Особливості розвитку філософської думки Київської Русі

   Найважливіший принцип громадянського гуманізму -- це любов до батьківщини, патріотизм, у яких вбачаються вищі чесноти громадянина. Вболівання за долю свого народу, бажання  йому прислужитися, ностальгічна любов  до Вітчизни, оспівування рідної землі, природи містяться у творах багатьох вітчизняних мислителів і культурних діячів XV -- XVI ст. Все це засвідчує  їх високу національну самосвідомість, немислиму в середні віки з  їх полісним патріотизмом. В історії  філософської думки Західної Європи національна самосвідомість формується лише з виникненням буржуазного  мислення, спричиненого зародженням  елементів нового суспільного устрою.

   Необхідною  умовою існування і розвитку держави  Оріховський вважав виховання громадян, яке, на його думку, неможливе без  освіти: «Бо ніхто нічого не зробить  корисного навіть у найнезначнішому  мистецтві, якщо не буде вчитися».

   Важливий  здобуток епохи Відродження і  філософії Нового часу -- розвиток теорії природного права. Елементи цієї теорії є вже у давньогрецьких софістів, стоїків, Арістотеля, у мислителів доби феодалізму, окремі представники яких (наприклад, Тома Аквінський) розглядали природне право як різновид божественного  закону. Теорія природного права використовувалася  в цей час для обгрунтування  феодального ладу.

   Представники  нової буржуазної ідеології вкладали у поняття природного права інший, ніж античні й середньовічні  вчені, зміст: вони вважали, що таке право  існує незалежно від Божої  волі. Ідея природного права використовувалася  в XVII -- XVIII ст. для критики феодальних порядків як таких, що суперечать природній  справедливості На вітчизняному грунті теорію природного права розвивали  М. Козачинський і Т. Прокопович. Останній досить своєрідно ототожнював природне право (закон) із заповідями Святого  Письма. Крім них, у середині XVI ст. ідеї природного права пропагував і розробляв  Ст. Оріховський, який написав трактат  «Про природне право». На жаль, він до нас не дійшов: Тому сьогодні про  погляди мислителя на природне право, про значення, якого він йому надавав, можемо судити, виходячи з окремих  міркувань, що трапляються в інших  працях. Природне право (закон), на думку  Оріховського, вище людських законів, які при потребі можна змінювати.

   Концепція природного права, що з'явилася в XVI -- XVII ст, ставила на чільне місце  невідомі у докапіталістичні епохи  поняття вроджених для кожного  індивіда особистих свобод. На цих  позиціях стояли

   Ст. Оріховський та П. Русин, які вважали, що людина в цивілізованій державі  повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, віри, право слідувати вказівкам власного розуму. Будь-які справи треба вирішувати на основі справедливості. Відсутність  або порушення якогось з цих  прав, на думку мислителів, свідчать про дикість, варварство, деспотизм  і суперечать природному праву. Задовго  до Лока Оріховський писав, що всі  люди мають дотримуватися закону природи, який один є мірою їхньої свободи і рабства, прав і обов'язків; цей закон повинен надавати людині можливості користуватися її правами  в умовах безпеки як зовнішньої, так і внутрішньої. Дотримання законів  мислитель розглядає не як обмеження, а як запоруку справжньої свободи, як гамівну сорочку для свавільників, які (особливо у провінціях) вирішують  судові справи на власний розсуд. Незважаючи на те, що Оріховський загалом стояв  вище станових інтересів дрібної  шляхти, заслуговують на увагу його декларації про демократію, природне право, свободу тощо, які певною мірою  мали буржуазний характер, виражали інтереси третього стану і навіть низів  суспільства.

   Оріховському  як гуманістові не були чужі й ідеї класу буржуазії, що зароджувалася  в надрах феодального ладу. У питанні, що вище -- «талант чи порода», мислитель  ставав на бік «таланту». Титули, шляхетство, рід без особистих доброчесностей, писав він, стають порожніми символами. Справжньому шляхетству притаманні не стільки велич предків і  давності гербів, скільки чеснота.

   Посідаючи загалом позиції прихильників станової монархії, деякі вітчизняні мислителі, разом з тим, висловлювали ідеї, які  дають підстави вважати їх одними з перших ідеологів освіченої  монархії в Європі Передусім, мислителі  хотіли бачити в особі короля «філософа  на троні»: мудрого, справедливого, мужнього, ласкавого.

   Значне  місце в теоретичних міркуваннях  українських гуманістів про державу  належить проблемі війни і миру. Вона була вельми актуальна тоді в  усій Європі у зв'язку з боротьбою  проти турецько-татарської агресії. Антитурецька тема була загальноєвропейською. До неї зверталися С. Брант, Ульріх фон  Гутен, М. Сервантес.

