Сенс життя

Зенон (334—262 до н. е.)

Зенон належав до течії  філософів-стоїків, які плекали ідеал  внутрішньої свободи. Свободи від  пристрастей. Він у своєму трактаті "Про людську природу" проголошував, що основна мета - жити у злагоді  з природою, тобто з добром. Філософ  цієї течії не чинить опір злу: він  його розуміє і стійко перебуває  в його плинності, тому він незворушний  і спокійний навіть перед лицем  смерті. Щастя стоїка полягає в  тому, що він не бажає ніякого  щастя.

Зміщення акцентів у виборі сенсу життя відповідно відбивалося  і на світогляді людей, на етичних  переконання і орієнтаціях. Це по-різному  наповнювало життя людини сенсом, в залежності від прихильності тієї чи іншої теорії. У міру того, як змінювалася  ідея про поділ духу і матерії, філософи стали все більше цікавитися швидше духовним, ніж матеріальним світом, людською душею і проблемами етики. Ці питання займали західних мислителів більше двох тисяч років  з початку розквіту грецької науки  та культури в п'ятому-шостому століттях  до н. е. Підсумувавши еволюцію античної філософської думки можна використовуючи філософію Аристотеля. За якою вивчення людської душі і споглядання величі Бога значно важливіше вивчення матеріального  світу.

2. Середні віки

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (V-XIVст.). Якщо антична філософія за своєю сутністю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грецьк. - “теос” - бог).  Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. ІV ст.) привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися  середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж  найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослов’я) підноситься за цих умов на рівень  найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена “служницею богослов’я”, і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу були:

• теоцентризм;
• ідея духовності;
• світ, як двоїсте буття (справжній і несправжній).

Вперше в людській історії  з небувалою досі гостротою ставилося  питання про сенс життя.

Розпочинається становлення  філософії середніх віків періодом так званої “апологетики” (апологія - захист). Представники апологетики  виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником  цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 рр.), який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання, віри.

Тепер треба було систематизувати  християнське віровчення, обґрунтувати і роз’яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося  найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності.

Найвидатніші з цих  ідеологів віри були пізніше названі  “отцями християнської церкви.”  Серед них виділяються Григорій Назіанзін, Василій Великий, Григорій Нісський, Авремій Августин Блаженний.

Період, у який вони діяли  і творили, названий періодом патристики (від лат. “патер” - батько).

Найвідомішим серед “отців”  західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський  світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв’язок  людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл людської історії - ось ті проблеми, які цікавили його понад усе. Етична проблематика займає у нього головне місце. Він - один з родоначальників тієї філософської традиції, яка у ценрт своєї уваги ставить людину та проблеми її існування.

Схоластика (від грецького  “схола” - школа) - це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обґрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно лише логічно вивести звідти.

Однією з центральних  проблем схоластичної філософії  є дискусія про універсалії (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами - номіналізмом і реалізмом.

Номіналізм (від лат. nomen - ім’я, назва) - напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є Росцелін, Дуне Скот.

Представники реалізму, продовжуючи  лінію Платона, твердили, що загальні поняття (універсалії) є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиночними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім - її породження - одиничні люди. Представниками цієї течії були Еріуген, Ансельм Кентерберійський.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Аристотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є “Сума теології”.

Аквінський намагався  створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське  і наукове пізнання церквою. Фома Аквінський чітко визначає сферу  науки і віри. Завдання науки –  пояснити закономірності світу. Але  наукове знання не є  всеосяжним. Є така сфера, яка доступна тільки вірі. Отже, предмет філософії - “істини  розуму”, предмет теології - “істини одкровення”. Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п’ять  доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі  рухається, то має бути “першодвигун” або

“першопоштовх” руху - Бог.

2. Всі явища і предмети  мають причину свого виникнення  та існування.

Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує  не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність -

Бог.

4. Всі речі мають абсолютне  мірило досконалості - Бог.

5. У природі все має  певний сенс, доцільність свого  існування. А значить, повинна  існувати “остання” і головна  ціль - Бог.

Філософсько-релігійне розуміння  сенсу життя в середні віки, яке потіснило антропоцентричні погляди античних філософів, зв'язало цінності життя людини з потойбічним, божественним світом і підкорило сенсожиттєвий вибір людини волі Бога. Тепер сенс життя вбачався у служінні Всевишньому, подоланні в собі гріховності, моральному бутті заради досягнення Божої благодаті.

3. Епоха Відродження

Доба Відродження характерна зміною погляду на людину та цінності її життя. На відміну від аскетизму середньовіччя, ідеалом епохи стає земне, радісне життя в повноті двох природ людини. Результатом зміни погляду на людську природу стає зміна її самопочування: розвивається почуття гідності, а не приниженості, що мало місце у середні віки на ґрунті ідеї гріховності людини. Об´єктивною підставою гідності людина доби Відродження бачить діяльність. Саме у діяльності відкриваються творчі можливості людини: здібності пізнавати явища та формувати досконалу предметність, керуючись віднайденими розумом мірками краси. Здатність об´єктивації духу в формах краси розкриває сутність духу саме як красу та велич.

Епоха Відродження з новою  енергією активізувала проблему обгрунтування сенсу життя реальної людини як творчої індивідуальності, яка здатна бути тим, ким бажає.

Особливе значення у розвитку гуманістичного погляду на людину мала "Промова про гідність людини" відомого філософа, послідовника ідей Платона та Плотина, гуманіста Піко делла Мірандола. У "Промові" містився виклад думок про людину та її місце у світі. Людина ставилася у центр світу і розглядалася як суб´єкт пізнання, а пізнання бачилося метою життя. Людина розглядалася як творець самої себе, як носій свобідної волі. Вона "свобідний і славний майстер", що сам формує себе в бажаному для себе образі.

