Особливості розвитку філософської думки Київської Русі

Автор: Пользователь скрыл имя, 12 Февраля 2012 в 18:57, доклад

Описание работы

Становлення вітчизняної філософської думки відбувається в межах духовної культури Київської Русі — першої східнослов'янської ранньофеодальної держави, що займала майже всю територію Східноєвропейської рівнини — від Балтики до Чорного моря і від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя. Виникнувши на рубежі VIII—IX ст., давньоруська держава стала центром політичної, економічної і культурної консолідації східних слов'ян, в межах її утворюється етнічна основа трьох братніх слов'янських народів — російського, українського і білоруського.)
Консолідація давньоруської народності стимулювалась економічними процесами, що забезпечували спільність розвитку Київської Русі.

Работа содержит 1 файл

Документ Microsoft Office Word.docx

— 88.68 Кб (Скачать)

2. Особливості розвитку  філософської думки Київської Русі

Філософська думка періоду  Київської Русі (X-XIII ст.)
 
 
Становлення вітчизняної філософської думки відбувається в межах духовної культури Київської Русі — першої східнослов'янської ранньофеодальної держави, що займала майже всю  територію Східноєвропейської рівнини — від Балтики до Чорного моря і від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя. Виникнувши на рубежі VIII—IX ст., давньоруська держава стала центром політичної, економічної і культурної консолідації східних слов'ян, в межах її утворюється етнічна основа трьох братніх слов'янських народів — російського, українського і білоруського.) 
Консолідація давньоруської народності стимулювалась економічними процесами, що забезпечували спільність розвитку Київської Русі. Цьому сприяло відокремлення ремесла від сільського господарства, яке в цей час відбувається активно. На такому грунті утворюються місцеві ринки, розширюється мережа торговельних шляхів, здійснюється широкий обмін ремісничою продукцією, зростає товарне виробництво, забезпечуючи грунт для утворення єдиної давньоруської народності. Сільське господарство, ремісниче виробництво і торгівля не міняють натурального в своїй основі характеру господарства, в якому товарне виробництво становило незначну частину. Однак в цей час утворюються порівняно сприятливі умови для інтенсивного розвитку народного господарства. Швидкі темпи соціально-економічного розвитку становлять чи не найхарактернішу рису життя давньоруської держави. З IX по XIII ст., тобто протягом невеликого для феодальної доби часу, Київська Русь досягла значних успіхів у розвитку господарства, міст, культури. Остання набула найвищого рівня в XI—XII ст. і стала згодом загальним здобутком і грунтом подальшого розвитку культур, в тому чис- 
лі філософської думки, російського, українського й білоруського народів. ^Найдавніші збережені пам'ятки писемності Київської Русі, що є джерелом пізнання історії філософської думки того часу, датуються кінцем X — сер. XI ст.1 /Отже, кінець X — перша половина XI ст. становить найдавніший хронологічний рубіж, з якого починається історія вітчизняної філософської думки у складі давньоруської культури. Цей процес було перервано в результаті навали орд Батия. Зруйнування й спустошення давньоруських земель золотоординськими полчищами надовго затримало економічний і духовний прогрес народів Східної Європи. С Таким чином,,'перший період розвитку вітчизняної філософської думки охоплює майже три століття — з кінця X до середини XIII ст.(" 
Характер філософського осмислення об'єктивної дійсності в цей період зумовлювався, зрештою, специфікою соціально-економічного розвитку Київської Русі, для якого характерне становлення системи феодальних виробничих відносин. Принагідно зауважити, що перехід від первісно-суспільної соціальної організації до феодалізму був тривалим і складним, а це визначає досить істотну роль у суспільно-економічному житті давньоруської держави, особливо на перших її етапах, дофео- 
1 На думку Д. С. Лихачова, кінцем X ст. датується включена до Повісті временних літ «Промова філософа», де лаконічно відтворюється у згоді з християнським віровченням історія світу (Лихачев Д. С. Вели-кое наследие.— М., 1979.— С. 7). В середині XI ст. створюється «Слово про Закон і Благодать» Іларіона. До цього періоду належать і найдавніші датовані пам'ятки писемності, що е в розпорядженні сучасної науки,— Ост-ромирове євангеліє (1053—1056 рр.) та Ізборники Святослава (1073, 1076 рр.). 
дальних факторів, боротьба з якими значною мірою відображається в філософській ^_культурі цього періоду. 
Феодальна земельна власність на Русі засвідчена писемними джерелами з IX ст. Процес зростання феодального володіння здійснюється протягом усієї історії давньоруської держави. Феодали були пов'язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. На чолі соціальної структури був князь, далі бояри, дрібніші феодали, дружинники. Великі земельні володіння мали церква і монастирі. Нижчий щабель ієрархічної драбини займали селяни, об'єднані у сільські територіальні общини, ремісники. \Розвиток феодальних відносин в країні породжував соціальні суперечності як в середині панівного класу, так і між феодалами і селянством. Постійна боротьба між окремими феодалами та їх групами, а також боротьба низів проти панівних класів складає постійний і один із вагомих факторів суспільно-політичного життя Київської Русі, який безпосередньо відображається в ідеології давньоруського суспільства. 
Головною причиною класової боротьби в Київській Русі було посилення феодального визиску народних мас, яке призводило до досить частих повстань пригноблених. Часто селянські повстання набували релігійного забарвлення і пов'язувались з боротьбою проти християнства, яке освячувало феодальну експлуатацію. Таким було, зокрема, повстання в Суздальській землі в 60-і роки XI ст. На чолі цих повстань виступають жерці «язичницької» релігії — волхви. Широка хвиля повстань прокотилась у містах Київської Русі протягом XI—XII ст. Лише в Києві народні повстання вибухають в 1068—1069, 1113, 1146—1147, 1157 рр. тощо. 
Процеси, що відбувались у соціально-економічному житті давньоруської держави, зумовлювали характер тогочасної суспільної думки. В історії розвитку давньоруської суспільної думки виділяють три етапи. Перший, що охоплює час від зародження її до 70-х років XI ст., визначався значними успіхами давньоруської держави в господарському, полі- 
тичному житті, в сфері міжнародних відносин. 
