Сенс життя людини з погляду епікуреїзму і стоїцизму

Міністерство  освіти науки молоді та спорту України

Запорізький національний університет 
 
 
 
 

Індивідуальна робота по темі:

«Сенс життя  людини з погляду епікуреїзму  і стоїцизму» 
 
 
 
 
 

Роботу  виконала :

Студентка 2-го курсу

ФІФ

Група 2330-2а

Артюх Тетяна

Перевірив:

Професор  філософських наук

Таран В. О. 
 
 
 
 
 

Запоріжжя 2011р.

План

1. Вступ
2. Етика стоїцизму
3. Філософські погляди епікуреїзму
4. Щастя як складова сенсу буття
5. Висновок
6. Список використаної літератури

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Сенс  життя, сенс буття — філософська  та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення  людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для  духовно-морального становлення особистості.

Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого  життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості  свого життя, свого місця у  світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною  цілей, що виходять за рамки його життя.

     Для філософів і філософських шкіл елліністичного періоду античної історії характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями  попереднього періоду. Інтерес до теорії та до теоретичного з’ясування картини  світу, фізики, космології, астрономії всюди знижується. Йшлося про поглиблення, кажучи точніше, про збереження, порятунку в нових умовах уявлення про людину як переважному і найбільш гідному предметі філософії і, зокрема, якщо мати на увазі мораль, як про самозаконодавчу, самоцінну істоту. Джерела чесноти, а тим самим і шлях до вічного блаженства передбачалося знайти в самому собі, надрах власного духу.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Етика стоїцизму

     Стоїцизм (грец. stoa — портик в Афінах, де збиралися стоїки) — напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя. Засновником стоїцизму вважають Зенона із Кітіона (між 336 і 332 — між 264 і 262 до н. е.). Оскільки Зенон не був афінянином, то не мав права на оренду цілого будинку, для декларування свого вчення, тому він проводив свої лекції у портику (галерея з колонадою). Грецькою Портик – «Стоя», тому прибічників цієї школи стали називати стоїками.

     У розвитку стоїцизму виокремлюють такі періоди:

     1. Давня Стоя (ІІІ-ІІ до н.е.) –  представники: Зенон, Клеанф, Хрісіпп  та їх учні. Вирізняється твердістю,  суворістю суджень, безкомпромісністю  поведінки і аскетизмом життя;

     2. Середня Стоя (ІІ-І ст.. до н.е.) – представники: Діоген із Селевкії, Панетій, Посідоній, Гекатон та  ін.). Репрезентує греко-римський  період і є більш поміркованим;

     3. Пізня Стоя (І-ІІ ст..н.е.) – час  римської імперії. Представники: Сенека, Мусоній Руф, Епіктет,  Марк Аврелій. В цей період  стоїцизм шукає Бога, бореться  з християнством і водночас  живить його, бо є об’єктивним  передчуттям нового (саме християнського) світовідчуття.

     Стоїцизм  передбачав певний стиль мислення та відповідний спосіб життя. Найважливішим  своїм завданням ця філософська  школа вважала обґрунтування  міцної і розумної основи морального життя людини, яку стоїки вбачали  у подоланні пристрастей, силі духу, що виявляється у підпорядкуванні  своїй долі. Основними чеснотами  стоїка було проголошено стійкість  та твердість у житті.

     Для філософії стоїків притаманне еклектичне поєднання різних вчень. Саме їм належить ідея розподілу філософії на три  розділи: фізику, етику і логіку. Частини філософії ієрархічно пов’язані  між собою – фізика й логіка підпорядковані етиці, яка є серцевиною філософії, бо визначає смисл і мету життя. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом: логіка відповідає огорожі, яка його захищає, етика є деревом, що росте, а фізика – плодами.

     Стоїки  характеризують філософію як «вправу  з мудрості». її знаряддям, основною частиною вони вважають логіку. Вона вчить  поводитися з поняттями, створювати судження і робити висновки. Без  неї неможливо зрозуміти ні фізику, ні етику, які є центральними частинами  стоїчної філософії.

     В онтології, яку стоїки розміщували  у «філософії природи», вони визначають два основних принципи: матеріальний (матеріал), який вважається основою, і  духовний - Логос (Бог), який «проникає» крізь усю матерію і утворює  конкретні одиничні речі. Логос, згідно з поглядами стоїків, проявляє себе як у природі, так і в усьому світі Він є законом необхідності Поняття Логосу робить всю їхню концепцію  буття детерміністською, аж до фаталізму, який пронизує й етику.