   У творах українських мислителів знаходимо  нові гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному  процесі Історія розглядається  ними не як реалізація наперед визначеного  божественного припису, а як людська  драма в дії, де якщо якісь надприродні  сили й вирішують долю людини, то, принаймні, не християнський Бог. Гуманісти  звеличували людину -- творця історії, проголошували людину рівною Богові Так, властиві середньовічній історіографії  провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступилися  місцем історично зумовленим вчинкам  персонажів, які стають активними  суб'єктами дії. У працях українських  мислителів утверджується ідея історичної активності особи і мас, що визначало  їх інтерес до народного життя  і національної історії, розвитку суспільної свідомості Головною рушійною силою  історичного розвитку і суспільного  прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту.

   Особливу  зацікавленість вітчизняні гуманісти  виявляли до історіографії. Вони вбачали  в історії досвід життя і радили вчитися на історичних прикладах, зокрема  на подвигах великих особистостей, політичних діячів, полководців, які, на їхню думку, стали відомими, безсмертними лише завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихователів. «Історик, -- говорить Оріховський, -- нічого не повинен вигадувати, а  писати лише правду; не керуватися ні дружбою, ні ненавистю».

   Щодо  традиції засвоєння античної історії  варто відзначити велике значення античної поезії, яку гуманісти всіляко  підносили і навіть ставили вище історії і філософії. Цю традицію продовжили вітчизняні мислителі, а  П. Русин написав величальну під  назвою «Похвала поезії», де поетичне слово називає даром богів, їхнім  дитям, «гомінким і солодким».

   Коли  гуманісти беруться за вирішення  конкретних, актуальних політичних завдань, питань сучасного суспільного життя, історія набуває у їніх творах публіцистичного характеру. Дійовими особами у них виступають живі співвітчизники: князь Костянтин  Острозький, рід Одровонжа, «всюди відомий  Іван», Ян Тарновський, збирач податків Миколай Лутомирський та ін.; оспівуються  українські міста, ріки, урочища, села.

   Як  і представники західноєвропейської  гуманістичної історіографії, українські гуманісти вважають історію засобом  пробудження самосвідомості народу, його історичної пам'яті, засобом виховання  патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Популяризація цих чеснот була в  дусі Ренесансу, оскільки вони спрямовувалися проти середньовічного космополітизму, який проповідувався церквою. Патріотизм мислителів виявлявся у симпатіях  до вітчизни України-Русі, у турботі  про її долю, в заклику до відсічі  турецько-татарській агресії, що загрожувала  передусім українським землям.

   Сповнені  патріотичного пафосу, громадянськості, історичні твори українських  гуманістів першої половини XVI ст. сприяли  розвитку патріотичних почуттів у людей, формували національну свідомість та історичну традицію, що мало велике прогресивне значення, бо інтерес  до минулого свого народу пізніше, на початку XVII ст., став загальною тенденцією у розвитку духовної культури України. Діяльність українських гуманістів першої половини XVI ст. залишила помітний слід в історії української культури, зокрема філософії. Історіософські ідеї цих мислителів, їхні погляди  на державу становили певний етап у розвитку філософської думки в  Україні,

   Починаючи з другої половини XVI ст. на українських  землях, що входили тоді до складу Польщі, посилився соціальний, національний і релігійний гніт, про що свідчать і законодавчі акти, передусім  політична Люблінська унія 1569 р. і  Брестська церковна унія 1596 р. Проте, незважаючи на несприятливі умови, в  кінці XVI -- на початку XVII ст. Україна  переживала певне економічне піднесення, зростали міста, в яких були вже досить розвинуті товарно-грошові відносини, підвищувалася спеціалізація і  виникали нові ремесла. Розвиток цих  елементів буржуазних виробничих відносин сприяв зміцненню «третього стану», який був зацікавлений у розвитку науки й культури. Обгрунтуванням його ідеологи і стали ідеї гуманізму  епохи Відродження.

   У цей час на перший план виступає комплекс думок, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна  самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння ("спільне благо"), справедливість, політичні свободи. Деякі ідеї, які  мали місце в українській філософській думці першої половини XVI ст. (наприклад, історіософські), продовжують функціювати  уже на якісно вищому рівні Якщо раніше національне або ототожнювалося з конфесійним, або лише декларувалося, то тепер пропагується свідомо, цілеспрямовано, наполегливо. Не зменшується інтерес  українських гуманістів до етики, проблеми людини, війни і миру тощо. Активно  відшукуються шляхи розвитку української  національної культури в нових умовах, і віросповідання відіграє уже другорядну роль.

