Сенс життя людини з погляду епікуреїзму і стоїцизму

     Епікурейці  виходить з того розуміння, що найвищою метою життя є задоволення. Доброчесність, в них має ціну не сама по собі, а тому, що вона робить життя приємним. З цього погляду будь-яка діяльність має умовне значення, з огляду на те, наскільки вона сприяє чи перешкоджає  досягненню кінцевої мети задоволень.

     Та  були у їх поглядах і спільні ідеї, наприклад і стоїки і епікурейці вбачали щастя у пізнанні природи, адже воно звільняє людину від страхів, різних переживань і страху смерті, а також саме природа покладає щастя для людини в самозбереженні. Стоїки як і епікурейці, проповідували  апатію, та саме поняття “апатія” вони розглядали по-різному, якщо епікурейці вважали її наслідком втечі від  світу, то прихильники стоїцизму, навпаки, прийняттям світу, безумовною покірністю сущому як необхідному і належному. Для 

     Епікура та його прихильників вищим типом  людини є така, що дійсно звільнилась  від пут світу, втекла від нього, досягла “внутрішньої свободи”, для  стоїків, навпаки досконалою є така людина, що безпристрасно і байдуже  сприймає цей світ та події, що в  ньому відбуваються. Та вони поєднувалися в тому, що особа сама в собі повинна  знайти джерело самозадоволення  і щастя.

Висновок

     На  завершення, хотілося б сказати, що в часи Античності, в Греції виникли  два нові філософські напрями, що мали великий вплив на подальший  розвиток філософської думки світу  – це Стоїцизм та Епікуреїзм.

     Необхідно зазначити, що за своєю впливовістю  ці течії завжди конкурували одна з одною, а їх ідеологія і погляди  на певні проблеми рідко співпадали, та були певні риси, що об’єднували  їх. Наприклад такою об’єднуючою  концепцією можна назвати “щастя”, адже і стоїки і епікурейці головною метою свого філософствування вважали  пошуки умов та правильних шляхів для  досягнення людиною щастя, адже саме блаженний, позбавлений тілесних страждань  і душевного неспокою внутрішній стан вважався ними головною ціллю  існування людини на землі.

     Не  дивлячись на розбіжності у розумінні  самої категорії “щастя”, обидві школи вбачали його досягнення через  боротьбу з внутрішніми пристрастями людського існування. Кожна з  шкіл змогла певним чином навчити  своїх прихильників як же цього щастя  досягнути, але кожна вважала, що лише одиниці здатні стати повністю щасливими.

     За  стоїками людське щастя - це життя  людини в гармонії з природою як істоти духовної, розумної і здатної  здійснювати свій вибір. Прагнучи жити в єднанні з природою, стоїки шукали моральну свободу, звільнення від пристрастей, які є головним джерелом пороків  і лих людини. Шлях до щастя лежить, згідно стоїкам, через викорінення, знищення пристрасних почуттів.

     Епікур  та його послідовники замислюючись про  щастя людини, знаходили його в  насолоді та задоволенні. Мета щасливого  життя - у душевному спокої, в “безтурботності  душі” (атараксії), тобто у такій  душевній рівновазі, коли людина зберігає свободу від пристрастей - і від  надмірних радощів, і від надмірної  скорботи.

     Вони  розглядали подібні чесноти, якими  повинна володіти людина, та мали різне  розуміння їх значення в її житті. Мали вони й відмінне розуміння свободи, адже за стоїцизмом свобода визначена  долею, фатумом, роком. Стоїки створили вчення про провидіння і свободу волі в рамках необхідності. Від незворотного ходу речей, а не від вільної волі самої людини залежать обставини всього його життя: багатство або бідність, здоров’я або хвороба, щастя або страждання. Людина не в змозі змінити свою долю, але вона може змінити своє ставлення до неї. Епікурейці ж вважали, що ніякого фатуму не існує, адже все в світі складається з атомів, кожний з яких наділений власною свободою, тому людна, її душа, як велика сукупність вільних атомів не залежать від богів та визначеної їм долі, свобода обмежується лише їх пристрастями та бажаннями.

     Піддаючи  теоретичному аналізу масової свідомості уявлення про сенс життя, багато філософів  виходили з визнання якоїсь незмінною  «людської природи», конструюючи  на цій основі якийсь ідеал людини, в досягненні якого і вбачався сенс життя, основне призначення  людської діяльності.

     Великі  філософи - такі, як Сократ, Платон, Декарт, Спіноза, Діоген та багато інших - мали чіткі уявлення про те, яке життя  «найкраще» (а, отже, й найбільш осмислене) і, як правило, асоціювали сенс життя  з поняттям блага. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Список  використаної літератури

1. Асмус В.Ф. Античная философия. - М., 1976.
2. Кремень В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. - К.: Книга, 2005. - 528 с.
3. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навчальний посібник.- 3-тє вид. – К.: Либідь, 2001.
4. Мишаткина Т.В., Бражникова З.В., Мушинский Н.И. и др. Этика: Учеб. пособие – Мн.: Новое издание, 2002.
5. Мовчан В.С. Етика: Навч. посібник. – 3-тє вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2007
6. Сенс життя / / Словник Групи лакановского психоаналізу. Санкт-Петербург, 2008