Соціальні еліти як предмет філософського дослідження у працях Вільфредо Парето і Роберта Міхельса

Парето намагається показати, що для суспільства циркуляція еліт є необхідною, адже вона забезпечує обновлення і залучення різних верств населення до управління.

Для Парето абсолютно не цікавить на позиціях якої ідеології  стоять і чиї інтереси захищають  актуальна еліта та «контреліта». Все залежить лише від історичних умов і настроїв суспільства.

В історичному розвитку постійно спострігаються цикли підйому та занепаду еліт. Їх чергування і зміна  – закон існування людського  суспільства. Але це чергування змінює не просто склад еліт, їх контингент, а змінюються й типи еліт. Причина  такої зміни полягає в переваженні  в елітах «осаду» першого та другого  класів, або «инстинкта комбинаций» і «настойчивости в хранении агрегатов». [14, С.443]

Перший тип еліти, в  якому переважає "інстинкт комбінацій", управляє використовуючи переконання, підкуп, обман, пряме обдурювання  мас. Посилення "осадів" першого класу і ослаблення "осадів" другого призводять до того, що правляча еліта більше дбає про сьогодення і менше – про майбутнє. Інтереси найближчого майбутнього панують над інтересами віддаленого майбутнього; інтереси матеріальні - над ідеальними; інтереси індивіда – над інтересами сім'ї, інших соціальних груп, нації.

Пізніше «інстинкт комбінацій»  у правлячому класі посилюється, у той час як у керованому класі, навпаки, посилюється інстинкт «наполегливості  у збереженні агрегатів». Коли розбіжність стає досить значною, відбувається революція, і до влади приходить інший тип еліти з переважанням "опадів" другого класу. Для цієї категорії еліти характерні агресивність,  авторитарність,  непримиренність,  підозрілість до маневрування і компромісів.

Перший тип правлячої  еліти Парето називає «лисицями», другий – «левами». Кожна з двох угрупувань виконує в суспільстві  особливу корисну функцію. «Лисиці» часто «…служат причиной изменений и экономического и социального прогресса" і є здатними до маневрування та комбінування[14, С.448], а «леви» навпаки ведуть до стабільності і збереження положення речей, яке існує в певному супільстві.

Таке суспільство, в якому майже виключно переважають "леви", залишається нерухомим і схильне до застою; і напаки суспільство, в якому домінують "лисиці", позбавлене стабільності, воно знаходиться в стані нестійкої рівноваги, яка легко може бути порушено зсередини або ззовні.

      Терміни  «лисиця» та «лев» для двох типів еліт Парето запозичив у Макіавеллі.    "Итак, из всех зверей пусть государь уподобится двум: льву и лисе. Лев боится капканов, а лиса - волков, следовательно, надо быть подобным лисе, чтобы уметь обойти капканы, и льву, чтобы отпугнуть волков". [9, С. 351]

Також автор застосовує два  економічні терміни для своєї  класифікації еліт. Відповідно перший тип він називає «спекулянтами» , другий – «рантьє» і зазначає, що вони пов’язані між собою складними відносинами взаємопроникнення і боротьби.

Для Парето важливим є цикли  життя і смерті еліт, або, як він  висловлюється, аристократії. «История обществ есть большей частью история преемственности аристократий» [14, С. 137]. Вони формуються, досягають влади, користуються нею  і приходять в занепад, щоб поступитися іншій меншості. Це і є феномен нових еліт, які в ході безперервної циркуляції виникають із нижчих класів населення, а потім приходять в занепад, руйнуються і зникають.

Парето аналізує дві причини  смерті аристократії:

1. Серед аристократій найшвидше зникають військові, адже їх представники вимушені досить часто ризикувати життям;
2. Аристократія з часом втрачає життєві сили і властивість ними користуватися, вона майже повністю зживає себе. Потомки аристократів переважно з народження користуються особливим положенням в суспільстві і отримують «залишки першого классу». Вони мають хороші задатки займатися різними мистецтвами, але втрачають здібність до дій, яких вимагає суспільство.

 

 

Висновок до розділу 

Таким чином, теорія еліт Вільфредо Парето  не обмежилася лише галуззю політики, цей термін заповнив все соціальне життя. Ми можемо вживати його для спортивної, кримінальної, наукової і т.д. еліти.

       Вільфредо  Парето визначив місце еліти в суспільстві, і використовуючи цей термін в множині, показав їх відношення, умови вступу і виходу, піку і поразки. Він виокремлює два типи еліт, за пануванням яких ми можемо охарактеризувати суспільство.