Для писемності цього періоду характерне активне осмислення ідейних зрушень, що відбулись у житті країни після запровадження на Русі 988 р. християнства. Увага давньоруських книжників зосереджується навколо проблем теоретичного обгрунтування місця, яке посідає Русь серед інших європейських держав. Ця тема активно розробляється і в наступні періоди, відображаючись в яскраво виявленій тенденції представляти події вітчизняного життя, причини, що їх викликали, в контексті всесвітньої історії. \ Другий етап — від 70-х років XI ст. до 20-х років XII ст.— позначається відображенням в суспільній думці загострення феодальної експлуатації та зростання боротьби народних мас проти гноблення. В цей час у пам'ятках писемності все владніше лунає мотив занепокоєння майбутнім Вітчизни перед загрозою іноземних завойовників та в зв'язку з дією відцентрових сил в суспільно-політичному житті країни. У^З другої чверті XII ст. відцентрові тенденції помітно зростають, що приводить до утворення в складі давньоруської держави близько 15 відносно самостійних князівств. Саме по собі феодальне роздроблення держави відображало прогресивні тенденції розвитку продуктивних сил та феодальних виробничих відносин. Аналіз джерел дає підстави твердити, що Русь протягом XII — першої половини XIII ст. продовжувала розвиватись по висхідній лінії і за рівнем економіки й культури була однією з найпередовіших країн Європи., 
Період феодальної роздрібленості знаменує початковий етап сформованого феодалізму. В цей час поглиблюються процеси феодалізації у місті і на селі, створюється розгалужена система васальних ієрархічних зв'язків, зміцнюється вотчинне господарство. Досягають найвищого розвитку давньоруські міста, розширюються торговельні зв'язки як між окремими районами країни, так і з державами тодішнього світу. Зміни в економічному базисі викликали відповідні зрушення в політичній надбудові, що виявилось передусім в процесі зміцнення на Русі окремих князівств. Політична роздробленість не зупиняла розвитку самобутньої, єдиної в своїй основі давньоруської культури. В цей час активізується суспільне, в тому числі в сфері філософської культури, життя в Києві, Новгороді, Галичі, Володимирі, Суздалі, Турові, Смоленську й багатьох інших містах давньоруської держави. Однак феодальна роздрібленість послаблювала обороноспроможність країни, що й призвело до загибелі давньоруської держави під час навали орд Батия. 
Кожний з названих періодів давньоруської культури позначався специфікою постановки та розв'язання філософсько-світоглядних проблем. Проте ці відмінності характеризують розвиток цілісного способу філософського осмислення дійсності, що виробився у давньоруській культурі і якому притаманні певні загальні риси й особливості. Вкажемо на головні з них. 
у у' Давньоруській культурі передусім притаманна специфічна цілісність, яка навіть позначається на недостатній диференційованості окремих її сфер. Культура цієї доби ще не знала професійної мови тієї чи іншої галузі людської діяльності. Єдина всеохоплююча знакова система була засобом виразу ідей у різноманітних духовних сферах. 
Істотною характеристикою співвідношення галузей духовної творчості періоду Київської Русі є нерівноправний статус кожної з них!; що зумовлювався ієрархічною будовою культури в цілому. Першорядне місце в ній належить релігії, що забезпечувало її переважаючий вплив на всі сфери культури, в тому числі на філософську думку. 
На характер підходу до філософсько-світоглядного осмислення проблем буття істотний вплив справляє боротьба християнського світогляду з наївно-пантеїстичним світосприйняттям, яке грунтувалось на релігійно-міфологічних уявленнях. Запровадження християнства як офіційної релігії Володимиром Святославовичем 988 р. було лише етапом тривалої історії проникнення християнської ідеології в суспільну свідомість Русі. Початком своїм вона сягає в більш давні часи. Для періоду Київської Русі роль християнства як 
найбільш загального синтезу і найбільш загальної санкції феодального ладу 2 визначалась історично прогресивним становленням й розвитком системи феодальних відносин при всій її обмеженості. Сприяючи зміцненню феодального ладу, християнство зміцнювало владу феодалів над селянством. Тому запровадження християнства натрапляє на жорстокий опір передусім соціальних низів, для яких воно було й малозрозумілим. Протест проти загострення феодального гноблення в ідеологічній сфері набув характеру виступів проти християнської ідеології, кількість яких зростає з кінця XI ст. Ідеологічним гаслом боротьби проти християнства стає релігійно-міфологічний світогляд, який протиставляється християнському світорозумінню. 
Вплив християнської ідеології на розвиток давньоруської філософської думки зумовлює й специфічне співвідношення її з мораллю як формою суспільної свідомості. Будь-яка релігія прагне бути вченням про належний спосіб життя людини, що зумовлює тісний зв'язок релігійного віровчення з етичною проблематикою. Йдеться не про створення релігією відповідної моралі й етики. Релігія лише надає моралі особливої санкції, перетворюючи її на «закон божий». Релігія прагне «увібрати» в себе мораль, вона, за висловом К. Маркса, «не може визнати мораль незалежною сферою» 3. У філософській думці Київської Русі ця особливість виявляється в «етизації» філософської культури в цілому. Йдеться не просто про переважне значення етичної проблематики в загальному колі філософських питань, що розробляються в культурі. В тогочасній філософській картині світу взагалі відсутні етично нейтральні сили і явища. Все в світі, що потрапляє до орбіти філософського осмислення, співвідноситься з космічним конфліктом добра і зла й виявляється включеним до світової історії «спасіння». 
Сказане дає можливість характеризувати філософське знання епохи Київської Русі як своєрідний морально-філософсько-теологічний синкретизм. У цьому відношенні стиль давньоруського філософського мислення виявляється типовим продуктом раннього середньовіччя взагалі. Водночас можна вказати також на специфічні риси, притаманні давньоруській філософській думці, детерміновані, зрештою, соціально-економічним розвитком й зумовленою ним культурною ситуацією. 7 