   Найменш дослідженим є внесок в українську культуру українців католицького віросповідання, більша частина яких через певний час втратила не тільки віру батьків, а й вітчизну. Доказів цього  чимало, як багато й свідчень, що значна їх кількість не забула, «яких батьків, чиї сини» вони є, і теж виступала  проти соціального, національного  і релігійного гніту в Україні. Всі українські культурно-освітні  діячі другої половини XVI -- початку XVII ст. брали активну участь у  братствах, писали полемічні твори, засновували друкарні, школи, укладали підручники і словники, проводили  диспути. Значний внесок у цьому  відношенні зробили й українці-католики. З метою усвідомлення себе у світі  вони теж прагнули утвердити гідність і рівноправність українського народу серед інших народів, прославляли  історію Київської Русі, народу України, її видатних діячів.

   Із  зростанням національної самосвідомості українського народу все більшого значення набуває ідея згуртованості громадян, їх обов'язку захищати вітчизну, дбати  про її безпеку і спокій. Ці питання  особливо гостро постали у зв'язку з гегемоністськими претензіями  польської шляхти, перманентними  спустошливими нападами татарських і турецьких агресорів та внутрішніми  соціальними і релігійними проблемами. Але якщо раніше український народ  покладався лише на непевну ласку  своїх і чужих можновладців, то відтепер з'явився надійний захисник його інтересів -- запорізьке козацтво, з  яким нападники уже мусили рахуватися. Відомий, зокрема, вислів польського гетьмана Жолкевського, цього душителя наливайківського повстання, що з козаками «краще розмовляти миром, аніж силою». Все це знайшло  відображення й в ідеології. Духовним центром України став знову Київ, який символізував єдність українського народу.

   Аналіз  вміщеної у цій книзі спадщини українських мислителів переважно  католицького віросповідання засвідчує, що вони, будучи речниками певних соціальних сил українського суспільства, зробили  свій внесок у пробудження у народові почуття національної самосвідомості, патріотизму, громадянського служіння. Разом з творами полемістів інших  конфесій вони послужили згуртуванню  українського народу у вирішальний, період його національного буття.

   Антологія «Українські гуманісти епохи  Відродження (XVI -- початок XVII ст.)» складається  з творів 25 мало відомих (чи й зовсім не відомих) авторів, більшість з  яких писали латинською мовою, решта -- польською та українською. Майже  всі тексти даються у перекладі  сучасною українською мовою, за винятком кількох, які відбивають специфіку  давньої української мови, не русифікованої  видавцями XIX ст. Це, зокрема, деякі твори  Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Герасима Смотрицького, Лаврентія Зизанія  та рукопис українського списку словника Максима Грека.

   Чи  не вперше в Україні, в одній книжці вміщені твори авторів різних конфесій -- православних, уніатів, католиків. Таким чином, робиться спроба подолати конфесійний патріотизм, притаманний  донедавна українським радянським дослідникам. Виявляється, що не тільки православні були українськими патріотами, хотіли добра своєму народові, а  Україні волі, але й їхні опоненти.

   Тривалий  період українські землі входили  до сусідніх держав, тому видатні представники нашого народу зараховувалися до держави-загарбника. Сьогодні ця несправедливість поступово  долається: українському народові повертаються його сини, які ще донедавна були гордістю іншої держави.

   До  українських гуманістів XVI -- початку XVII ст. ми зараховуємо передусім  тих, хто усвідомлював себе українцем (русином, роксоланом, рутенцем, русом, росіянином, руським). Це Станіслав  Оріховський-Роксолан, Павло Русин  із Кросна та ін. Цей принцип самоусвідомлення переконливий, але не охоплює ряду діячів, які хоч і не наголошували на своїй національній приналежності, проте були українцями, жили і творили  на етнічній українській землі і  розвивали її культуру. Це не означає, що вони не могли бути водночас і  представниками іншої культури. Треба, нарешті, сказати і про виразно  інонаціональних авторів, які жили на українських землях, розробляли українську проблематику і відповідно вносили вклад у розвиток української  культури. Таких авторів ми також  вважаємо представниками української  культури, але називаємо їх польсько-українськими (Матвій Стрийковський), вірменсько-польсько-українськими (Шимон Шимонович), грецько-російсько-українськими (Максим Грек) та ін. Це, гадаємо, справедливо, бо виразної переваги у своїх відвертих  симпатіях до певного народу вони часто нічим не виявляли, а принцип  зарахування одного діяча до двох і більше культур не є чимось незвичним. На нашу думку, він більш справедливий, ніж так званий імперський принцип, за яким представників культури підкорених народів зараховували до культури народу-завойовника. Майже поза увагою залишаємо поки що тих українських діячів, які  жили і працювали за межами етнічних кордонів України.