     У теорії пізнання стоїки велику увагу  приділяють проблемі істини. Центром  і носієм пізнання є душа. Вона, на думку стоїків, є дещо тілесне, матеріальне. Іноді її називають пневмою (поєднання  повітря і вогню). її центральну частину, в якій локалізується здатність  до мислення і взагалі все те, що можна визначити в сучасних термінах як психічну діяльність, стоїки називають розумом. Розум пов'язує людину зі всім світом. Індивідуальний розум є частиною світового розуму.

     Етика стоїків висуває на вершину людських зусиль доброчинність. Це єдине благо, яке означає жити у злагоді  з розумом. Визнаються чотири основні  доброчинності: мудрість, яка межує  з силою волі, помірність, справедливість і доблесть. їм протистоять чотири протилежності: нерозумність, розпущеність, несправедливість і боягузтво. Між  добром і злом, між доброчинністю  та гріхом - чітка категорична межа: перехідних станів немає. Все інше належить до категорії байдужих речей. Людина не може вплинути на речі, але вона може над ними «піднятись». У цей момент проявляється її «примирення з долею». Людина -повинна підкорятись космічному порядку, вона не повинна бажати того, що їй непідвладне. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій (атараксія) або, в крайньому разі, байдуже терпіння (анатея). Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим розумом Йому притаманні терпимість і стриманість, а його щастя «полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя».

     Стоїки  уявляли світ як єдине тіло, в  якому діє всезагальний закон, який надає всьому сущому в ньому доцільний  смисл: “Закон цей — правильний розум”. Жити згідно з природою означає  керуватися розумом, що править світом, а він є природною характеристикою  індивіда. Проте від природи розум  існує лише як можливість. Доброчесність, людська досконалість полягають  у тому, щоб розвинути його до рівня світового розуму. “Сама  природа, — вважав Зенон, — веде нас до доброчесності”, тобто життя  згідно з природою тотожне життю  розумному, доброчесному.

     Основне положення етики стоїцизму зводиться  до того, що все суще є або благом, або злом, або ні тим, ні іншим. Благом вважають такі доброчесності, як розуміння, справедливість, мужність, розсудливість  тощо. Це не зовнішні щодо людини феномени, вони виражають її внутрішню сутність, постаючи як доброчесний вчинок, доброчесна людина. Злом є все протилежне благу: нерозуміння, несправедливість та ін., тобто пороки (зокрема, порочний вчинок, порочна людина). Ні те, ні інше —  усе, що не приносить ні користі, ні шкоди (життя, здоров'я, насолода, краса, сила, багатство, слава, знатність, а  також їх протилежності: смерть, хвороби, муки, потворність, безсилля, бідність, неслава, безрідність тощо). Природа (світ) і людина як її ланка не є  ні добром, ні злом.

     Категорії “благо” (“добро”) і “зло” характеризують ставлення людини до світу і своєї  життєдіяльності. Лише у сфері мотивації, внутрішнього духовного світу людина виявляє суверенність, свободу, можливість вибору, а отже, й доброчесність  чи недоброчесність. Людина не владна над обставинами власного життя, його зовнішньою сферою, проте вона має цілковиту свободу в оцінюванні своїх вчинків і життя загалом. Щастя людини залежить не від її реального становища у світі, а від того, як вона сприймає і  внутрішньо оцінює свою причетність  до нього. Безпристрасним, байдужим є  мудрець. Він свідомо прагне звільнитися  від афектів (гніву, жалю, співчуття), що робить його помірним, мужнім, розсудливим. Свобода від таких короткочасних бурхливих переживань, за переконаннями стоїків, означає, що людина керується правильним у моральному сенсі знанням про те, що робити, а чого не робити, підпорядковує свої думки, погляди обов'язку.

     Основними чеснотами стоїки вважали розуміння (мудрість), мужність, здоровий глузд (поміркованість, розсудливість) і справедливість, що перебувають у єдності, за якої наявність  у людини однієї з чеснот свідчить про наявність всіх інших. Вони характеризують не тільки правильне розуміння, а  й належну поведінку людини. Єдиною метою всіх доброчесностей є щастя, до якого у кожної з них свій шлях.

