Исходя из опыта  мировоззренческого и социально-исторического  исследования категорий, философы   на основе накопленного   психологией, языкознанием, историей техники и науки  материала вносят новый вклад в  реализацию программы категориальных форм. Делается попытка развить общую теорию способов категоризации  действительности, захватывающую сферу не только научного, но и массового сознания. Главной в философском знании становится мысль  об органическом единстве мировоззренческой и методологической функции философии, о повышении значимости философских исследований в  области общественной жизни и социальной практики.

Философская культура украинской диаспоры  также  характеризуется  разнообразием  проблемного поля исследований. В ней разрабатывается философия национальной идеи и в этом контексте философия рассматривается как репрезентатор национальной культуры и истории  (Д.И. Чижевский),  в духе волюнтаризма Шопенгауэра и Ницше  предлагается версия «интегрального национализма» (Д. Донцов), в религиозно-волюнтаристском аспекте  интерпретируется феномен нации и народа  (В.К. Липинский), создается так называемая «философия счастья»  (В. К Винниченко). Философия счастья или «конкордизм»  поднимает тему, волнующую человека и человечество – тему счастья. Счастье понимается как состояние внутренней гармонии, следующее за достижением равновесия между жизненными ценностями, предполагающем согласованность между разными сферами бытия, между индивидуальным и коллективным. В философии Винниченко аккумулируется проблематика всей  украинской философии, в ней находят отголоски идеи Г Сковороды и П.  Юркевича, Н. В Гоголя и  И. Франко, М Драгоманова   и Т. Шевченко. «Философия счастья»  размышляет о счастье  человека и человечества, о том самом главном, ради чего человечество и существует.

Таким образом, отечественная  философия отразила всю сложность  и драматичность  истории этноса, показала оригинальность и  своеобразие собственной  философской традиции  неповторимым переплетении  позиций,  концепций  и школ,  представив тем самым   уникальный вариант философствования в мировой фи8. Философская мысль  Украины ХХ века и философия украинской   диаспоры

В  украинской философии ХХ века  причудливым  образом переплетаются различные  философские традиции, школы и  направления, отражающие  динамичную историю государства и смену  его идеологических парадигм.  В  первой трети нового столетия наиболее яркими образами философского миропонимания  явились  концепции М.С. Грушевского, известного политического и государственного деятеля, идеолога украинизации Н.А. Скрипника,  историка философии  и философии культуры В. А  Юринца, теоретика социально философии  Я. Билыка и  другие. В их теоретическом наследии   содержится и  обоснование философии национальной идеи  (М, Грушевский,  Н. Скрипник),   и   рассмотрение философских проблем естествознания  (В. Юринец,  Д. Блохинцев),  и критика идеологии  украинского буржуазного национализма и великодержавного шовинизма  ( Комиссия философии при Академии наук УССР)  и пропаганда изучения трудов К. Маркса и Ф. Энгельса в  переложении ленинского этапа развития философии.

В 40 – е  годы много внимания уделяется  развитию в стране  учебной и  научной  институциональной базы по философии, большое значение имеет открытие в Киевском государственном университете философского факультета, в учебных планах которого значительное место отведено изучению  проблем  диалектического и исторического материализма, методологии философского исследования, теме единства диалектики, логики и теории познания. С последней связано имя известного ученого П. В. Копнина,  который не только обозначил новое направление в   философском знании,  тем самым определив стратегию философского поиска в  60-е годы,  но и  организовал  философскую школу, реализовавшую философский потенциал в разработке гносеологических проблем диалектико-материалистической философии.

70-е годы - время активного философского  осмысления  научно-технической  революции. Институт философии  в коллективных монографиях анализирует  влияние научно-технической революции  на все сферы деятельности  человека,  доминирующей темой становится исследование мировоззренческих аспектов  технологической деятельности. В. И. Шинкарук, Ю.А.Богданов, С.Б.Крымский, М.Ф.Тарасенко, В.П.Иванов, М.А.Парнюк  развивают концептуальное представление   о  категориях « практика» и «деятельность»,  представляют  новое понимание человеческого опыта  как культурно-исторической интерпретации  субъективной деятельности,  углубленно исследуют категории не только как формы познавательной активности, но и как формы  мировосприятия и формы  культуры.

Исходя из опыта  мировоззренческого и социально-исторического  исследования категорий, философы   на основе накопленного   психологией, языкознанием, историей техники и науки  материала вносят новый вклад в  реализацию программы категориальных форм. Делается попытка развить общую теорию способов категоризации  действительности, захватывающую сферу не только научного, но и массового сознания. Главной в философском знании становится мысль  об органическом единстве мировоззренческой и методологической функции философии, о повышении значимости философских исследований в  области общественной жизни и социальной практики.

