Сенс життя людини з погляду епікуреїзму і стоїцизму

Філософські погляди епікуреїзму

     Епікуреїзм  — одна з найвпливовіших шкіл елліністичного періоду, основним ідейним змістом  та теоретичним обґрунтуванням якої було учення і образ життя її засновника Епікура ( 341–270 рр. до н.е.). В Афінах епікурейці збиралися в саду, що належав Епікуру. Звідси пішла друга  назва школи - «Сад», або «Сад Епікура», а її мешканців називали філософами «з саду». Школа являла собою громаду  друзів-однодумців, що живуть відповідно до принципів філософського вчення Епікура. Новизна «Саду» полягала у  його просвітницькому дусі: в ньому  не було чистого інтелектуалізму, він  кликав до життя незвичного. На воротах  школи був напис: «Гість, тут тобі буде добре; тут задоволення - найвище  благо», а біля входу стояли глечик з водою і хлібний корж. До школи  допускалися жінки і раби, що на той час було досить незвично. Життя  всередині епікурейської громади  було скромним і невибагливим. Найвідомішими  представниками є: Епікур, Тіт Лукрецій Кар і Кацій.

     У своєму розвитку епікуреїзм пройшов  три етапи:

     1. Елліністична доба (IV-III ст. до н.е.) – період творчості самого  Епікура та його найближчих  друзів. Метод викладання – бесіди  і листування;

     2. Греко-римська доба (ІІ-І ст. до  н.е.);

     3. Період римської імперії (І-VІ  ст. н.е.)

     Епікурейцями  називали тих, хто, не замислюючись, віддавав перевагу матеріальним радощам життя, хоча це неточно характеризує їх філософію, оскільки сам Епікур першість відводив задоволенням духовним - як найменше залежним від зовнішніх умов а, отже, таких, що приводять людину до стану спокою і незворушності. Плотський світ – головне для епікурейців.

     Епікурейці  як і стоїки виділяли три основні  складові філософії: етику, логіку та фізику. Етику вони вважали практичним керівництвом для життя, їй служила фізика, а  останній — логіка, крім яких не існувало нічого, окрім порожнього простору.

     Головна етична ідея епікуреїзму — обгрунтування  свободи як незалежності від зовнішнього світу. Найкраще задоволення для людини — відсутності будь-яких страждань.

     Мотиви  свого філософування Епікур та його послідовники пояснювали бажанням звільнити  людей від страху перед невідомим, таємничим, а головне – перед  смертю. Особливу увагу у досягнення цієї мети вони приділяли пізнанню природи. Епікур стверджував, що пізнання природи не є самоціллю, але воно звільнює людину від страху марновірства і взагалі релігії, а також від боязні смерті. Це звільнення необхідне для щастя і блаженства людини, суть яких складає задоволення, але це не просте плотське задоволення, а духовне, хоча епікурейці вважали, що взагалі всякого роду задоволення саме по собі не є поганим. Проте духовне задоволення стійкіше, бо воно не залежить від зовнішніх перешкод. Завдяки розуму (дару богів, за який вони не вимагають ніякої подяки) прагнення повинні приводитися в згоду (симетрію), що припускає задоволення, причому одночасно досягається не порушуваний неприємними переживаннями спокій, незворушність (атараксія), в якому і полягає дійсне благочестя. Епікурейці закликали людину порівнювати задоволення, які вона отримує, з можливими наслідками.

     Відчуття  задоволення та насолоди – визнавалися  істинним благом епікурейцями. Вони вважали, що люди не знають, у чому полягає  істинна насолода, тому завдання філософів  – піддати насолоду раціоналістичному  дослідженню.

     Згідно  з Епікуром, існує три види задоволень:

     1. природні і необхідні – тісно  пов’язані із збереженням життя  індивіда, їх легко отримати, бо  вони мають природну межу;

     2. природні, але не необхідні –  вишукана їжа та напої, елегантний  одяг тощо. Ці задоволення не  мають природної межі, бо не  пов’язані із тілесним стражданням,  але призводять до нього;

     3. неприродні і шкідливі – всі  форми людської пихи, бажання  влади, слави, розкоші. Вони  ніяк не пов’язані з тілесними  потребами, тому небезпечні для  душі.

