Сенс життя

План

Вступ……………………………………………………………….………3

1. Означення сенсу життя……………………………….……………4
2. Філософське бачення проблеми………………………….………..6
1. Античність: стародавні Греція та Рим………...……………7
2. Середні віки………………………………………….……...10
3. Епоха Відродження…………………………………....……13
4. Новий час……………………………………………………15
5. Новітній час…………………………………………………17
3. Сенс життя у філософії слов’ян…………………………………..21
4. Висновки……………………………………………………………24
5. Список використаних джерел та літератури……………………..27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

У житті сучасної людини поєднані сенси багатьох культур, що генерують смислову перспективу персонального, особистісного ставлення до життя, що осягається. Можливість і здатність осмислити навколишнє і своє життя з'являється у взаємодії особи із зовнішнім світом, у спілкуванні з іншими людьми і самим собою.

Людина осмислює (наділяє сенсами) все, що її оточує, а також власні дії, вчинки, моральне значення своєї  діяльності — для самоствердження. На певному рівні соціально-психологічної  зрілості особистості в структурі  самосвідомості виникає потреба, задовільнення якої являє собою складне і необхідне завдання: осмислення буття людини і визначення сенсу власного життя, свого призначення, покликання.

Якщо звернутися до історії  філософсько-етичного обґрунтування  сенсу людського життя, то виявляється, що багато сучасних уявлень, теоретичних досліджень з цього питання в своїх обґрунтуваннях сходить до ідей минулого, наповнюючись конкретним змістом даного історичного часу, його культури.

В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої  гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей  та ломка традицій, дедалі більш  виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у  людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б ґрунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя.

 

 

 

 

1. Означення сенсу життя

Що таке «сенс»? Який смисл  вкладається в «сенс»?

1) Сутність чого-небудь; значення; зміст. Те, що відіграє особливу роль, має виняткове значення; сила.

2) Розумна підстава; рація. Доцільність, корисність чого-небудь.

3) Мета, основне призначення чого-небудь.

4) Почуття, замисел.

Поняття «сенс» зводиться  в основному до розуму, до раціонального  значення, до мети. Але також розповсюджується і на чуттєву область, і навіть, в якійсь мірі, на ірраціональне  – почуття. Отже, поняття має не тільки раціональні межі.

Також поняття «сенс» ототожнюється  з метою. Може в якихось областях це і вірно, але що стосується «сенсу життя», то тут ці поняття розрізняються.

Мета – це орієнтир, який можна досягти. Досягнення визначається рівнем домагання, здібностями, можливостями, випадком, - але рано чи пізно це приводить до фінішу – людина або досягає мети, або не досягає. В першому випадку вона задоволена собою, в другому – ні.

Мета небезпечна тим, що вона автоматично  не дає сенсу. Її досягнення як сенс річ дуже сумнівна. Досягнувши мети, людина її втрачає, вона вже зникла і інтересу не представляє. Якщо мета не досягається, то відбувається фрустрація, злам з приводу безсилля і неможливості, тобто знову сенс досягнення вислизає і починається зниження планки, зниження рівня домагань.

Сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо виявляється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу життя є відображення у свідомості людини об'єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами суспільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень розуміння і обґрунтування свого призначення і покликання, покладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у контексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.

Сенс не має початку і кінця, тут немає фінішу. Сенс може розкриватися в цілях, які ставить перед  собою людина, сенс визначає її поведінку, її цілі, але він не тотожний цілям. Поняття «сенс» ширше. Воно існує  апріорно, ще до народження індивіда, на відміну від цілей, які формулюються і реалізуються вже безпосередньо  особою, «пророслою» з індивіда.

Сенс життя, сенс буття — філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для духовно-морального становлення особистості.

Питання про сенс життя - одна з  традиційних проблем філософії, теології та художньої літератури, де вона розглядається переважно  з точки зору визначення того, у  чому полягає найбільш гідний людини сенс життя.

