Сторінки біографії Аристотеля і його філософська спадщина

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………3

 

РОЗДІЛ І. ОСНОВИ ФІЛОСОФІЇ АРИСТОТЕЛЯ…………………….5

1.1. Сторінки біографії Аристотеля  і його філософська спадщина…...5

1.2. Наукова орієнтація філософа……………………………………...10

 

РОЗДІЛ. 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВЧЕННЯ ПРО ДУШУ У СВІТОГЛЯДНІЙ ФІЛОСОФІЇ ВЕЛИКОГО МИСЛИТЕЛЯ……....16

 

РОЗДІЛ 3. ВИЗНАЧЕННЯ ДУШІ У ТРАКТАТІ ФІЛОСОФА «ПРО ДУШУ» І В «ЕТИЦІ»……………………………………………….…..21

3.1. Вчення «Про душу» у психології Аристотеля……………………21

3.2. Три визначення душі у трактаті «Про душу»….…………………22

3.3. Структура людської  душі в «Етиці»………………………………30

 

ВИСНОВОК……………………………………………………………32

БІБЛІОГРАФІЯ……………………………………………………….34

 

ВСТУП

 

Здобутки античної філософії, на ґрунті яких виросло чимало яскравих постатей (мислителі, філософи, педагоги), – великі й незаперечні. У Давній Греції зародилися перші педагогічні теорії щодо людської душі. Серед них особливе місце займає психологія Аристотеля і його вчення про душу.

Дана тема полягає у тому, що коли ми розглядаємо будь-яке стародавнє вчення, наприклад, вчення Аристотеля «Про душу», то ми часто забуваємо про те, що свого часу воно було актуальним, виражало останні і гострі проблеми філософії і людської думки і взагалі слугувало дієвим знаряддям у культурному перетворенні світу. Але навіть і не тільки у IV ст. до н.е., а й у сьогоденні вчення Аристотеля може служити таким актуальним знаряддям філософської і культурної думки, піднімати животрепетні, далеко ще невирішені питання теорії буття та існування душі у ньому.

Зважаючи на те, що вчення Аристотеля «Про душу» і в наш технократичний час є актуальним, проте недостатньо дослідженим, метою моєї роботи є ґрунтовний аналіз вчення філософа «Про душу».

РОЗДІЛ І. ОСНОВИ ФІЛОСОФІЇ АРИСТОТЕЛЯ

 

1.1. Сторінки  біографії Аристотеля і його  філософська спадщина

 

Аристотель (384-322 до н.е.) - найбільший старогрецький філософ, що створив своє оригінальне учення, що склало епоху філософії. Походив з р. Стагири. Його батько Никомах був лікарем при дворі Македонського царя Амінти III. Бути лікарем означало в Стародавній Греції займати велике суспільне положення, і Никомах був відомий всій Македонії [7, 242].

Аристотель, за словами  очевидців, з молодості був непоказного  вигляду. Худорлявий, він мав худі ноги, маленькі очки і шепелявив. Та зате любив одягнутися, носив по декілька дорогих перснів і робив незвичайну зачіску. Виховуючись в сім'ї лікаря, і тому, самостійно займаючись медициною, Аристотель, проте, не став професійним лікарем. Але медицина залишилася для нього на все життя настільки рідною і зрозумілою областю, що згодом в своїх важких філософських трактатах він дає пояснення на прикладах з медичної практики. У 367г. до н.е., коли Аристотелю було 17 років, він виїхав до Афін для продовження освіти і поступив в платонівську Академію, ставши учнем Платона. У Академії він пробув 20 років до самої смерті Платона, після чого переселився в Атарней, а потім - в Мітілену. Повернувшись до Афін у віці 50 років після 12-річної відсутності. У Афінах він створює школу під назвою Лікей, оскільки вона знаходилася на території гімназія, що примикала до храму Апполона Лікейського [7, 243].

Зрілі твори Аристотеля, Corpus Aristotelicum, що склали, діляться традиційно на вісім груп:

1. Логічні праці «Органон»:  «Категорії», «О тлумаченні»,  «Аналітики» перша і друга,  «Топіка», «Про софістичні спростування».

