. «У більшості випадків, мабуть, душу нічого не відділяє від тіла, наприклад, при гніві, бажанні. Мабуть, усі стани душі пов'язані з тілом: обурення, лагідність, страх, жаль, відвага, а також і радість, любов, відраза; разом із цими станами душі відчуває щось і тіло». Аристотель наводить приклади і доводить, що емоції — не менш важливіші функції тіла, ніж результат зовнішнього впливу: якщо тіло не відчуває, то не виникають і емоції, а якщо тіло рухається, відчуває, то незначна подія викликає душевне хвилювання, так що, робить висновок Аристотель - «стани душі мають свою основу в матерії». Також і «здатність відчуття від’ємна від тіла», не говорячи вже про рух в просторі, харчування і відтворення себе в дітях [3, 104].

Усі ці здатності або частини душі - ентелехія тіла. Але «ніщо не завадить тому, щоб деякі частини душі були віддільними від тіла, тому що вони не ентелехія якогось тіла». Так, Аристотель припускає, що світогляд - це «інший рід душі, і що тільки за такої здатності можуть існувати окремо вічне від минулого». Він помітив, що розум невіддільний від розуму. Адже ще піфагорієць Алкмеон вважав органом мислення мозок, навіть Гомер відзначав орган мислення.

Визначення, що душа —  то енергія органічного тіла, означало, що вона — причина самочинних дій істоти. Тому більш динамічним є поняття душі, вже підготовлене Платоном. Воно було широким поняттям, не суто психологічним, а загально - біологічним. Душа, розглядалась як певний чинник органічного життя, і цілком зрозумілою є думка Аристотеля, що природничі науки мають більшу справу з душею, а ніж з тілом [10, 316].

Свідомість була тільки однією з функцій так званої душі. Ці функції Аристотель класифікував ієрархічно. Вищими він вважав ті, які  не можуть виконуватися без інших (нижчих); у цьому і полягає сенс думки, яка глибина сприймання, а сприймання — від живлення (бо й воно є функцією так широко розглянутої душі). Він розрізняв три функції і, відповідно до цього, три роди душі. Душа рослинна, володіє лише найнижчою функцією: спонукає живлення і ріст і, не володіючи відповідним органом, вона не здатна до сприймання. Цією здатністю володіє душа вищого щабля - душа тваринна. А із сприйманням поєднуються приємність і прикрість, бажання і уникання прикростей, тож тваринна душа має почуття та інстинкти. Отже, на другому щаблі душі починаються психічні функції. Проте існує ще вищий щабель: душа мисляча, властива лише людині. Її здатність — розум — це найвища здатність душі. Розум пізнає як буття, так і благо, а знаючи благо, він керує волею, чинить так, що воля стає розумною. Розум, який керує волею, називається практичним, на відміну від теоретичного, тобто того, який пізнає. Так як вищі здатності є передумовою нижчих, то людська душа поєднує всі здатності душі.

Аристотель, таким чином, порівнював одне з одним: тіло і душу, чуття і розум. Його психологія була типовим прикладом того, що розум складається із чинників, які для інших були протилежностями, робив порівняння в одному ряді. Однак і в нього є неперервність ряду, яка була порушена в одному пункті, а саме: найвища здатність душі — розум — має зовсім інший характер і є винятком у засадах психології Аристотеля [8, 173].

Поняття «розум» було набагато складнішим. Аристотель був переконаний, що будь-яка пізнавальна здатність душі повинна бути рецептивна. Але, з іншого боку, чисто рецептивна душа була б машиною. Аристотель готовий був визнати, що машинами є нижчі душі, але не розумна душа. Вона повинна бути самочинна, першопричиною своїх дій. Цю складність, що розум, з одного боку є рецептивний, а з іншого - самочинний, — Аристотель розглядав через порівняння двоякого розуму: пасивного і активного. Пасивний надає перевагу рецептивності пізнання, активний — самочинності душі. Пасивний — рецептивний, сприйнятливий, оперує тільки матеріалом, що його приймає від чуттів, а його функція полягає в тому, що з чуттєвих уявлень він абстрагує поняття. Активний розум — не рецептивний, але й зовсім не виконує пізнавальної функції (то функція пасивного розуму); його роль полягає в тому, що він вводить у рух пасивний розум і через те є першопричиною самочинних починань душі. Пасивний розум — це ніби приймальний апарат душі, а активний — його мотор [4, 90].

Активний розум, щоб  бути першопричиною, повинен бути чистою формою, чистим актом. Усі функції  душі — пов'язані з тілом і розділяють його участь, а активний розум — ні; будучи відокремленим від матерії, він незнищенний, а тому він швидше божественної, ніж людської природи. Через активний розум душа - це мікрокосмос із власною першопричиною. І як Бог у макрокосмосі, так і душа в мікрокосмосі можуть існувати лише у сполученні з матерією. Тим часом Бог і душа — самосущні форми.

 

 

3.3. Структура людської душі в «Етиці»

 

Чітку структуру людської душі ми знаходимо в «Етиці». Там людська душа поділена на дві головні частини: розумну і нерозумну, остання ж — на рослинну і жагучу (що прагне, афективну; нагадаємо, що в Аристотеля відчуття тісно зв'язані зі здатністю прагнення). Розумна частина душі розділяється на розум і власне розум, інакше кажучи, на практичний і теоретичний розум. Практичний розум повинен панувати над жагучою частиною душі. Теоретичний же, споглядальний розум (або «розум, що споглядає» — в творі «Про душу»), що «не мислить нічого стосовного до діяльності і не говорить про те, чого варто уникати або домагатися», не має відношення до афективної частини душі. Саме ці прагнення рухають душею. Рухає і практичний розум, тобто «розум, що міркує про мету, тобто спрямований на діяльність» [1, 320]. Від розуму, що споглядає, він відрізняється «своєю спрямованістю до мети». При цьому розум завжди правильний, а прагнення не завжди правильні. Теоретичний же розум — це чистий суб'єкт пізнання. Він ділиться Аристотелем на «розум, що стає всім «і на «розум всевиробляючий «що пізніше було названо відповідно: пасивним і активним інтелектом. Тут ми вже переходимо в область теорії пізнання - гносеології.

Відповідно до Нуйєнса, Аристотель у питанні про взаємовідносини  тіла, душі і розуму пройшов три  етапи, що припадають, відповідно на три  періоди діяльності філософа. Спочатку Аристотель учив, що розум притаманний душі, а душа антагоністична тілу, як безсмертне смертному. Потім, що душа є життєвою силою, що вона властива всім живим істотам (саме в цей період Аристотель створює свої біологічні праці), однак розум він починає відокремлювати від душі [8, 179].

Нарешті, Аристотель витлумачує душу як ентелехію тіла; така душа не безсмертна, вона виникає і гине разом із тілом, зате розум (нус) зовсім відокремлюється від душі, як нематеріальний і безсмертний.

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

Отже, завершуючи аналіз філософської і психологічної спадщини Аристотеля, можна зробити висновок, що психологія Аристотеля займає у світогляді цього великого мислителя центральне місце, оскільки душа, пов'язана, з одного боку із матерією, а з іншого боку — з Богом. Тому психологія — і частина фізики, і частина теології.