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ТЕОРІЯ ОЛІГАРХІЇ  І РОЗУМІННЯ ФЕНОМЕНУ СОЦІАЛЬНИХ ЕЛІТ У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ РОБЕРТА  МІХЕЛЬСА

У своїй праці «Социология  политической партии в условиях демократии»  Роберт Міхельс пише, що існує два підходи до існування демократії в майбутньому: більшість людей аристократичних поглядів визнають її можливою, хоча і такою, що нестиме шкоду для суспільства; концервативна течія абсолютно заперечує можливість існування демократіїї, як в сучасному світі, так і в майбутньому. Саме цей другий напрям і наполягає на політиці панівного класу, який складатиметься із класу меншості.

Ті, що не вірять в майбутнє демократії підтверджують це тим, що постійна боротьба між аристократією і демократією є лише зміна меншості, яка управляє масами. Це лише заміна актуальної правлячої меншості на нову, яка або просто намагається поєднатися із правлячою, або і взагалі її замінити.

Міхельс критикує теорію «циркуляції еліт» Парето і каже, що відбувається не заміна еліти, а переплетення її нових елементів зі старими. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й не правлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як "демократичну декорацію".

Автор наголошує на тому, що з усіх буржуазних порядків найгіршим  є демократія. Ця влада виходить з того, що може здійснювати будь-які  деспотичні, безкарні дії, які завжди можна виправдати,  посилаючись  на ім’я держави або ідею суспільного інтересу.

Найбільш досконалою в розумінні Міхельса є марксистська теорія, де держава вже ототожнюється із правлячим класом. «Капиталистическое общество, разделенное на классы, нуждалось в государстве для организации господствующих классов с целью сохранения их способа производства и эксплуатации пролетариата. Прекращение существования государства равнозначно, таким образом, прекращению существования господствующего класса.» [13, С.543]

Піднята автором проблема соціалізму – не суто економічна проблема, що полягає в максимально справедливому  і економічно ефективному розподіленні багатства, але й проблема управління, демократії, як в технічному сенсі, так і в психологічному.

Таким чином, соціологічні явища  підтверджують неможливість існування  цивілізованого людства без правлячого класу. Міхельс зазначає: «…господствующий класс, если даже по своему составу и подвержен частым частичным переменам, представляет собой единственный фактор, имеющий непреходящее значение во всемирной истории.» [14, С.543]

Тому держава являє  собою лише організацію меншості, метою якої є насадити іншій частині  суспільства «правовий порядок». «Большинство человечества никогда, видимо, не будет способно к самоуправлению. Даже в том случае, если когда-либо недовольным массам удастся лишить господствующий класс его власти, то [...] в среде самих масс с необходимостью появится новое организованное меньшинство, которое возьмет на себя функции господствующего класса. Большинство человечества, обреченное жестоким фатализмом истории на вечное «несовершеннолетие», будет вынуждено признать господство вышедшего из собственной среды ничтожного меньшинства и смириться с роль пьедестала для величия олигархии.» [13, С. 544]

  Не існує суперечок між вченням, згідно з яким історія – безперервний ряд класових війн і тим вченням, згідно якого класова боротьба призводить до створення нової олігархії, переплітаючись із старою. Таким чином, невразливим є тільки марксистське розуміння класу.

А.Н. Малінкін вбачає основну  елітариську ідею Р. Міхельса з «… принятием им идеи элитизма в трактовке школы Моска — Парето. Если последним удалось, считал Михельс, убедительно доказать, что в каждом обществе должен быть «политический класс», или «элита», то свой вклад      Р. Михельс видит в том, чтобы показать, почему подобного рода «олигархические тенденции» обнаруживаются с такой фатальностью и принудительной силой». [10, С.23]

Під час зміни еліт створюється  певна соціальна гра: маси задовольняються  тим, що не жалкуючи власних сил, змінюють своїх «керівників». Робочий клас у цьому випадку є лише учасником  формування  сфери управління. А  керівник за невеликий час управління формує в собі якості, які його в  першу чергу характеризують, як вождя, а вже потім, як керівника.

Міхельс велику частину своєї  праці приділяє питанню керівника. Він пише, що керівник переважно  відводить масам місце набагато нижче за власне, тобто просто їх зневажає. Хоча існують виключення, коли керівник поважає людей, які  йому довіряють, і винагороджує їх за прихильність. Але частіше за все  спостерігається нелюбов керівника  до маси і навпаки. Це пов’язано перш за все з тим, що за час свого фавориту керівник не цікавиться життям людей, і найчастіше маси намагаються винити керівника у власному безгрошів’ї.