Істотне значення в-^зв'язку з цим має те, що християнство на Русі від початку поширюється як офіційна ідеологія панівного класу. Своєрідність ситуації в тому, що на Русі державне об'єднання, феодалізація суспільства і запровадження християнства відбуваються майже водночас. Християнство не застало тут зформо-ваного феодального побуту зі стабільними формами давнього культу. Традиції найдавніших культів ще до запровадження християнства в сфері побуту панівних верств населення були підірвані, зокрема, реформою язичницького культу, проведеною Володимиром 4. Той факт, що ця реформа виявилась недостатньою з огляду на потреби верхівки суспільства, яке стало на шлях феодалізації, сприяв укоріненню християнства передусім як релігії та ідеології пануючого класу. Але цей процес своїм наслідком мав також закріплення впливу «язичництва» насамперед у селянському середовищі, де найдавніші ре-лігійно-міфологічні уявлення, боротьба за їх збереження набувають характеру ідеологічного виразу протесту проти загострення соціально-економічного гноблення. Це відображається в системі світорозуміння, що дістає на Русі назву «двовір'я» і є, по суті, специфічним продуктом релігійної світоглядної творчості, яка протікала на грунті накладання християнської моделі світу на модель, вироблену в культурі східних слов'ян у більш ранній період історії, яка містила в собі ряд реалістичних мотивів. 
Залежність релігійної ідеології від політики панівного класу, що усвідомлювалась самими діячами давньоруської культури, 
4 Йдеться про створення Володимиром у Києві єдиного пантеону язичницьких божеств, серед яких Перуна, якому поклонялась князівська дружина, було проголошено верховним богом. 
й відсутність у цій культурі конфесійної гомогенності зумовлюють деякі особливості філософської думки Київської Русі. 
По-перше, будучи складовою частиною середньовічної культури з притаманним їй теїстичним забарвленням в цілому, вітчизняна філософська думка все ж не обмежилась функцією служниці богослов'я. Вона свідомо спрямовує свої зусилля саме на обслуговування потреб суспільно-політичного життя суспільства на Русі. Лишаючись теїстичною за своєю формою, вона навряд чи може бути охарактеризована як теологічна. В ній не простежується однозначна замкненість на християнській догмі. 
Це зумовлює, по-друге, тематичну своєрідність її, де провідним виявляється інтерес до проблем, безпосередньо пов'язаних з філософсько-світоглядним обгрунтуванням політики. Саме тому стрижньовими у філософських шуканнях давньоруських книжників стають історіософські проблеми. Давньоруську літературу з цієї точки зору, як пише акад. Д. С. Лихачов, «можна розглядати як літературу однієї теми і одного сюжету. Цей сюжет — світова історія, і ця тема — сенс людського життя» 5. 
Зрештою, характерною рисою філософської думки Київської Русі є також наявність різноманітних підходів до розв'язання тих чи інших проблем, що стосуються «вихідних основ» буття. Вона розвивається не як монолог, жорстко визначений межами православної догми, а як поліфо^ нія різних позицій, що сягають своїми коренями різних релігійно-міфологічних світоглядних моделей світу. Зазначена поліфонія простежується не тільки в зіставленні різних пам'яток культури, а й у кожній з них зокрема. Типовим зразком такої філософсько-світоглядної поліфонії є літописні зводи, де почасти проступають рівні, що тяжіють до різних світоглядних моделей світу. 
Тут принагідно зазначити, що принципова різниця між релігійно-міфологічним і християнським світорозумінням, зумовлене цим різне уявлення про божественне і світ природного достатньо усвідомлювались діячами культури Київської Русі. Поширений у давньоруській культурі апокриф «Ходіння богородиці по муках» вбачає її в тім, що «язичники» поклоняються не богові-творцеві, а на богів перетворюють явища самої природи, які є не що інше, як «твар», продукт діяльності справжнього бога. Носії такого, неприйнятного з точки зору християнської ідеології, погляду «забьіша бога и вЬроваша юже ньі 64 тварь богт. на работу сотво-риль, того они все боги прозваша: сонце и місяць, землю и воду, и звіри и гади... Трояна, Хт>рса, Велеса, Перуна на богьі обратиша» 22. 
У наведеній характеристиці досить чітко відображено, чим відрізняється християнське, негативне в своїй основі, ставлення до природи, «тварного», «плотського» від обожнення явищ цієї природи, що було притаманне релігійно-міфологічній моделі світу. 
Але таким протиставленням не можна обмежитись. Важливо вказати й на суперечності, які притаманні християнському світорозумінню в тій його частині, що торкалась проблем ставлення до природного, «тварного». Адже поряд з негативним ставленням до природного, «плотського», яке протиставляється «божественному», «духовному», ця «плоть», з іншого боку, виявлялась тим, що своїм існуванням засвідчує наявність божественного, через це — причетна йому. Цей бік про-леми не дає змоги характеризувати роз-лядуваний світогляд як однозначний егативізм щодо природи. Християнство о заперечує «плоть» взагалі: вся сукуп-"5гь матеріальних тіл створена богом. Диявол же є творцем лише однієї, злої, і. між іншим, цілком духовної речі — грі- 
в Лргчнг^тттігГїїт^гпт^туря Хрестома- 
ха. «Грань між добром і злом,— підкреслює С. С. Аверинцев,— йде для християнства напереріз грані між матерією і духом» 23. 
Наявне в духовній культурі Київської Русі протиборство релігійно-міфологічного і християнського світорозуміння, з одного боку, і зазначена внутрішня суперечливість позиції християнства щодо співвідношення духа й тіла, світу земного і небесного,— з іншого, зумовлюють безперестанний рух від протиставлення до змішування й від змішування до протиставлення головних компонентів світоглядної картини світу. В межах «силового» поля, яке утворюється цим рухом, розробляються різні підходи до проблеми єдності світу, обґрунтовується неоднозначне уявлення про головні компоненти останнього. 
Генетично проблема єдності світу в історії філософії бере початок в античній традиції, де вона у вченні Платона вже набуває характеру чітко сформульованої і глибоко продуманої системи. Обмеживши і протиставивши одне одному світ ідеальний, світ сутностей і світ минущих речей, світ феноменальний, Платон так фундаментально ствердив проблематичність ідеї цілісного світу, що від обгрунтованої ним постановки питання здебільшого й виходить подальша традиція розв'язання проблеми цілісності світу, принаймні, в межах релігійно-філософської, ідеалістичної думки. 