Философская культура украинской диаспоры  также  характеризуется  разнообразием  проблемного поля исследований. В ней разрабатывается философия национальной идеи и в этом контексте философия рассматривается как репрезентатор национальной культуры и истории  (Д.И. Чижевский),  в духе волюнтаризма Шопенгауэра и Ницше  предлагается версия «интегрального национализма» (Д. Донцов), в религиозно-волюнтаристском аспекте  интерпретируется феномен нации и народа  (В.К. Липинский), создается так называемая «философия счастья»  (В. К Винниченко). Философия счастья или «конкордизм»  поднимает тему, волнующую человека и человечество – тему счастья. Счастье понимается как состояние внутренней гармонии, следующее за достижением равновесия между жизненными ценностями, предполагающем согласованность между разными сферами бытия, между индивидуальным и коллективным. В философии Винниченко аккумулируется проблематика всей  украинской философии, в ней находят отголоски идеи Г Сковороды и П.  Юркевича, Н. В Гоголя и  И. Франко, М Драгоманова   и Т. Шевченко. «Философия счастья»  размышляет о счастье  человека и человечества, о том самом главном, ради чего человечество и существует.

Таким образом, отечественная  философия отразила всю сложность и драматичность  истории этноса, показала оригинальность и своеобразие собственной  философской  традиции  неповторимым переплетении  позиций,  концепций и школ,  представив тем самым   уникальный вариант философствования в мировой философской культуре.

лософской культуре.

3 вопрос. 

   Гуманізм  як напрям світської думки епохи  Відродження став ідейною основою  могутніх антифеодальних виступів у  Європі і надав забарвлення всій ідеології періоду становлення  капіталізму. На відміну від середньовічного  релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина. Заперечуючи  релігійно-аскетичні ідеї про гріховність  плоті і земного життя, гуманісти  розглядали людину як частину природи  і проголошували її право на задоволення  «земних» потреб, ідеї свободи особи, справедливого суспільства, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму.

   Процеси розпаду феодалізму і зародження буржуазного суспільства, що сприяли  розповсюдженню гуманістичних ідей, відбувалися не лише в Італії, й  й по всій Європі, тому буде справедливо  говорити про Відродження як про  панєвропейське явище. В Україні  поширенню ідей гуманізму в XVI ст, сприяли такі чинники: соціально-економічний  прогрес, що розпочався в XV ст. і був  зумовлений переходом суспільства  до простого товарного виробництва; поява великої кількості економічно незалежних міст тощо. Незважаючи на складні  зовнішньополітичні умови, економічний  розвиток України йде по висхідній. Створюються передумови для виникнення нового (капіталістичного) способу  виробництва, буржуазних відносин; посилюється  інтерес до рідної культури, історії, мови, пробуджується національна  свідомість; з'являється розуміння  необхідності широкого розвитку освіти й науки. Зросла кількість шкіл і  підвищився їх освітній рівень починаючи  вже з середини XV ст. Але оскільки ні вищих, ні середніх навчальних закладів в Україні не було, то багато українських  юнаків по закінченню місцевих шкіл продовжували освіту у польських і західноєвропейських  університетах. Це явище було масовим  і тривалим. За кордоном молодь з  України одержувала вищу освіту, а  також переймалася передовими ідеями, передусім гуманістичними, які переносила на рідний грунт.

   Зачинателями  гуманістичної культури в Україні  й найвизначнішими гуманістами XV -- XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин  із Кросна, Станіслав Оріховський  та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських  навчальних закладах, працювали у  так званому Руському воєводстві Польської держави, куди входили  і такі, нині польські, міста, як Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Ряшів, Санок  та ін. Українські гуманісти більшою  чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність і дбали  про рідну культуру незалежно  від місця своєї просвітницької діяльності Політичне становище  на західноукраїнських землях, незважаючи на соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними нападами татарських і турецьких  загонів. Тому у той час саме в  західноукраїнських містах зосереджувалося  наукове культурне життя.