Міхельс досліджує соціальні  механізми, що породжують елітарність  суспільства. На відміну від Парето, який пише про «силу» і «хитрість», якими керуються еліти, він в  першу чергу наголошує на організаторських здібностях, та непересічній ролі організаційних структур суспільства, які викликають суспільну елітарність і підвищують роль еліт у буд-якому суспільстві.

Він пише про те, що суспільство  з необхідністю потребує елітарністі  і закономірно її породжує та відтворює.

«Фактическое превосходство рабочих вождей над руководимыми ими массами и твердая воля не идти у них на поводу, а даже, наоборот, иногда отказывать им в послушании признаются порой самими вождями с откровенностью, граничащей с цинизмом.» [13, С. 548]

Міхельс  зазначає: «… представители социалистов в парламенте служат пролетариату, но при непременном условии, что он не требует от них совершать глупости. В случае допущения последних вожди отказываются выполнять волю руководимых ими масс и выступают против них. Это понятие «не совершать глупости» каждый раз, разумеется, истолковывают сами представители, чем обеспечивается их единоличное право решения по всем вопросам.» [13, С. 549]

Розвиваючи ці ідеї, Р. Міхельс приходить до  своєї центральної тези: технічна необхідність для партії мати вождів, зростаюча разом з величиною і складністю партійної організації, з одного боку, і інтелектуальна нерухомість, предметна некомпетентність, що входять в організацію мас - з іншого, взаємозумовлені. Він формулює цю максиму як «закон історичної необхідності олігархії». А. Н. Малінкін пояснює це так: «Основной социологический закон, которому безусловно подчиняются политические партии (а слово «политика» берется здесь в самом широком смысле), будучи сведен к кратчайшей формуле, звучал бы так: организация — это мать господства избранных над избирающими, уполномоченных над дающими полномочия, делегированных над делегирующими» [10, С. 27]

Міхельс намагається показати, що будь-яке елітарне суспільство  обов’язково виділяє «найкращих» в еліті, які спочатку сповідують загальні переконання, а з часом підлаштовують управління під власний інтерес. Таким чином, деяка маса правлячої еліти просто розчиняється в суспільстві і не відіграє більше важливої ролі.

Концентрація влади в  руках небагатьох часто призводить до зловживання нею. «Представитель», ощущающий полную свою независимость, превращается из слуги народа в господина над ним. Вожди, являясь первоначально творением масс, постепенно становятся их властелинами — это истина, которую познал еще Гёте, вложивший в уста Мефистофеля слова о том, что человек всегда позволяет властвовать над собой своему творению.» [13, С. 550]

По відношенню до безпосередніх  керівників маса виявляє більше покірності, ніж до керівництва політичного.

Водночас маси теж іноді  створюють протести, але ці протести швидко й організовано зупиняють  керівники. Тільки політика панівних класів здатна висунути партійні маси на сцену історії в якості активних представників, які поборюють владу партійної олігархії, оскільки пряме втручання мас завжди відбувається всупереч волі вождів.

«Демократия очень хорошо уживается с определенной степенью тирании и подругам психологическим и историческим причинам: масса легче переносит господство, когда каждый ее индивид имеет возможность приблизиться к нему или даже включиться в него.» [13, С. 551]

Вибраний керівник в силу демократичності свого вибрання вважає себе представником загальної  думки і може вимагати такого послуху  і підпорядкування його владі  як природжений аристократичний (а  не вибраний!) керівник.

Дуже часто, коли керівників починають дорікати в недемократичній  поведінці, вони відразу посилаються  на волю мас, яка ніби-то не має нічого проти і не чинить спротиву. «До тех пор пока массы выбирают и переизбирают нас вождями, утверждают они, мы остаемся законными представителями массовой воли и образуем с ней единое целое».[13, С. 551]

За старих аристократичних  порядків незгода з вимогами правителя  означала відхід від Бога. В умовах сучасної демократії діє правило: ніхто не може ухилятися від вимог олігархів, бо в цьому випадку він грішить проти самого себе, своєї власної волі, добровільно переданої представнику.

В умовах демократії вожді  засновують своє право командування на фікції демократичного всевладдя  мас. Кожен партійний чиновник отримує  своє місце від маси і залежить від її благовоління в усьому, що стосується його існування та дії. Адже в умовах демократії кожен, щонайменше побічно, віддає собі наказ виконувати надходячі йому зверху вказівки самостійно.