Релігія та Григорій Сковорода

     Дослідники  зазвичай відзначають тяжіння мислителя до пантеїзму, ототожнення природи (натури) і Бога: "Ся невидима натура, чи Бог, усю твар пронизує і містить; скрізь і завжди був, є і буде" [20, с. 19]. Однак тут Сковорода, знайомий зі свято-вітчизняною спадщиною, знаходиться в межах паламітського богослов'я: "Бог є і називається природою всього сущого, бо Йому все причетне і існує в силу цієї причетності не до Його природи, а до Його енергії" (свт. Григорій Палама. цит. за: [23, с. 332]). У працях Г. С. Сковороди відображаються характерні риси Нового часу, серед яких Норман Л. Гейслер виділяє наступні: 1) безособовий бог (сила); 2) вічний всесвіт. У творі "Початкові двері до християнського гречності" Сковорода писав, що "всі віки й народи завжди згідно вірили в те, що є таємна, по всьому розлилася і всім володіє сила" [1, с.19]. "Така віра є обща і проста" [1, с.20], але чи є вона власне християнською? У роботі, присвяченій християнській гречності, ім'я Христа не зустрічається, хоча перераховуються "шляхетні імена" Божі. Створення світу Богом у діалозі "Потоп зміїних" Нетлінний дух називає найголовнішою критської і сіканською брехнею: "... і давно вже освічені сказали звістку оцю: materia aeterna" - "речовина є вічне", тобто всі місця і часи наповнило. Один тільки дитячий розум сказати може, ніби світу, великого цього Ідола і Голіафа, колись щось не бувало й не буде "[1, с. 366]. Уявлення про не створення світу з нічого, як свідчать догматист (ієрей Олег Довідников), завжди представляли собою крайню єресь, а на мою думку, це ставить мислителя за церковну огорожу.

     У джерелах, які можна віднести до "Нових часів", нерідко зустрічається ідея, що центр планетарної або галактичної системи є місцезнаходженням Бога. "Земля з її мешканцями є фізіологічний орган тієї Космічної Сутності, якою є Сонячна система з її планетами. Серце цієї космічної сутності є Сонце, що має як фізіологічну структуру, так і вищу духовну, де мешкає другий аспект Божественного Начала - Христос - Любов і Мудрість" (газета "Діти Всесвіту", 1994, № 19, с. 2-3). У Сковороди знаходимо, що "Сонце є храм і чертог вічного, а у світлиці тут же стільці, де суботство" [1, с.353], "сонечко ... від труни просіяли ..." [1, с.357]; сонячна фігура "значить поклав в сонце селище своє ... "[1, с.352]. Дійсно, в церковнослов'янському перекладі Біблії є слова "в сонце поклади селище своє", які читаються в складі 3-ї кафізми на недільній утрені і, т. ч., загальновідомі. Але означають вони не те, що Сонце є житлом Бога, а те, що "Він поставив на них [небесах] сонця намет" (Пс. 18, 5; синодальний переклад). У романах українського письменника Н.Д. Руденко "Ковчег всесвіту" Бог-Отець живе в центрі Всесвіту ("Світова Монада"), а Бог-Син є Галактична Монада, що знаходиться в ядрі нашої Галактики. У "Розі Світу" Д. Андрєєва Бог також знаходиться в центрі Всесвіту і є Сонцем Миру. Все це відгомони солярних культів язичництва. Г. С. Сковорода досить часто вільно цитує священні тексти і потім тлумачить неточну цитату. "Своє їм зла, Господи, приклади". Кому? "Славним земель". Як може земля, плоть, гній славитися в будинку божому? "[1, с. 374]. Вірш, що читається в дні Великого Посту на утрені, звучить так:" Своє їм зла, Господи, приклади зла славним землі, "- мова про людях, а не про землі.