Спираючись на античну традицію, розглядає дану проблему й вітчизняна середньовічна думка. Але згадана суперечливість світоглядних тенденцій у давньоруській культурі зумовлює далеко не однозначну позицію в розв'язанні цієї проблеми. З одного боку, доводиться принципова розірваність світу, картина якого вимальовується в структурному відношенні за допомогою багатьох бінарних опозицій, що виходять з протиставлення буття небуттю, ідеального, «божественного». 
Взагалі уявлення про будову Всесвіту, зафіксовані в пам'ятках, які поширювались у культурі Київської Русі, формуються на грунті взаємодії християнської доктрини з античною, зокрема арістотелів-ською, традицією. Співвідношення цих компонентів у різних пам'ятках не одна-ове. Показовим є порівняння «Шестидне-» Йоана, екзарха Болгарського, з «Хри-янською топографією» Козьми Індико-ова, візантійського космографа VI ст. "идва твори користувались значною повністю на Русі. Однак «Шестиднев» онструє більш глибоке освоєння здоїв античної філософії, а «Християнська топографія», обмежуючись лише частковим сприйняттям ідей Арістотеля, у багатьох істотних пунктах під впливом християнської догматики відступає від неї до архаїки і примітиву біблійського світосприйняття. 
Козьма не визнає геоцентризму, який було розроблено в античності. Він заперечує погляд, згідно з яким Сонце обходить Землю довкола, піднімаючись вдень над нею, а вночі, рухаючись під Землею. Він вважає, що Сонце вночі ховається за велику гору, розташовану на півночі, куди воно заходить з заходу, а виходить зі сходу. Таким чином, Сонце виявляється весь час над Землею. Світ у «Християнській топографії» зображується у вигляді двоярусної споруди, нижній поверх якої — сфера власне природи. Тут же (в нижньому ярусі) перебувають ангели, які поставлені на службу людині. В основі матеріального світу розташована Земля, яка має форму плоского прямокутника. Землю покриває небо. Отже, світ матеріальний нагадує «дом превеликий», над яким здіймається небо «яко комара» (дах). 
Такий погляд відображає той етап в розвитку суспільства, коли людина вже не ототожнює себе з природою, але й не має достатніх підстав протиставляти себе природі. Людина зіставляє себе з навколишнім світом і вимірює його власним масштабом. Контури світу, природно, уявляються на зразок «дому превеликого» так само, як горизонт повсякденного буття обмежується рідним «домом». Власне, світ природи — це лише нижній поверх «дому», який від верхнього, згідно з Козьмою, відділяє подвійне небо, що складається з «неба видимого», що включає біблійну «твердь», над якою розташовані «води», і «неба невидимого». Під «видимим небом» Козьма розташовує ангелів і душі померлих, а далі, в напрямку до Землі — три кола «небес» — коло зірок, Сонця і планет та Місяця. Кола — нерухомі, а по них переміщуються світила, які приводяться в рух приставленими до них ангелами. 
Більш глибоке уявлення про будову Всесвіту розвинуте в «Шестидневі» Йоана, екзарха Болгарського, який часто спирається на концепцію Арістотеля.  
У церковних спорудах головною одиницею обміру був церковний сажень. У палатах митрополита в Крутицях його опочивальня вимірюється «грецькими сажнями», а приміщення для його помічників — «малими сажнями» 40. 
Антропоморфізація простору поєднується із символізацією його, яка повинна відображати глибинний сакральний смисл, уособленням якого має бути не лише споруда в цілому, а й одиниця обміру, що прийнята за вихідну при розрахунку пропорцій приміщення. Показовим є повідомлення «Києво-Печерського Патерика» про те, що за таку вихідну одиницю при будівництві Успенського собору в Києво-Печерському монастирі було взято золотий пояс, що подарував монастиреві варязький ярл Шимон, який служив у Київського князя Всеволода Ярославовича. Сакральний зміст тут визначався тим, що пояс цей, за повідомленням Шимона, було знято зі скульптури Христа, виконаної на замовлення батька Шимона. Прийшовши на Русь і прийнявши православне віросповідання, Шимон подарував пояс монастиреві. З метою підкреслити сакральне значення «поясу Шимона» «Патерик» повідомляє про «чудодійні» властивості його. Цим поясом обкладали хворого сина Всеволода, майбутнього князя Володимира Мономаха, завдяки чому він одужав. «Пояс Шимона» обирається одиницею виміру Успенських соборів не лише в Києві, а й у Ростові й Суздалі. 
З релігійно-моральними характеристиками пов'язуються й уявлення про географічний простір. Автор «Слова о полку Ігоревім» річку Донець, яка розділяла табір руських воїнів і половців, сприймає як кордон між «грішними» і «праведними» землями. Пов'язаність в соціально-економічному відношенні людини тогочасного суспільства з певною локальною територією зумовлювала і в моральному плані її співвідношення з певним географічним простором. Місцем життя «праведника» мали бути «праведні» землі, він не міг жити на території «грішній». Процес морального вдосконалення чи падіння пов'язується з відповідним переміщенням у просторі. Крайніми точками цього руху мисляться «пекло» і «царство небесне». Характерно, що в уявленні про ці компоненти потойбічного світу, як і в просторових уявленнях взагалі, занадто відчутна тенденція до натуралізації, що відображає вплив на суспільну думку Київської Русі прадавніх світосприйнять східних слов'ян. 
Пекло і рай часто уявляються цілком конкретним географічним пунктом, куди людина може зазирнути ще за земного життя. Такий погляд суперечить вихідним постулатам ортодоксального християнства. Та він все ж досить поширений у суспільній думці Київської Русі. Навіть архієпископ Новгородський Василь у посланні до тверського єпископа передає апокрифічну і єретичну по суті легенду про розташування раю на землі, куди, за його словами, доходили «його новгородці». 
Рай уявляється у вигляді місця, де не буває зими і де взимку ховаються представники живої природи. Володимир Мономах у «Повчанні» пише «про птахів перелітних, які навесні «из ирья (раю.— В. Г.) идут» 41. Апокриф «Ходіння бого-родиці по муках» детально визначає координати пекла; починається на «полуднє», продовжується до «полунощи» й завершується на сході. 
Відображають боротьбу з виразною тенденцією до натуралізації картини потойбічного світу і вміщені в Ізборнику 1076 р. «Афанасієві відповіді...» На запитання: «Де перебувають душі, які відійшли від світу цього?» — в них дається роз'яснення, що жодна душа з того світу не поверталась і не повідомляла, де перебувають дуті, які відійшли з цього світу, але, спираючись на свідчення «святих книг», можна сказати, що «грішні» душі перебувають у пеклі «подт. вьсею землею и подь мор'Ьм», де панує «тьма вічна», а «праведні» — в раю.