У праці Лоренцо Валла "Про насолоду як істинне благо" міститься критика етики стоїків, а натомість і аскетизму загалом. Філософ проголошує земну радість буття вищим мірилом щастя. Він доводить, що прагнення до насолоди закладене у людині самою природою. Витіснення природних схильностей, що вважалося моральною чеснотою у добу середньовіччя, філософ характеризує як злочин проти природи. Відроджуючи ідеї епікуреїзму, Валла не зводить насолоди лише до суто фізичних. Насолоди пов´язуються з корисністю, що має духовно цінний зміст. Насолода життям у його повноті та красі має виражений одухотворений характер. У ньому наявна ідея гармонійної злагоди людини з іншими. Люди повинні прагнути бути один для одного джерелом радості. Тому любов є творчим відношенням людини до людини.

Велика увага моральній  проблематиці приділена у філософській спадщині Марсіліо Фічино. Його етико-естетична концепція органічно поєднана з онтологією, космологією та гносеологією. Гармонійний космос включає у себе людину-мікрокосм, носія безсмертної душі. Християнська ідея безсмертя душі обґрунтовується Фічино з позицій раціоналізму. Людина посідає серединне місце у світі, а її причетність до світової душі надає всеосяжності її пізнавальним здібностям. Тут вона богорівна, земний бог. Ці думки знаходять обґрунтування зокрема у трактаті "В чому полягає щастя, які воно має сходинки, про його вічність". Простежуючи систему цінностей людського життя, філософ доводить, що справжній сенс здобувається не багатством, почестями, не задоволеннями тіла, оскільки вони мають плинний характер. Чуттєві задоволення не дають відчуття щастя, оскільки часто супроводжуються стражданнями. Вищий сенс життя філософ бачить у безкорисливій ідеальній любові, предметом якої називає Бога.

Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність  і автономію особистості, віру в  її безмежні творчі можливості.

4. Новий час

Питання про призначення  людини, значимість її життя, сенс її діяльності незмінно ставить філософсько-етична думка Нового часу. Сенс життя, за Кантом, знаходиться не зовні, а всередині людини, він іманентний особистості. Фактором, який створює сенс життя, є ідея у вигляді морального закону, боргу, добра. Сенс життя не існує сам по собі, як якийсь атрибут реальності взагалі, він - у розумінні індивідом свого буття саме як людського, в усвідомленні власного місця у світі. Таким чином, формою вираження сенсу життя є той чи інший світогляд.

Фіхте ще більше замкнувся  на внутрішньому "Я". Створив якусь  віртуальну дійсність, яка виходить шляхом самозабуття, тобто забуття  себе як "Я". Фіхте говорить: "зверни увагу на цю дійсність, увійди з нею  в зіткнення, і вона стане подією індивідуального життя". Сенс людського  існування він бачить у досягненні індивідом повної згоди з самим  собою в розумі, у волі, у діяльності, словом у тому, що виділяється людині від природи як розумній істоті. Таким чином, сенс життя по Фіхте  у формуванні особистості шляхом постійного розвитку людини, і цей  процес, передбачаючи діяльність, не замкнутий  в особистість; самовдосконалюючись, особистість удосконалює світ.

За Шеллінгом, форми розумного пізнання - не умовиводи і докази, а безпосереднє збагнення в інтелектуальному спогляданні - інтуїції. Але суб'єктом такого осягнення може бути тільки філософський і художній геній. До речі, Шеллінг - провісник ірраціоналізму, про який мова буде йти нижче.

Заслуга Гегеля в розкритті  поняття "процесу", переходу кількості  в якості, діалектичної єдності протилежностей. Постійна плинність, дао-перетворення - ось що таке життя людини. У неї не може бути особистої мети, тому що вся вона підпорядкована розвитку світового духу, Вселенського розуму і історичного прогресу. Та й цей, останній, ніби як вже завершується в особі німецького народу. Тому якщо хочете жити спокійно, то насолоджуйтеся процесом і не шукайте сенс людського життя, бо для конкретного індивіда його немає, а все підпорядковано діалектиці історії, становленню і руйнації. Сенс життя, за Гегелем, це щось надіндивідуальне. Людина лише ланка в розвитку триєдиного світового процесу.

Починаючи з Джордано Бруно світ стає нескінченним і неосяжним. Що стосується пізнання, то сам Спіноза дає такий  ключ до розгадки реальності: Розуміти річ - означає бачити за її індивідуальністю універсальний елемент; розум прагне осягнути в природі внутрішню  гармонію причин і наслідків. Ця гармонія збагненна, коли розум, не задовольняючись  безпосередніми спостереженнями, виходить з усієї сукупності вражень (в  тому числі ірраціональних, інтуїтивних - від себе).

Так виникає пантеїзм і відроджується  гілозоізм, коли матерія і божественне єдині, і які також володіють одним розумом на двох.

Цікаво, що в цей же період в умах філософів бродять протилежні думки  про долю і волю. Так, Гоббс заперечував  свободу волі, дотримуючись жорстокого фаталізму і ототожнюючи волю з природною силою. Дідро також  дотримувався думки, що між людиною  і природою немає ніякої різниці, і воля не менш механічна, ніж розум. Це теж не пішло на користь людству, хоча Гольбах у своїй "Системі  природи" і вважав, що розуміння  фатальності може не тільки заспокоїти велику частину переживань людини, але й навіяти їй корисне смирення, розумне підпорядкування своєї  долі.