     Визначити оцерковлення людини можна, передусім по його відношенню до Святого Письма, його Богодуховності. Як свідчить біограф, Сковорода говорив, що "багато хто, не розуміючи мене або не бажаючи зрозуміти, обмовляють, що я нібито відкидаю історію Старого та Нового Завіту, тому що визнаю духовний розум, відчуваю писаний Богом закон і вбачаю суще крізь буквальний сенс. Я поповнюю цим священну історію ... "[20, с. 689-690]. Якщо її взагалі можливо поповнювати, то чому ж доповнив її Г. С. Сковорода? В уста Духа із "Потопу зміїного" вкладені наступні думки: "Тепер, вже не сумніваюся, скажу, що Біблія є і Бог, і змій <...> Що всі ці світи складаються з двох природ: злого і доброго <...> [Змій] якщо нашіптував Єві - сатанинське, може і Марії благовістить по-Архангельськи <...> у багатьох місцях [Біблії] безсоромно і шкідливо, без будь-якого смаку бреше. Також безглузді брехня і сороміцькі, і небилиця шепоче "[20, с. 364-365]. "Хто чи пресладчайший музичний Богу орган, тобто Біблію, дурногласной і бессогласной створив і засмутив?" [20, с. 370]. "Знаєш адже, що змій є, знай же, що він же і Бог є. Брехливий, але не істинний. Юрод, але мудрий. Зол, але він же і благ" [20, с. 373-374]. Як зазначає прот. В. Зеньковський, "ця несподівана формула, настільки наближається до однієї з гілок давнього гностицизму, розвивається у Сковороди в цілу теорію" [21, с.69]. Остання близька системам, де стверджується єдність добра і зла, Бога і сатани (найбільш популярна з них - теософія Блавадської). Подібні ідеї, чужі православному світогляду, інколи можна почути навіть у церковних виданнях. Як писав диякон А. Кураєв, "однак найбільш грандіозним пам'ятником нашому богословському і моральному здичавіння залишаються видані Валаамським монастирем спогади князя Жевахова. У них стверджується, що Бог Старого завіту - це Сатана .... У Євангелії "товариш обер-прокурора" бачить підроблені голови. Перші п'ять книг Біблії, нібито одкровення самого Яхве, приписані напівлегендарному Мойсею, та й пророчі книги повні підробок "[24, с. 286]. Спотворення в Євангелії, інспіроване "споконвічним ворогом", знаходив і Д. Андрєєв. Здається, що Нетлінний Дух, учасник діалогу "Потоп зміїні", є духом нечистим, спокушали Душу (пор. даймона з діалогу "Про біса з Варсавою", сатану з "Брані Архістратига Михаїла з Сатаною ..."). Відомо, що Сковорода носив з собою Біблію, але це було саме Єврейське Письмо, яке, як свідчить досвід православних подвижників (зокрема, свт. Микити Новгородського), не убезпечує від бісівської принади. Її відображають цілі сторінки роботи "Потоп зміїних": "... усі погани гідно і праведно християнську бідність цю осміювали і нині висміюють. А як у самих дверях і, за прислів'ям, на першому підскоки бреше, так і в самий день непостійний:" так буде світло! "Звідки ж світ цей, коли всі небесні світила здалися на четвертий день? І як день може бути без сонця? <...> Такою дурницею через весь тиждень блює, ніби був глядачем вселенського жахливого театру і ніби дарма знати, чи спершу колір народився або гриб? Нарешті, всю божу фабрику самим грубим юродством відобразив: "Спочив від усіх справ своїх". Ніби виснажений, нічого створити не міг вже більше. <...> Потім скаже, що люди перетворюються в соляні стовпи, підносяться до планет, їздять косяками по морському дну і по повітрю, сонце, ніби карета, зупиняється і назад подається, залізо плаває, ріки повертаються, від звуку трубного розвалюються міські стіни, річки плещуть руками, діброви і поля радіють, вовки з вівцями дружать, повстають мертві кістки, падають з яблунь небесні світила, а з хмар круп'яна каша з перепелами, з води робиться вино, а німі, напившись, розмовляють і чудово співають, і інше, і інше "[20, с. 366-368]. У "Розмові п'яти подорожніх про істинне щастя в житті" євхаристія називається спиртом і блювотним засобом [20, с. 118].

     Кількість прикладів можна збільшувати, але  сказаного досить, щоб стверджувати, що Г. С. Сковорода не може називатися богословом, хіба "представником релігійної філософії" (Зеньковський). Філософські погляди Г. С. Сковороди для духовного світу сучасної людини, яка потребує оцерковлення, на жаль, не може бути прикладом православного світогляду, хоча художні твори мислителя "назавжди увійшли в скарбницю української літератури". 
 
 
 

     Висновок 

      Григорій  Савич Сковорода був надзвичайно  талановитою особистістю, геніальним філософом, дуже гарним педагогом. Він  формував свої релігійні погляди на протязі усього життя і ніколи не зупинявся на досягнутому. Він випередив свій час на 250 – 300 років, та, мабуть, ще більше. Його вчення про три світи і дві натури являється продуктом його релігійних переконань, філософських поглядів та гносеологічних прагнень пізнати основу, Істину. Він вважав, що Біблія – це окремий світ. Світ символів, метафор, алегорій. І не можна буквально сприймати те, що в ній написано, бо в ній Істина або Бог розкрита через символи. На основі цього сформувалося його відношення до цієї книги. Постать Ісуса Христа в його житті має дуже вагомий вплив на філософа. Він розглядав його як життєвий ідеал і прагнув бути схожим на нього. Не дарма в творчості Г. Сковороди особливе місце виділено саме цій постаті. Земна православна церква не погоджувалась з Григорієм Сковородою й намагалася навіть залучити до себе і змінити його переконання. Проте, як сказав сам Григорій Сковорода про своє життя: «Світ ловив мене, та не спіймав…» Він зробив вагомий внесок до культурної спадщини української філософії, культури, педагогіки. Якби наше політичне керівництво звернулося б до ідей і принципів, які сповідував Сковорода, якість нашого життя вже б давно почала б повзти вгору. Він сповідував мрії людства про суспільство, створене на засадах рівності, щастя, добра, порозуміння. Доки світом будуть правити гроші, а не моральні принципи й закони благодаті рівноправне суспільство не збудувати. Нам залишається чекати або діяти. Вирішувати лише нам. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Список використаної літератури 