7. Идеи в литературе  и политике.

Философские идеи в творчестве деятелей украинской культуры Х1Х - первой половины  ХХ  века

      Х1Х  век занимает особое  место в  истории украинской  культуры. Именно в этот период  философия национальной идеи  романтическим образом растворяется в литературно- публицистическом творчестве  мастеров художественного слова. Плеяду славных  имен представляют  Николай  Васильевич Гоголь (1809-1852), Иван Франко (1856-1916), Михаил Коцюбинский (1864-1913), Леся Украинка (1871-1913) и другие. Их философское  мировоззрение и творческая тема формировались под воздействием  общих закономерностей  развития мировой художественной культуры, влиянием культур братских славянских народов, свободолюбивой этнической  ментальности украинского народа. Именно тема репрезентации нации как целостного этнического образования и становится доминантной литературной линией  в   литературном творчестве  деятелей украинской культуры.

      Так, например, Н. В. Гоголь, о культурно-национальной принадлежности которого и сегодня  идут философские дискуссии,  оставил  значительный след в  украинской культуре прежде всего тем, что представил целостный образ украинского народа, образ, в котором отражена не только историческая панорама бытия национального характера, но  и выявлены исторические причины своеобразия украинской ментальности. Гоголь писал о том, что исторический тип украинца формировался под влиянием европейской и азиатской  культурной традиции и понять его можно лишь окунувшись в контекст жизни, в которой причудливым образом переплетается фантасмагория и реальность, возвышенное и низменное,  божественное и дьявольское. Одна из проблем, которая волновала его творчество и определенным образом сказалась на  душевном состоянии самого автора, была   тема странного и вечного единства  в человеке  высокого начала и того, что у него идет от  «чорта».  «Мертвые души» - не только название одного из самых значительных и сложных произведений Гоголя, но и символическое отображение духовного состояния всей эпохи,  в концентрированной форме проявляющее себя в бездуховности и моральном упадке сонной души человека.  Смех Гоголя, который сделал больше, чем плач Руссо, всколыхнул   болото провинциального захолустного мироощущения,  выставил напоказ всю пошлость жизни крепостнической, управляемой «свиными рылами» крепостнической России и  тем самым, по словам Белинского, « убил два ложные направления в русской литературе – натянутый, на ходулях стоящий идеализм, махающий мечом картонным, подобно разрумяненному актеру, и потом сатирический дидактизм». Именно правда и жизненность гоголевского философского реализма явились новым словом в отечественной культуре и обусловили те специфические черты философского мышления, которые далее были развиты в творчестве  его великих соотечественников. 

      Иван  Франко в украинской культуре  представляет тип мыслителя, в литературном наследии которого теснейшим образом переплетены  философские, естественнонаучные, социально-политические, атеистические и эстетические взгляды. Последовательно проводя  линию  философского материализма, Франко  рассматривает человека как венец  творения природы, размышляет, почему человек, претендующий на гармоничность  и совершенство, отягощен вечными  и неразрешимыми проблемами: жизни  и смерти, добра и зла,  любви  и ненависти. Осмысление трагизма  бытия человека приводит его к  пониманию сущности и причин фатальных  катаклизмов ХХ века, раскрытию противоречий и закономерностей исторического развития.

      Франко  сторонник идеи развития. В поэтических  произведениях основным мотивом  является утверждение радостного ожидания, возбуждаемого  фактом обновления природы, условий жизни, самого человека. В своей главной повести «Борислав смеется» он показывает новых людей в труде, в социально-творческой самоактуализации, в постоянном стремлении к самосовершенствованию.

      Выступая  за равенство народов, свободных  от угнетения, Франко полагает, что  национальная концепция государства  должна основываться на требовании действительного  равенства наций  и решения  национальных проблем  в единстве с проблемами социальными. Он негативно  относится к  националистически  окрашенным идеям  П. Кулиша, М. Грушевского,  А. Конисского и утверждает, что «нация, которая во имя государственных, или каких либо других интересов, угнетает, душит или останавливает  в свободном развитии другую нацию, роет яму и себе и тому государству, которому будто должно служить то угнетение». («Украинские революционные демократы.» М., 1954, стр. 158).

      Идейная целеустремленность поэта нашла  свое яркое выражение в его  сборнике стихов «Вершины и низины», где он выступает как поэт и  гражданин, философ и публицист. Он считает, что назначение литературы – отражать жизнь такой, какой  она есть, осуждает философию, прячущуюся от «бурь общественных вопросов … в заливе своей мечты»  и   утверждает идею единства искусства и философии  под одним идеологическим  девизом – «помни о жизни».

      Тема  жизни и борьбы, дружбы народов, национального  и социального равенства была также предметом глубокого интереса Леси Украинки (Ларисы Петровны Косач), мировоззрение которой формировалось  под  влиянием  творчества Т. Шевченко, И. Франко, философии марксизма и  идеологии социал-демократии. Актуальные  философские, этические  и эстетические темы она  выражала  в нетрадиционных для украинской литературы образах  и мифологических  сюжетах,  обнаруживая  тем самым широкое знакомство с  европейской культурной традицией, начатой  античностью и продолжающейся в современности. В историко-философском  традиции она критиковала Платона  за его общественно-политические взгляды,  воинствующим мракобесом считала Августина, не признавала философской позиции  Ф. Ницше,  особенно критически была настроена  по отношению к религии. В этом плане особенно интересным является тот факт, что она  стихийно приблизилась к материалистическому пониманию происхождения религии – о гносеологических корнях религии она писала  в составленном ею в двадцатилетнем возрасте учебнике древней истории (этот труд был предназначен для ее младшей сестры).

      Настойчивый негативизм  в отношении к религиозному мировоззрению в  поэтической  концепции Леси   Украинки  выражал ее личную позицию неприятия  социальной и индивидуальной пассивности  как всеобщего терпения – краеугольного  основания идеологии любой религиозной  системы. Ее жизненное личное кредо  формулировало непрекращающуюся борьбу  с трудностями и невзгодами, и  весь пафос творчества выразил себя в утверждении  авторитета социально смелой индивидуальности.

      Эстетическая  концепция Леси Украинки характеризуются  требованиями народности и идейности  искусства. Признавая реализм как единственный принцип  художественной практики, она осуждала формализм и натурализм в искусстве   (правда, не совсем разобралась  в сущности  новых  течений в современном  западном искусстве);  была уверена в том, что искусство должно реализовывать свое социально-национальное предназначение в  воспитательной функции,  полагала, что  основное назначение искусства в формировании человека- творца, человека-борца, человека – философа,  в высшем смысле этого слова.

      В литературном наследии деятелей украинской культуры Х1Х-начала ХХ века  философские  идеи  не представлены в чистом виде, они растворены в слове, обращенном к  простому человеку, поэтому, с  одной стороны  - кажутся понятными  и естественными, с другой – не всегда поддаются четкому осмыслению и констатации. Но в целом  они  еще раз демонстрируют особенность  украинской философской традиции, о  которой  было сказано ранее. 

1. Национальная философия  и тд.

Самой сложной  проблемой в критическом анализе  феномена украинского философствования  является  тема специфики  украинской философской традиции, которая отражает и представляет особое прочтение  самой философии -  философии как  метафизической сущности социального  индивидуума, раскрывающего себя через  ход истории. Множественность философских  построений не всегда позволяет разглядеть ту общую сущность, которая конституирует  предельный философских смысл  как  проявление уникальной философской традиции, но в то же время требует обратить внимание на оригинальность почвы, откуда вытекает характер и форма философствования.