     Чотирьом  основним чеснотам протиставляють основні  пристрасті: бажання, страх, насолоду, скорботу. Чесноти дають змогу  правильно оцінювати потяги й  робити висновки, наскільки вони відповідають чи не відповідають природі людини як живої істоти. Ці пристрасті стосуються життя і смерті, здоров'я і хвороб та інших явищ, які стоїки вважали  байдужими стосовно моралі явищами, тобто такими, що не стосуються сфери  добра і зла. Ці явища, на думку  стоїків, мають певні відмінності  між собою. Одним із них людина надає перевагу, оскільки вони цінні  для неї як живої істоти (здоров'я, сила, багатство); інших (хвороба, бідність тощо) — уникає, вважаючи їх шкідливими, такими, що не мають позитивної цінності; треті є байдужими не тільки щодо моралі, а й стосовно природних  потреб людини. Доброчесність має  багато спільного з діями, яким надається  перевага, проте не тотожна їм: вона виявляється в характері вибору, а не в його предметі. Доброчесна людина цінує свої зусилля, спрямовані на оволодіння відносними цінностями, а не самі цінності. Тому стоїк не вважатиме себе щасливим чи нещасливим через те, що здобув чи втратив якісь  блага.

     Стоїки  понад усе цінують не саме життя, а ставлення до нього. Воно має  бути усвідомленим, розумним, вільним, головне в ньому — легко  і з радістю сприймати життєві  обставини, оскільки вони заздалегідь  визначені долею. Прихильники цієї філософської школи виправдовували навіть самогубство, а деякі з них (Зенон і Клеанф) саме так пішли із життя.

     Оскільки  доброчесність, згідно зі стоїцизмом, тотожна апатії (вільному від афектів, пристрастей стану), то пристрасті його представники піддавали різкій критиці, вважаючи їх нерозумним, породженим хибними  судженнями, порухом душі. Однак  для стоїків подолання пристрастей  не є самоціллю. Придушуючи їх, вони лише демонструють, що моральні цілі їх діяльності перебувають у набагато вищих сферах душі, в розумі, який досяг тотожності з розумним устроєм  космосу.

     Етика стоїків, визнаючи невідворотність  найжорстокіших ударів долі, не проповідує, однак, покірливості, не викликає жалості  до людини. Навпаки, внутрішня згода  стоїків зі своєю долею сповнює  їх особливою гордістю, силою і  стійкістю. Вони розмірковують не про  те, що слід робити, щоб стати доброчесним, а про те, як має діяти доброчесна людина. Адже жити згідно із заздалегідь  накресленим долею життєвим планом означає виконувати свій обов'язок.

     Взірцем зосередження всіх чеснот в одній  людині стоїки вважали мудреця, який досяг стану атараксії, тобто  спокою. Він безпристрасний, щирий, вірний обов'язку, ні за яких умов не сумує, нічому не дивується. Тільки мудрець  є справді вільним, оскільки живе за законами світового, космічного розуму, який підказує йому, що все у світі  залежить від вищих сил, а тому його і власну долю він сприймає як належне. Навіть якщо світ розвалиться, мудрець безпристрасно загине під  його руїнами. Саме у цих вимірах  стоїки розглядали проблему ідеалу.

     Як  і епікурейці, стоїки проповідували  апатію, та якщо епікурейці вважали  її наслідком втечі від світу, то прихильники стоїцизму, навпаки, прийняттям світу, безумовною покірністю сущому як необхідному і належному. Мораль вони розглядали як силу, що підноситься  над особистістю. Понад усе ставили  стійкість духу, а щастя ототожнювали з доброчесністю, тобто із силою  духу. Заради неї готові були пожертвувати своїм життям, а стоїк-мудрець  йшов на це з радістю. Щоправда, досягти  мудрості, визнають вони, дуже важко, тому мудреці, за їх переконаннями, є богоподібними.

     Ідеї  стоїцизму позначилися на культурі людства всіх наступних епох. Значною мірою це спричинене потраплянням людей в соціальні й особистісні обставини, які не піддавалися ні раціональному осмисленню, ні практичному освоєнню. За таких обставин багато з них мирилися з чужим, ворожим середовищем, ударами долі. Прийняття стоїцизму, навпаки, давало змогу навіть рабу почувати себе абсолютно вільним і навіть щасливим.