2. Філософія природи:  «Фізика», або «Лекції з фізики»,  в 8-ми кн., «Про небо» в 4-х  кн., «Про виникнення і знищення»  в 2-х кн., «Про небесні явища»  «Метеорологіка» в 4-х кн.; остання,  мабуть, не автентична. У натурфілософскі  твори включається також псевдоаристотелівський трактат «Про світ», написаний, ймовірно, вже в I ст. до н.е.

3. Психологія: «Про душу»  в 3-х кн., а також «Малі праці  по природознавству» (Parva naturalia), що  включають трактати: «Про сприйняття  і сприйманому», «Про пам'ять і спогад», «Про сон», «Про безсоння», «Про натхнення (що приходить) уві сні», «Про тривалість і стислість життя», «Про життя і смерть», «Про дихання». Включається сюди також несправжня праця «Про дух», що відноситься, мабуть, до середини. III в. до н.е.

4. Біологічні праці:  «Про частини тварин», «Про  рух тварин», «Про пересування  тварин», «Про походження тварин».  Ці автентичні праці Аристотеля  зазвичай доповнюються поряд  трактатів, написаних в школі  Аристотеля, автори яких не встановлені.  Найважливіший з них - «Проблеми», де розглядаються різнорідні питання фізіології і медицини, а також математики, оптики і музики.

5. Перша філософія:  твір в 14-ти книгах, що отримав  назву «Метафізика». У виданні  Беккера йому передує трактат  «Про Меліссу, Ксенофана і Горгія» [8, 164].

6. Етика: «Никомахова  етика» в 10-ти кн., «Велика етика»  в 2-х кн., «Евдемова етика», з  якої друкуються книги 1-3 і  7, книги 4-6 співпадають з 5-7 книгами  « Никомахової етики». 13-15 розділи  7 книги іноді вважаються 8 книгою  «Евдемової етики». «Велика етика» визнається неавтентичною, також неавтентичний трактат «Про добродійний і порочний», що відноситься до часу між I ст. до н. е. - I ст. н.е.

7. Політика і економіка:  «Політика» в 8-ми кн., «Економіка»  в 3-х кн. зазвичай вважається  не автентичною, причому 3 книга є лише в латинському перекладі. У школі Аристотеля було описано державний пристрій 158 грецьких міст-держав. У 1890 р. Був знайдений папірус з текстом «Афінської політики» Аристотеля.

8. Риторика і поетика:  «Мистецтво риторики» в 3-х кн., за яким друкується несправжній трактат «Риторика проти Олександра» - рання перипатетична робота.

Твори Аристотеля збереглися, можна сказати, дивом. Після смерті філософа вони перейшли до Теофраста, а потім до його учня Нолея. До 1 ст. н.е. вони пролежали в підземному книгосховищі, надані «гризучій критиці мишей», а потім потрапили в бібліотеку Апеллікона Теосського в Афінах. Потім вони опинилися в Римі, де і були видані розділом тодішніх перипатетиків Андроником Родоським [7, 251].

Перша філософія Аристотеля: вчення про причини початку буття і знання.

Перша філософія, яка  «має своїм предметом перші початки  і причини», викладена в творі, що отримав назву «Метафізика». Слово  це виникло випадково - з того, що в зборах Андроника Родоського цей  твір слідував «за фізикою» (meta ta physika) [1, 517].

Проте з часом за цим  словом закріпився особливий сенс: учення про «заприродних», надчуттєвих  принципах буття, що не розкриваються  ще «фізикою», що має справу з цими принципами в тій формі, як вони виявляються в плотських речах, і їх русі. Зіставляючи першу філософію з іншими дисциплінами, Аристотель писав, що «природодослідник (physikos - фізик) займається всім тим, що складає діяльності і стану такого-то тіла і такої-то матерії... (Властивості ж), невіддільні від тіла, але, з іншого боку, оскільки вони не є станами певного тіла і (беруться) в абстракції, (вивчає) математика; оскільки ж вони відокремлені (від всього тілесного, їх вивчає) метафізика (protos philosophos)» [4, 152]. Звідси видно, що Стагиріт розглядає першу філософію як учення не про окремих від речей початках на зразок ідей Платона, але абстрагує ці початки від існуючих речей, зовні і без яких самі початки не існують. Причому це навіть вищий ступінь абстракції, чим в математиці.