     1. Сковорода Г. Диалог «Имя ему – потоп змиин». // Г. Сковорода. Сочинения в двух томах. Т. 2.  – М.: Мысль, 1973.

     2. Сковорода Г. Начальная дверь  к христианскому добронравию. // Г.Сковорода.  Сочинения в двух томах. Т. 1. – М.: Мысль, 1973. 

     3. Сковорода Г. Книжечка о чтении священного писания, нареченная жена Лотова. // Г.Сковорода. Сочинения в двух томах. Т. 2.  – М.: Мысль, 1973.

     4. Сковорода Г. Басни Харьковские.  Верблюд и Олень // Г.Сковорода.  Сочинения в двух томах. Т. 1. – М.: Мысль, 1973.

     5.  Сковорода Г. Разговор, называемый алфавит, или букварь мира. //  Г.Сковорода. Сочинения в двух томах. Т. 1. – М.: Мысль, 1973.

     6. Шинкарук В. И. Проблемы философии  культуры в творчестве Г.С.Сковороды  // Философская и социологическая мысль,1995 - №1 – 2.

     7. Сковорода Г. Прокинувшись, побачили славу його. // Григорій Сковорода. Пізнай в собі людину. – Львів: Світ, 1995.

     8. Жизнь Григорія Сковороди. // Григорій Сковорода. Повне зібрання творів у двох томах. – Т. 2. – К.: Видавництво «Наукова думка», 1973. – С. 439-476.

     9. Зеньковский В.В. История русской философии. – Л.: «Эго». – Т.1. – Ч.1. – 222 с.

     10. Сковорода Г. Сочинения в двух  томах. – Т.2. – М.:. Мысль, 1973 –  486 с.

     11. Денисов П. А. Познание и самопознание в философской концепции Григория Сковороды // Ноосфера. Збірник філософських праць. – Випуск 2. – Донецьк: ДонНТУ, 2002. – С. 99-104.

     12. Радлов Э.Л. Очерк истории русской  философии // Введенский А., Лосев  А., Радлов Э., Шпет Г. Очерки  истории русской философии. –  Свердловск: Издательство Уральского  университета, 1991. – С. 96-216.

     13. Жадько В.А. Мовомислення як  засіб самопізнання у вченні  Г. Сковороди // Ноосфера. Збірник  філософських праць. – Випуск 2. – Донецьк: ДонНТУ, 2002. – С. 104-109.

     14. Григорій Сковорода. Твори у  2-х томах. Т.1. – К.: Наукова думка, 1973.

     15. Григорий Сковорода. Твори у  2-х томах. Т.2. – К.: Наукова думка, 1973.

     16. Саврей Валерий Яковлевич. Александрийская  школа в истории философско-богословской  мысли. – М.: Ком Книга, 2006. – 1008 с.

     17. Тунберг Ларс. Символ и таинство  в богословии святого Максима Исповедника. //http://www.hesychasm.ru/library/max/thumb_m.htm.

     18. Бриллиантов А. И. Влияние восточного  богословия на западное в произведениях  Иоанна Скота Эригены. – М.: Мартис, 1998. – 446 с.

     19. Григорій Сковорода. Книжечка, называемая SILENUS ALCIBIADIS, сиречь икона Алківіадская [Израильскій змій]. // Григорій Сковорода. Повне зібрання творів у двох томах. – Т.2. – С.6-31.

     20.     Сковорода Г.С. Сочинения. - Мн.: Современный литератор, 1999.-704с.

     21.     Зеньковский В.В. История русской философии. - Харьков: Фолио, 2001,-896 с.

     22.     Хільченко А. Євангельскі мотиви у творчості Г.С. Сковороди // Православний вісник, 2002, №1, с.91-95.

     23.     Осипов А.И. Путь разума в поисках истины (Основное богословие). - М., 1999. - 384с.

     24.     Кураев, диакон Андрей. Окультизм в Православии. - М.: Фонд "Благовест", 1998. -384с.