Любая философия  всегда есть отображение типа и сущности особого мышления, мышления, в котором  реконструируется традиция национальной культуры, той цельной жизни духа, что воплощается в характере  самой философии. В этом плане  главной особенностью украинского  философского знания, равно как и  русского можно считать, что самобытная  украинская философия есть раскрытие  не отвлеченной интеллектуальной истины, а истины как пути в жизни. Поэтому  в противоположность рационалистическому  устремлению к смысловой отвлеченности, украинское философствование    всегда конкретно, целостно; оно руководствуется  мистической наследственностью  культурного исторического самосознания и требует понимания себя из господствующих интересов народного и частного быта. Онтологическая конкретность (первая особенность) украинской философской мысли проявляется в следующем: с одной стороны, она достигает мировых всечеловеческих вершин в глубоко философском творчестве  Сковороды, Гоголя, Франко, Шевченко и отражает весьма оригинальную особенность их философствования – отсутствие систем как таковых. С другой стороны жизненная конкретность украинского философского сознания делает ряд замечательных попыток защитить принципиальный онтологизм   метафизического сознания от рассудочного  ratio самобытностью красок художественного слова, живыми образами художественного творчества, и в этом плане ее можно считать и философией Слова, религией Слова, религией Логоса. 

Логос –  принцип объективно- божественный. Осознание Логоса есть осознание  Божества, поэтому само сознание в силу этих причин уже религиозно. Отсюда вытекает вторая особенность украинского философствования – его глубокая и коренная религиозность. Однако, не следует понимать религиозность как бесконечную идею Бога в тематике   проблем, речь идет   об идее христианского подвига в форме личностного подвижничества через утверждение и раскрытие всех творческих  и существенных сторон личности, этого ядра космической жизни.  Именно поэтому украинское философствование неразрывно связано с действительной жизнью человека и народа, чувствует дух времени и нередко является культуре в виде публицистического философствования  (труды деятелей кирилло-мефодиевского  братства, оригинальные концепции представителей   идеологии братских школ.)

Далее, сознание Логоса, его космической и мистической  наполненности  предполагает в качестве условия сверхобычную напряженность  личной жизни, повышенное онтологически  жизненное самосознание, Мудрость Слова  не может быть дана помимо личности. Она раскрывается через личность и в личности. Всякое усвоение логоса, поэтому сопряжено с внутренней борьбой, духовным подвигом, напряженность  которого приводит в движение скрытые  силы и резервы духа. Отсюда понятна  и естественна третья черта украинской философии – ее персонализм  как подчеркнутая значительность личности ее творцов и создателей.      

Г.С. Сковорода, полный священного и мистического внутреннего  огня, гораздо значительнее своих  произведений, Н.В. Гоголь не написал  ни единого «философского» произведения, но жизнь его проникнута такой  мыслью, такой сознательной философской  идеей, что философская значительность этой жизни,  а особенно последних  его лет, заслуживает особого  прочтения. Поэтому мало знать, что  написали и сказали Сковорода, Гоголь, Юркевич – необходимо  знать, что они пережили и как они  жили. Порывы чувства, инстинктивные  движения воли, выраставшие из глубин их философского сознания, нужны не для психологического истолкования психологической стороны их личности, а для углубления в логический состав их идей.

Эти особенности  украинской философской мысли: онтологизм как направленность в бытийность, понятую как целостность духовного и телесного,  религиозность как обращенность и к божественному и трансцендентному, персонализм как выразимость личности в типе философствования создают тот неповторимый и оригинальный вариант философской культуры, который реконструирует эволюцию историко-культурного образа украинского этноса.

4. вопрос В духовной культуре Украины вторая половина ХУ11 века – период формирования мировоззрения Просвещения, время активного осмысления интеллектуальных и философских достижений западноевропейской культуры. Центром философской культуры, новатором в прочтении новоевропейской концепции науки и знания в Украине становится Киево-Могилянская академия – первое высшее учебное заведение, которое не только сыграло свою историческую роль в развитии просвещения, но и по-новому представило свое понимание философии. Философия стала дисциплинарной формой знания, объектом научного исследования, субъектом формирования национальной философской  традиции.

В Киево-Могилянской  академии философия вводится как  специальный предмет изучения. Правда, она еще продолжает оставаться в  рамках церковно-схоластического мировоззрения, однако в ней уже начинает вырисовываться тенденция сближения ее с опытным  естествознанием, с запросами общественной жизни. Основное внимание уделяется  проблемам познания природы и  человека. Разделяя философские идеи Возрождения, философская мысль  видит свое предназначение в осмыслении законов природы, а значит и  законов  существования самого человека, законов  его мышления, содержания его внутреннего  мира. Философия уже себя представляет не только в  теоретическом  смысле, но и через практическую направленность.

В лекционных философских курсах академическая  философская мысль обращается к  наследию Аристотеля, но ее отношение  в классику античной философии значительно  отличается от комментариев средневековых  схоластов. Здесь обращаются к тем  трудам и тем мыслям, которые ранее  сознательно замалчивались ортодоксальной католической интерпретацией Аристотелевского наследия. В трактовке философских  трудов Стагирита  представители  Академии скорее близки к  мыслителям эпохи Возрождения. Здесь же следует  отметить тот факт, что  в качестве философского критерия истины  уже  не выступают взгляды Аристотеля  и распространенные в то время  идеи   Д. Скотта и В. Оккама, а   точкой отсчета  считается реальный взгляд на жизнь, согласованность с  разумом, чувством и опытом. Так, Академии  большой популярностью пользуются лозунги: «Мы должны следовать Аристотелю, но не слепо» и  «логика – наилучшая  матерь ищущих истину». Само же преподавание логики не сводилось к комментированию Аристотелевского «Органона», в курсах логики использовались оригинальные идеи средневековой логики, цитировались работы Дунса Скотта, Вильяма Оккама, Авэрроэса и других. В курсах логики, преподававшихся в академии, можно увидеть зачатки математической логики, семиотики и логической семантики.