 

1.2. Наукова орієнтація філософа

 

Цариною науки, якою він  займався найбільше і за якою моделював  свої філософські поняття, була біологія; говорячи про буття, він мав на думці передусім живі особини. Та наука відіграла в його системі  ту саму роль, що в системі Платона - математика та математичне природознавство, яке Арістотель знав менше і тому менше взяв до уваги. Ця різниця наукової орієнтації почасти пояснює різниці у філософських поглядах обох мислителів.

Аристотель був учнем  Платона і, хоча боровся з його основоположною доктриною ідей, однак перейняв від нього дуже багато поглядів. Навіть такі суто аристотелівські поняття як поняття цілі, душі, Бога, були переосмисленнями відповідних понять Платона. Творча сила Аристотеля лежала не в царині найзагальніших питань, а, власне, у більш детальних. Платон був творцем засад, Аристотель - розвинутих теорій [1, 742].

З іншого боку, він був  залежний від лікарських шкіл, яким завдячував не тільки своїми біологічними відомостями, але й усім емпіричним і реалістичним складом мислення. Ця двояка спадщина Платона й лікарів - була важка для узгодження і становила джерело багатоманітних труднощів у системі Аристотеля.

Аристотель, історик науки  і неординарний ерудит, знав і враховував, як ніхто до нього, давніші й сучасні  філософські й наукові погляди [6, 71].

Аристотель розпочав свою діяльність в Академії як прихильник платонівської доктрини. В діалогах, які він у той час писав, сповідував теорію ідей: "першу філософію" розумів як учення про самосуще і  вічне буття, визнавав і вчення про анамнезу та безсмертя душі, розвивав нормативну етику, яка ставила перед людьми трансцендентні цілі. В тому періоді він уже осмислив план пізніших своїх творів, і в «Метафізиці» й «Фізиці», хоч вони були потім відредаґовані, деякі частини мають іще платонівський характер. У тому періоді сформувалися логічні погляди Аристотеля. Ще за життя  Платона Аристотель виступив проти вчення  про ідеї.

Найславніші метафізичні  задуми Аристотеля теорія трансцендентного  Бога і трансцендентного розуму, телеологічне природознавство і теологічна етика -  виникли саме в тому часі. Те, що називається системою Аристотеля, є сукупністю поглядів середнього і пізнього періоду, і тому вона, звичайно, не надто цілісна й послідовна [9, 206].

Метафізика і логіка. Аристотель займав двояку позицію супроти світу: від Платона він навчився ідеалізму, а за вдачею був реалістом. Із Платонового вчення (яке проповідувало, що істинне буття - ідеальне, а істинне знання загальне) він, в остаточному підсумку, перейняв тільки половину: зберіг теорію знання, але відкинув теорію буття. Заперечував, що поза одиничними речами можуть існувати ідеї, натомість погоджувався, що знання міститься в загальних поняттях. Підсумок був такий: буття - одиничне, а знання - загальне.

Платонівський дуалізм, який ділив буття на два світи, світ ідей і світ речей, було усунуто, але зате витворився новий дуалізм: буття і знання. Наукові шукання розпалися на дві ділянки: вчення про знання і вчення про буття. Логіка, яка трактує про загальне знання, відділилася від метафізики, яка трактує про одиничне буття [9, 214].

Теорія понять і суджень. Логіка має вчити, як послуговуватися  поняттями і судженнями. Підставою  правильних понять є дефініція, а  правильних суджень - довід, тим-то дефініція  і довід були для Аристотеля головними темами логіки.

Простою його формою - званою силогізмом є висновування із двох суджень, які мають одне спільне  поняття. Теорію силогізму Аристотель опрацював майже вичерпно. Вона становила  суттєву частину його багатосотлітньої логіки.

Широко розвинувши логіку, Аристотель потрактував її як окрему дисципліну. А як така вона опинилася поза областю філософії. Щобільше, він розглянув її не як власне науку, а як підготування і знаряддя наук, себто, як пізніше звиклося говорити, формальну дисципліну [5, 29].