   Специфічні  соціально-економічні умови в Україні  у першій половині XVI ст, сприяли  поширенню і розвитку ідей раннього, чи етико-філологічного, гуманізму, пов'язаних з вивченням і викладанням  риторики, граматики, поезії, історії  і моральної філософії на базі класичної античної освіти. Починаючи  з другої половини XVI ст., у зв’язку  з посиленням національного, соціального  і релігійного гніту з боку польської шляхти (Люблінська унія 1569 р.) і католицької церкви (наступ контрреформації на чолі з орденом  єзуїтів), українські мислителі-полемісти  все частіше звертаються до проблем, які хвилювали представників  пізнього Відродження, а також реформаторів, їхні інтереси поширюються в теологію, натурфілософію, природознавство.

   Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і  італійські, були носіями високої  освіченості, ідейними натхненниками  ренесансного мистецтва. Вони виявили  себе й на терені державного управління -- на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придворних дипломатів. До порад гуманістів прислухалися, їх твори викликали інтерес у  різноманітних колах суспільства.

   Гуманістична  діяльність українських мислителів була спрямована проти жорстоких  утисків феодального ладу, на утвердження  нового світогляду, просякнутого ідеями критицизму, світськості й поваги до античності, яка була для гуманістів взірцем для наслідування.

   У працях вітчизняних гуманістів цього  періоду є думки про походження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також  обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми втни і  миру. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне  походження влади й держави, виступили  проти підпорядкування світської  влади духовній, відстоювали невтручання  церкви у державні справи. Таким  чином, вони розглядали проблему держави  зі світських, а не теологічних міркувань, що було значним кроком до вивільнення  політичної думки від теології.

   Проти втручання церкви у справи держави  виступав у молоді роки Ст. Оріховський. Він наголошував, що є підлеглим  не папи римського, а короля. Ось  чому останнє слово в час його одруження, вважав Ст. Оріховський, повинно  належати королеві, «Не з італійцем  маєш справу нині, -- звертається він  до папи, -- а з русином; не з папським, а з королівським підданим».

   Крім  категоричного заперечення керівної ролі католицької церкви, деякі українські гуманісти, зокрема Оріховський, висловлювали компромісні міркування щодо ролі церкви в суспільстві (або й цілком протилежні). Це було зумовлене нестійкістю позицій  прогресивних сил суспільства, які  виступали проти феодального  ладу в країні і католицької церкви. Отож, враховуючи політичну ситуацію в країні, мислителі зважали на кон'юнктуру, маневрували і заявляли, що берло держави король отримав  з волі Божої та що єпископ під  час богослужіння не є підданим короля. Таким чином, наслідуючи дух реформаційного вчення, українські гуманісти відстоювали  ідею незалежності світської влади  від церковної.

   Новий імпульс у своєму розвитку дістає в XVI ст. вчення про походження держави  з суспільного договору. Ця ідея, як відомо, зародилася ще в античні  часи (коли робилися перші спроби природного пояснення явищ суспільного життя), але своє класичне завершення знайшла  у працях ідеологів буржуазії, яка  боролася за політичну владу в XVII -- XVIII ст. Значний внесок у розвиток теорії суспільного договору зробили діячі епохи Відродження, які всупереч богословському вченню твердили, що королівська влада походить не від Бога, виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного короля добровільно. Подібні думки властиві українським гуманістам XVI ст. , зокрема Оріховському, який виділяє дві причини виникнення держави: «Насамперед, вроджений нам гандж, який вимагає взаємної допомоги, а потім вроджена схильність одного до другого, яка нас немовби клеїть, поєднує і ніби вузлом в'яже» (Politia. -- С. 31 -- 32).

   Центральний принцип етики гуманізму -- принцип  спільного блага (блага народу), основні  ідеї якого -- патріотизм, служіння державі, суспільна активність -- грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів  спільному благу тощо. Про те, що благо народу є найвищим законом  і метою державної влади, як відомо, чітко висловлювалися Гобс, Лок. Але  подібні ідеї притаманні й їхнім  попередникам, зокрема українським  гуманістам першої половини XVI ст. , наприклад  Ст. Оріховському, який перефразовує Ціцерона і відзначає, що держава є ні чим  іншим, як «зібранням громадян, поєднаних  узгодженням права і спільною користю» (Dialog. -- S. 11), і наводить відомий  вислів римського філософа: «Щастя народу хай буде найвищим правом!»

   Подібно до Макіавелі Оріховський вважав, що радники і слуги короля повинні  бути не лише відданими правителю, а  передусім здатними піклуватися  про добробут народу і міць держави. Проте на відміну від Макіавелі, який радить королю бути жорстоким  і підступним при досягненні своєї  мети, Оріховський пропонує королеві здобувати ласку і прихильність у підданих, дбати про їхню повагу і любов, бо без цього неміцною і непевною буде влада королів.