Не оставалась академическая мысль в стороне  и от классических проблем  средневековой  гносеологии – активно обсуждала  проблему универсалий. В трактовке  этого вопроса Киево-Могилянская  философская культура тяготела к  умеренному номинализму с его  эмпирико-сенсуалистической направленностью, считая, что общее существует двояко: в вещах и в понятиях, которые  являются знаками существующих вне  разума вещей. И критикуя утверждения  реализма, согласно которым понятия  предшествуют вещам,  философская  мысль  академии настойчиво проводила  идею  о  том, что общее существует  в вещах, выступает  их общей основой, объединяет вещи и повторяется в  подобном. Такое творческое переосмысление  традиционных философских проблем  выгодно отличало философскую культуру Киево-Могилянской академии, оно  способствовало многоплановости и  систематизации философского знания,  углубленности и широте проблематики.

В этом плане  показательным является философский  курс, прочитанный в Киево-Могилянской  академии в 1693-1694 гг. и имеющий длинное, характерное для эпохи барокко  название: «Философское состязание, открытое  на арене православного Киево-Могилянского гимнасиума российскими атлетами для  вящей славы того, который, будучи свободным от греха путником, единородным  сыном отца, вступил на путь умножения  славы наиблаженнейшей его матери, прошедшей быстро путь по иудейским  взгорьям». Такое обозначение философского курса свидетельствует о его  проблематичности (само понятие «состязания» подчеркивает эту направленность идей), а факт открытости  обозначает не только момент наличия данного состязания, но и  стратегию  толерантности и терпимости к  различию мнений в философской полемике.

Особенно  остро эта полемичность обозначилась в интерпретации  проблемы материи, которая трактовалась как  «мать  всех форм, субъект изменения, поскольку  в ней субъективизируются все  изменения и материальные формы, выведенные из нее и воспринятые  ею» (С.Яворский  «Философские состязания»). Здесь отчетливо прослеживается направленность определения материи  против узаконенного тогда мнения Аристотеля, по которому материи приписывалась  роль пассивного начала, а форма  рассматривалась как основная сущностная составляющая вещи. Понимание материи  как активной, самостоятельной силы сближало представление о ней  в недрах академии с прогрессивными тенденциями западноевропейского философствования.

В философских  курсах, читаемых в академии, особенно в курсах логики и психологии, обозначается ряд проблем теоретико-познавательной направленности. Особый интерес, например, вызывают вопросы,  связанные с  познавательными и психологическими возможностями человека. В плане  определения этапов познавательной деятельности академическая мысль  высказалась достаточно определенно: существует два уровня познания –  чувственное, несовершенное, дающее весьма относительное знание,  и интеллектуальное познание, где активность субъекта, его рационально волевое начало играют весьма значительную роль, преобразовывая материал чувственного познания в логически определенные формы. Они, в свою очередь, связаны с практической деятельностью познающего субъекта. ( Бесполезной бы была наука, если бы не могла быть использована на практике… .Тот не имеет ничего общего с наукой, который не умеет ее использовать в жизни, - пишет Й.Кроковский). Такая  интерпретация познавательного процесса во многом предвосхищает классическое марксистско-ленинское понимание диалектичности познавательного  процесса.

В лекционных курсах П. Могилы, Ф. Прокоповича особое внимание уделялось проблемам взаимодействия человека и государства, государства  и церкви.  Так, например, в духе теории естественного права  украинские мыслители считали, что государство  существовало не всегда, ему предшествовало существование людей без государственного регулирования общественных отношений. Однако, если европейская общественная мысль объясняла необходимость  появления государства  проявлением  человеческого эгоизма, который  приводит к войне всех против всех (Т. Гоббс), то соцально- философская   мысль Киево-Могилянской академии  не исключала в догосударственном периоде мирных  и гуманных форм человеческих отношений, объясняя это тем, что человек изначально ориентирован на позитивные социальные поступки. (Так, например, Феофан Прокопович считал, что человек, обладая свободой воли,  творит и зло и добро, но по природе своей более склонен к добру.). Сама же государственная власть, по мнению отечественных мыслителей, скорее, призвана охранять природные права человека  (на жизнь, свободу совести, право частной собственности), чем обуздывать антисоциальные формы   поведения человека, хотя, безусловно, ее роль в государстве подразумевает и эту функцию.

Перенос акцента  на правоохранительную деятельность государства  подразумевает оригинальное  прочтение  самого человека: - он выступает не столько  как объект действия правовых норм, но, прежде всего, как субъект свободного социального и правового действия. Это подразумевает достаточно высокий  уровень нравственной определенности личности, умение быть социально и  морально адекватным,  руководствоваться  в поступках  не только соображениями  эгоизма, но и альтруистическими  побуждениями. Именно поэтому в стенах Киево-Могилянской академии  предпочтение отдается морально-этической проблематике, философскому анализу темы гуманизма. В трудах ректора Киево-Могилянской  академии, а в последствии архимандрита Киево-Печерской лавры, известного писателя, историка  и преподавателя философии   И. Гизеля  (дисциплина, которую он преподавал, так и называлась «Полный курс философии»)  уже отчетливо звучат идеи гуманизма, понимание и оправдание  людей оступившихся, свершивших под влиянием сложных жизненных обстоятельств неправедные поступки. По убеждению Гизеля, при крайней нужде и нищете перестает существовать право собственности, «нужда освобождает от греха в делах смертных сил: в неправедном взятии и удержании вещей чуждых, еже бывает в последней нищете… . Понеже в последней нищете вся суть обща…». Возможно, некоторые из его рассуждений покажутся сегодня спорными, но сама идея сочувствия человеку любого социального статуса, оказавшемуся волею судьбы в непростых жизненных ситуациях,  безусловно, заслуживает уважения. Наверно, поэтому и тема  человеческого счастья является в проблеме человека одной из приоритетных.

Проблема  счастья в философских идеях  Киево-Могилянской академии звучит соответственно духу времени и идеологии  Просвещения.  Счастливым  считается  тот, кто живет, руководствуясь соображениями  разума, признает авторитет знания и науки  и понимает, что счастье  – не погоня за материальными благами  и не аскетическое бегство от жизни,  а  умение согласовать свои ценностные ориентации  с сущностью природных  закономерностей.  «Законы природы  - суть законы разума» - отчетливо звучит в антропологической проблематике  лейтмотив  эпохи Просвещения.