Однак, вона не була незалежна від такого чи іншого розв'язку загальних філософських питань - логіка Аристотеля була вираженням його філософської позиції. Вона спиралася на переконання, що буття - одиничне, але його суть становлять загальні риси. Звідси виходило, що відношенню субсумпції вона віддавала перевагу над іншими логічними відношеннями, а також що за логічну одиницю вона прийняла поняття, яке вбирає загальні риси одиничних речей.

Логіка і психологія пізнання. Ієрархічний уклад понять, пов'язаний дефініціями, та ієрархічний уклад суджень, пов'язаний доводами, становлять ідеальний образ знання, але не знання, яке розвивається, а вже закінченого. Логіка Аристотеля містила, таким чином, метод викладання вже здобутого знання, радше ніж метод його здобування. Що із загального випливає часткове, а не навпаки, це лежить у природі речей, натомість у природі людського інтелекту лежить, що навпаки — тільки знаючи часткове можна дійти до знання загального. Ці два порядки були для Аристотеля прямо супротилежні. Вони становили основну супротилежність у його філософії: шлях від загального до часткового й від часткового до загального, інакше кажучи, напрямок, властивий природі речей, і напрямок, властивий людському інтелектові, або ж порядок логічний і порядок психологічний, ще інакше метод викладання здобутої істини і метод її здобування.

У попередньому погляді  вийшов наяв відступ Аристотеля від  Платона, котрий добачав тотожність обох порядків, а не їх супротилежність. Платон гадав, що інтелект (ум) починає  від вроджених загальних понять і на їх підставі дедуктивне робить поступ у знанні [8, 171].

На протилежність Платонові, який бачив безсилість розуму супроти  остаточних питань, Аристотель довіряв  розумові, а навіть і чуттям. Він  став на позицію довіри до природжених  здатностей ума. На думку Аристотеля, доводи не можуть тягтися до нескінченності, мусять існувати перші засновки. Такий стан справ дав йому нагоду виявити довіру, яку він мав стосовно розуму: він вважав, що загальні істини, з якими згоджується розум, гідні цілковитого довір'я і не вимагають доводу, а тому можуть виконувати функцію першозасновків. Тож філософія Аристотеля спиралася на істини без доводу, була свідомо догматичною філософією, її покладання на розум дозволяло будувати метафізику, а критику пізнання робило зайвою. До системи аристотелівської філософії належить логіка і психологія пізнання, вони виконують у ній ті завдання, які в інших системах віддано критиці чи теорії пізнання [10, 121].

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ. 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВЧЕННЯ ПРО ДУШУ У ТЕОРЕТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ ВЕЛИКОГО МИСЛИТЕЛЯ

 

Філософія, яка осмислювалася  на той час у найширшому сенсі  як "пізнання істини", в дослідженнях Аристотеля охопила вже таку велику сферу, що актуальною стала справа її поділу. Аристотель здійснив поділ, відділивши насамперед логіку як підготовчу дисципліну, а відтак поділивши філософію на дві великі ділянки: на теоретичну і практичну [9, 84].

У практичній філософії  він вирізняв дві головні ділянки, етику і політику, котрим підпорядковував  підрядні дисципліни, такі як риторика, економіка і поетика (хоч деколи виділяв поетику як окрему ділянку). А теоретичну філософію ділив трихотомічно на фізику, математику і першу філософію. Підставою цього поділу був ступінь абстракції, найменший у фізиці, більший у математиці (яку він розглядав широко, адже окрім аритметики і геометрії зараховував сюди ряд наук, котрі з тих двох черпають свої засади, як музика, оптика, себто перспектива, астрономія і механіка).

Метафізика була справжнім  осердям філософії Арістотеля, а  її висновки стали вирішальними для характеру інших, більш спеціальних ділянок, як учення про Бога, про природу чи про душу [2, 499].

Форма і матерія. Логічні  міркування схилили Аристотеля розрізнити  субстанціях два складники. Бо якщо взяти якусь одиничну субстанцію, приміром,   якусь   конкретну  людину,  то   певні  її   властивості   входять  у оняття людини, в її дефініцію, а інші (напр., те, що вона малого зросту) в це поняття,  в її дефініцію не входять [8, 142].