     Відповідно, лише перші мають істинну користь  і дають істинну насолоду. Вони позбавляють тіло від страждань (голоду, спраги, втоми, тощо), а це, в свою чергу, призводить до душевного спокою (атараксії). Цього стану і слід прагнути. Для цього необхідно навчитися угамовувати пристрасті та плотські нахили, підпорядковуючи їх розуму. Отже, цілком помилкове уявлення про епікурейців, як про людей, що не знали меж у вжитку насолод життям. В дійсності вони прагнули до “природного”, спокійного, та приємного життя, а головним своїм завданням вважали — досягнути стану “атараксії”, стану, в якому людину не занепокоюють впливи світу. Тому епікурейці не зв’язували себе занадто тісно з суспільством, уникаючи навіть шлюбу, а тим більше якихось суспільних функцій та обов'язків. Сам Епікур був проти шлюбу, вважаючи, що він, а в подальшому діти, приносять занадто багато клопоту (дітей, однак, він любив). Проте дружбу він ставив дуже високо. В дружбі людина забуває свій інтерес, “делая угодное другу, мы делаем приятное самим себе”. У їх розумінні дружба — це вільне спілкування індивідів, які обрали один одного для бесід і проводження часу з доброї волі. Та у поглядах епікурейців на дружбу є певна особливість. З першого погляду дружба і самопожертва на користь друга суперечать теорії особистого інтересу, котрим, на думку Епікура повинна керуватися кожна розумна людина, тому щоб уникнути цього протиріччя, епікурейці пояснювали дружбу як мовчазливу угоду, прийняту на умовах справедливості. Така угода підтримується звичкою. Спочатку спілкування з людиною відбувається в силу взаємного задоволення, але потроху такі відносини переходять у звичку, зароджується любов, і тоді ми любимо своїх друзів, не розбираючи яка нам від них особиста користь. Так виправдовували епікурейці дружбу, доводячи, що вона не суперечить їх основному началу – пошуку особистого щастя.

     Поряд із задоволеннями, епікурейці не оминали  своєю увагою і таку категорію  як страждання, головними джерелами  яких є: страх перед богами, страх  перед необхідністю і страх смерті. Коли людина усвідомить, що ні боги (існують  в “міжсвітових просторах” і не втручаються у дії людей), ні невблаганна  необхідність слідувати долі, ні смерть не впливають на її життя, тільки тоді вона буде дійсно вільною і зможе  повністю віддатися вищій меті —  блаженству.

     Епікурейці  у своєму вченні намагалися у свій спосіб звільнити людину від страху перед смертю та загробним життям, тому вони з великою увагою підходили  до вивчення смерті як феномену людського  існування. Зокрема, Епікур і Лукрецій Кар відкидали вчення про безсмертя  душі. Епікур стверджував, що смерть неможливо  відчути тому, що зі смертю душа людини розпадається на атоми.

     «Смерть не має до нас ніякого  відношення, — стверджував  Епікур, — коли ми живі, смерті ще немає, коли вона приходить, то нас вже немає».

     У Лукреція Кара смерть притаманна не тільки всіляким істотам, а й самому життю, Всесвіту в цілому. Тому не потрібно боятися природності смерті.

     Загалом епікурейці створили життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична і утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в  усьому; ідеал — у задоволенні  природних, а не надуманих бажань; справедливість у тому, щоб не шкодити  іншому і не зазнавати шкоди від  іншого; в основі взаємозв'язків  людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу; мудрість (філософія) не тільки дає знання, а  й духовну насолоду; мудрець —  не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний  виявляти свою волю – ці та багато інших  ідей, відображають основний зміст  вчення Епікура та його послідовників. Епікуреїзм як філософська школа  мала великий вплив на подальший  розвиток філософії. Їх ідеї прослідковуються у вченнях такий відомих історичних постатей як Гоббс, Локк, Ніцше та багатьох інших. 
 
 
 
 
 
 
 
 

Щастя як складова сенсу  буття

     Протягом  усього розвитку світової етичної думки  проблема щастя посідала в ній  одне з центральних місць. Що таке щастя взагалі? Якими мають бути засади людської поведінки, чим слід керуватися особистості, аби забезпечити  для себе та інших глибоке та тривале  щастя? – ці запитання в різних формулюваннях ставили собі мислителі  впродовж всього світового розвитку, не обійшли увагою їх і представники таких античних шкіл як Стоїцизм та Епікуреїзм.

     Стоїки  визнавали, що найвища мета людського  життя – щастя. За Зеноном, щастя - в “узгодженому” житті (узгодженість думок і почуттів), Клеанф додав, що воно мусить бути узгодженим ще з  природою і це твердження не втрачає  актуальності й для Сенеки: “…блаженний  той, кому розум диктує, як поводитись”, він вважав, що в керівники треба  брати природу адже саме нею керується  розум, з нею радиться. Природа  покладає щастя для людини в самозбереженні, як індивідуальному, так і колективному (турбота про дітей, батьків). А  загалом, стоїки вважали, що щастя людини полягає у свідомому виборі відповідності  власній природі, тобто щаслива  та людина, яка живе відповідно до свого  розуму та здібностей. Стоїки особливо наполягали на тому, що людина знаходить  щастя (евдемонію) не в погоні за зовнішніми благами – багатством, почестям і т.д., а в своєму прагненні  до чогось високого, ідеального, в розвитку духовного життя для блага  самої людини, її родини та суспільства, а головним чином – в досягненні внутрішньої свободи.