Уявлення про сенс життя  складаються в процесі діяльності людей і залежать від їх соціального  становища, змісту розв'язуваних проблем, способу життя, світорозуміння, конкретної історичної ситуації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Філософське бачення проблеми

Якщо звернутися до історії  філософсько-етичного обґрунтування сенсу людського життя, то виявляється, що багато сучасних уявлень, теоретичних досліджень з цього питання в своїх обґрунтуваннях сходить до ідей минулого, наповнюючись конкретним змістом даного історичного часу, його культури.

Питання про сенс життя і долю людини має тривалу світоглядну традицію і становить докорінні проблеми філософії та культури. Сенс життя пов'язується з об'єктивно важливими цінностями, які виступають як найвища мета людської діяльності та прагнень. У ціннісній основі сенсу життя міститься не «голий» теоретичний феномен, а життєво важлива, емоційно допустима мета; вона є не лише об'єктивно доцільною, але й суб'єктивно затвердженою, тобто сприйнятою і визнаною особистістю. Сенс життя є суттєвим, фундаментальним атрибутом суб'єкта життя, незалежно від того, чи йде мова про конкретну особистість, чи про релігійно-ідеалістичну персоніфікацію світу та його явищ (Бог, Абсолютна Ідея, світовий Дух).

Важливим аспектом філософського  осмислення людини є врахування її природного руху замкненим колом: народження - життя - смерть. З давніх-давен людина намагалась якось осягнути цей вічний круговорот життя. У чому смисл природного процесу народження, розвитку, зрілості, старіння і смерті як людини, так  і будь-якого іншого організму? Це питання виникає як намагання  виправдати свою присутність на Землі, свою долю й призначення. Знайшовши  таке виправдання, людина може змиритися  з думкою про скінченність індивідуального  буття. Таємниця людського існування  полягає не в тому, щоб тільки жити (існувати), а й у тому, як і для чого (чи для кого) жити.

Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але  свободу не можна ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки  зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона потрапляє. Людина повинна йти за своїм покликанням, у якому життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на Землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.

З точки зору змісту вищого блага  вирізняють такі типи обґрунтування  життя: гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпоративізм, прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм.

Представники гедонізму мстою  життя людини і її вищим благом вважають насолоду. Представники аскетизму  сенс життя вбачають у крайньому  обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з мстою самовдосконалення  або досягнення морального чи релігійного  ідеалу. В основі евдемонізму лежить прагнення людини до щастя, що є головною мстою життя. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що вбачає сенс життя  в належності до обмеженої спільноти, для якої головне - приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди, блага. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням, навіть коли воно здійснюється за рахунок інтересів інших людей. Представники гуманізму спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

З точки зору здійснення задуму життя  виокремлюють: оптимізм, скептицизм, песимізм. І не існує ситуацій, що були б  дійсно позбавлені сенсу - навіть самогубець вірить у сенс якщо не життя, то смерті. Життя і смерть, любов і егоцентризм, етика і аморальність, осмисленість і абсурд, нігілізм і самопожертва - ці протилежні, але взаємопов'язані "абсолюти" людського буття  явно чи опосередковано детермінують вибір людиною самої себе.

1. Античність: стародавні Греція та Рим

Античні філософи стверджували, що сенс життя міститься в тих  формах і засобах життєздійснення, які облагороджують, підносять людину над її природним існування. Розум, знання, здатність творити добро запобігають стихійній течії життя і упорядковують прагнення і цілі людини. Тому сенс життя вбачається в удосконаленні свого розуму, своїх прагнень і здібностей, як тих, що забезпечують вище благо.

Демокріт (приблизно 460—370 pоки до н. е.)