     Стоїки  вважали, що людини може досягнути щастя  розвиваючи в собі доброчинності, до яких відносилися: розуміння (мудрість), мужність, здоровий глузд (поміркованість, розсудливість) і справедливість. Найпершою  серед чеснот для стоїків виступає мудрість, адже вона лежить в основі інших чеснот які об’єднує термін апатія (поміркованість, мужність, самоконтроль і справедливість). Щаслива та людина, яка є безпристрасною, байдужою, яка свідомо прагне звільнитися  від афектів (гніву, жалю, співчуття) і є мужньою та розсудливою.

     Щастя людини залежить не від її реального  становища у світі, а від того, як вона сприймає і внутрішньо оцінює свою причетність до нього. Етичний  ідеал щасливої людини для стоїків: “Бути схожим на скелю, об яку постійно б'ється хвиля; вона стоїть - і розпалена волога затихає довкола неї. Нещасний я, таке зі мною сталося! - Ні! Щасливий я, що зі мною таке сталося, а я все ще безпечальний, теперішнім не вражений, майбутнього не боюся!”

     Для епікурейців щастя також було ціллю існування всіх живих істот.

     З ім’ям засновника цієї школи Епікуром, пов’язана одна з важливіших традицій філософської етики, що отримала назву  евдемонізм (від грец. “eudaimonia” —  “щастя”). Епікур вважав, що вирішення  етичної проблеми міститься у  правильному тлумаченні щастя. Щасливі  люди є доброзичливими, у них немає  ані потреби, ані приводу сваритися  поміж собою, адже щастя – це блаженний, позбавлений тілесних страждань  і душевного неспокою внутрішній стан людини. Епікур вважав, що відчуття щастя цілком знаходиться під  владою людини, адже досягається воно шляхом задоволення природних потреб і досягнення душевної рівноваги. Задоволення  є початком і ціллю щасливого  життя - першим та істотним добром. Однак  це задоволення не є вульгарним, нічим не стриманим блаженством, а є особливим станом душі, благородним  спокоєм, врівноваженістю та безтурботністю. Найкраще задоволення для людини полягає у відсутності будь-яких страждань.

     Епікурейці  розглядали щастя, як явище земне  та прижиттєве. Щастя в доповненні з блаженством – це шлях до свободи, звільнення від страхів, журби, страждань. Вони виступали проти святого: прагнули звільнити людину від страхів  перед невідомим – волею Богів, Роком, Долею – і відкрити шлях до віри в себе. Саме власна свобода  від страхів, заборон робить людину щасливою.

     Також до щастя веде пізнання природи, адже воно звільняє людину від страху, марновірств  і взагалі релігії, а також  від боязні смерті. Щасливою є та людина, яка є безтурботною, яка  вміє уникнути усього, що надходить  до неї із зовнішнього світу або  зсередини її власної істоти (бажання, пристрасті) та турбує і пригнічує  її. До щастя людину наближає звільнення від внутрішніх потягів та зовнішніх обставин, бо саме воно є необхідною умовою для щастя і блаженства людини.

     Епікурейці  вважали, що для щасливого життя  людині необхідні такі три основні  складові: відсутність тілесного  страждання, незворушність душі, та дружба.

     Порівнюючи  концепції щастя стоїків та епікурейців, двох конкуруючих філософських шкіл елліністичного періоду можна зробити  висновок, що вони є досить протилежними. Як зазначалося вище стоїки вбачали  щастя для людини в самозбереженні, в її особистому ставленні до світу  в цілому, та до себе як до частини  цього світу. Стоїцизм передбачав досягнення щастя шляхом розвитку людських чеснот, адже лише в їх єдності людина поводить себе правильно і самостійно шукає  свій шлях до щасливого життя.

     Епікурейці  ж вбачали щастя у задоволенні, адже задоволення проповідувалося  ними як шлях до свободи, звільнення від  страхів, зла, марновірства та страждань. Саме душевне задоволення розглядалося як найвірніша умова досягнення щасливого  життя. За ними щастя складалося з  таких основних складових: задоволення  природних потреб та досягнення душевної рівноваги, безтурботності — спокою душі (атараксії).

     Коротко і влучно схарактеризував обидві школи І.Кант: “Епікурейці стверджують, - казав він, - що усвідомлення правил, які ведуть до щастя, є доброчесність, а стоїки усвідомлювали свою доброчесність як щастя”. У цій фразі, можливо, і заключається все протиріччя між двома філософськими школами, адже для стоїків доброчесності якими володіє людина це найвище щастя, а для епікурейців доброчесність це лише розуміння всіх правил поведінки, дотримуючись яких можна досягти щасливого життя.