За Демокрітом сенсом життя є добрий настрій, який досягається помірністю в насолодах, умінням володіти собою так, щоб за задоволенням не слідувало страждання. Людина повинна жити в задоволенні, узгоджуючи з власною природою. Наші почуття - найкращі порадники. Ті з них, які приносять нам насолоду, повинні служити критерієм добра. А ті, що викликають страждання, - критерієм зла. Але слід відмовлятися від будь-якої насолоди, яка не корисна. І якщо перейти міру в насолодах, то найприємніше стане неприємним.

Сократ (приблизно 470 – 399 роки до н. е.)

Представником евдемонізму  був Сократ. Вищою метою людського  життя він вважав щастя та блаженство. Розглядаючи феномен душі, Сократ виходив з визнання її безсмертя, що погоджувалося з його вірою  в Бога. У питаннях етики він  стверджував, що чеснота виникає  з знання, і людина, яка знає, що таке добро, не стане робити погано. Сократ любив дві речі: істину і  людину. Істину бачив у розкритті  таких понять, як "благо", "краса", "справедливість", "мудрість", і перенесення цих понять на людину. Але подібна істина може бути досягнута  тільки в процесі самопізнання.

Аристотель (384-322 роки до н. е.)

Аристотель вважав, що душа імматеріальна. Те, завдяки чому ми живемо і відчуваємо і розмірковуємо, - це душа, так що вона є якийсь сенс і форма, а не матерія. "Саме душа надає сенс і мету життя". Душа, за Аристотелем, це відображення дійсності  всесвітнього і вічного Розуму. Смерть тіла звільняє душу для її вічного  життя: душа вічна і безсмертна. Але  тут треба зазначити, що Аристотель розкладає душу на три ієрархічних  складових - рослинну, тваринну і розумну. Вічна, за Аристотелем, тільки остання. Хоча теорія переселення душ не вписується у вчення філософа. Швидше за все, після смерті душа зливається з божеством для переробки і подальшого оформлення матерії. Якщо повернутися до людського життя, то вона повинна бути доброчесна і помірна. Чесноти набуваються шляхом засвоєння знань і досвіду попередніх поколінь і проявляються в розумній діяльності. Щастя людини, за Аристотелем, - це енергія завершеного життя згідно з завершеною доблестю. Не можна вважати щасливою людину з "рабським способом мислення". Природа дає можливість стати доброчесним, але ця можливість формується і здійснюється лише у діяльності. Сутність же доброчесності в поєднанні щедрості і поміркованості.

Епікур (341-270 роки до н.е.)

Слова "епікурейський", "епікуреєць", "гедонізм" стали  загальними, хоча нинішнє їх наповнення далеке від вчення самого Епікура. Гедонізм Епікура відрізняється надзвичайно благородним, спокійним, урівноваженим і часто споглядальним характером. "Добре прожив той, хто прожив непомітно". На думку філософа, не можна жити приємно, не живучи розумно, морально і справедливо. Він, як атомист і в якійсь мірі матеріаліст, розуміє, що життя і смерть однаково не страшні для мудреця: "Поки ми існуємо, немає смерті; коли смерть є, нас більше немає". Життя і є найбільша насолода. Така як вона є, з початком і кінцем. А душа людини, як і тіло, складається з атомів, які після смерті просто розсіює вітер. В етиці Епікура ми зустрічаємо повну відмову від соціального активізму. Окрема людина, а не суспільне ціле - ось відправний пункт його вчення. Індивід первинний, а громадська спілка лише засіб для особистого благополуччя. Метою людського життя Епікур вважав щастя, розуміється як задоволення. "Ми здійснюємо всі свої дії задля того, щоб не страждати тілесно і не відчувати душевного неспокою. Ми вибираємо не всяке задоволення, а відмовляємося від нього, якщо воно приносить неприємності. Ми навіть вважаємо за краще страждати, якщо з страждання виникає більше задоволення". Вищим задоволенням Епікур вважав незворушність духу, душевний спокій і безтурботність, а це можливо лише при підпорядкуванні пристрастей розуму.