Не вдаваясь в подробный анализ философии  Киево-Могилянского периода, отметим  одну ее замечательную особенность. Философия постепенно отказывается от своего известного ранее предназначения – быть пропедевтикой к богопознанию, становится мировоззренческим центром  знания и формирует  собственную  концептуальность как способа познания человека и природы. В лекционных курсах Ф. Прокоповича, Г. Кониского, И. Козачинского  подчеркивается  роль философии как «нравоучительного» (Козачинский) знания, которое приведет человека к адекватной оценке своих  поступков и мыслей, направит их на  Добро – на то, что служит человеку, и ведет к счастью  и блаженству как высшей цели человеческого  существования. По их мнению, человек не рождается ни добродетельным, ни порочным, эти качества он приобретает под влиянием окружающей среды и воспитания.  Если социальная среда упорядочена, то у человека не возникает стремления к совершению неблаговидных поступков, если в ней присутствует несовершенство, то  оно  частично может быть искоренено общими побуждениями  людей, которые как раз и используют философское мышление как организующий принцип социального поведения.

Киево-Могилянская  академия  продолжила научно-образовательные, демократические традиции братских школ на Украине.  В академии получили дальнейшее развитие языкознание, литература, история, а сама философия возглавила начавшееся идеологическое противостояние с католической экспансией. Хотя философская  культура еще продолжала оставаться во влиянии церковно-схоластического  мировоззрения, но в ней уже отчетливо начала вырисовываться тенденция сближения с естествознанием, с  запросами общественной жизни. Все это  размывало устои господствующего еще религиозного мировоззрения, снижало авторитет богословия  в духовной культуре, способствовало зарождению идеологии и культуры нового общественного строя.   

5.вопрос

Григорий  Саввич Сковорода  (1722-1794).  3. Філософські ідеї Г. Сковороди

Вихованцем  Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722-1794).

Він народився  в с. Чорнухи Полтавської губернії. Навчався в Києво-Могилянській академії (1734-1741, 1744-1753), був співаком придворної капели в Санкт-Петербурзі (1742-1744), перебував  у складі посольської місії за кордоном (1745-1750), а згодом викладав у Переяславі поетику, працював домашнім учителем. У 1759-1764 рр., а також у 1768 р. викладав у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги, читаючи та даруючи їх своїм друзям і знайомим.

“Філософія, або любов до мудрості, – з  точки зору Г. Сковороди, спрямовує  все коло справ своїх на той  кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то все  світле, блаженне, веселе. Оце є філософія”.Беручи до уваги досвід минулих наукових досліджень, не заперечуючи, а органічно  переосмислюючи досвід та знання попередників, зробимо спробу проаналізувати філософію  Г. Сковороди у світлі сучасного  бачення. Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався Г. Сковорода у своїх  філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне  спрямування зводиться до дослідження  людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою  з усіх наук.Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривно пов’язані  із зверненням до Біблії та християнської  традиції, а тому спираються на головні  християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ  шукає відповідь на питання, ким  є людина, який зміст її життя, які  основні грані людської діяльності.

     Реальність, за Сковородою, не є ідеальним чи матеріальним буттям. Вона є гармонійною  взаємодією трьох світів: макрокосму, мікрокосму й символічного світу  – Біблії.

     Макрокосм – це природний світ відчутних  речей і явищ, як матерія, проте  насправді є “пустою видимістю”, “місцем”, “нікчемністю”, “тінню”  справжньої, але невидимої його натури – Бога. Макрокосм єдиний, але  єдність його специфічна, це “двоє  в одному і одне із двох”.

     Великий світ (макрокосм) і Людина (мікрокосм), будучи відмінними світами, водночас тісно  між собою взаємодіють. Взаємодія  ця гармонійна, але встановлюється гармонія не автоматично, не сама собою: її ґрунт – творча життєва ініціатива людини. Для кожного людського  індивіда існує спосіб гармонізації за макрокосмом (природним і соціальним буттям). І “інструментом” обрання  правильного життєвого шляху  є серце.

     Г. Сковорода, прагнучи навчити як власним  прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу  з простого: пізнати віру та любов  у всій їхній повноті, бо це є і  пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода  по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвій необхідності цих понять.

     Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу  людині вийти за межі свого тлінного звичайного “Я”. Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

     “Скрізь любов та віру людина пізнає себе”, – твердить Сковорода. Принцип “пізнай  себе”, не вперше з’являється у  Сковороди. Пріоритет у цьому  плані, звичайно ж, належить Сократу. Але  принципово новим у Сковороди  є те, що він не просто стверджує  думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу  на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування – віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає  віру і любов не тільки як підґрунтя  душі, а й як органічний прояв  духовності людини, а причиною цього  прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини.

     Антиподами  любові та віри, протилежними за своєю  дією на людину, у Сковороди є  поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять  душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров’я. Тому Сковорода  наполягає на тому, що запорука здоров’я душі –її радість, кураж.

     Таким чином, звертаючись до трактування  Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати  життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою  того, з чим повсякденно має  справу людина і що одночасно має  для неї вирішальне значення.

     На  ґрунті об’єднання категоріальних сутностей  любові та віри у пізнанні людиною  самої себе складається категорія  щастя. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився  багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягли щастя.

     Вони  отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку  перетворюється на прах. Г. Сковорода  наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Г. Сковорода своїм власним життям утверджує оригінальну думку, що заклик “Пізнай себе ” – це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання.

     У міркуваннях про щастя Г. Сковороди  є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у  сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає  людині Бог, що царство Боже всередині  людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття  не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє  задоволення і душевний спокій.

     Людина  як мікрокосм містить у собі також  два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним  стоїть дух. До нього й зводив Сковорода  сутність життя. Плоть не має істинного  значення для людини. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло само по собі не працює, воно перебуває у рабстві  нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка  – це головна точка, тому її Сковорода  часто називає серцем.

     Для Сковороди людина – це маленький  світ, мікрокосм зі своїм устроєм, зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізично увесь  Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється  людина від всього іншого, що живе у  світі, – це вільна воля людини та моральність  в обранні життєвого шляху.

     Людину  Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування –земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху  та в пізнанні істини.

     Процес  самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший ступень – це пізнання себе як само сущого, як самовласного буття. Це своєрідна само ідентифікація  особистості.

     Другий  ступень – це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступень –це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей  етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння  загального у співвідношенні з усім людським буттям.

     Філософія Г.С. Сковороди є прекрасним прикладом  існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським  народом свого місця в суспільно-історичному  процесі, закликом до гуманізму і  “сродної” людський природі дії. Прочитавши літературу докладніше ознайомтесь, як вирішував Г. Сковорода проблему щастя людини, та самопізнання.Взгляды Сковороды формировались под влиянием античной философской культуры, особенно  эпикуреизма и стоицизма,  символической мысли неоплатоников,  философии периода Киевской Руси, прогрессивной  русской культуры (исследователи творчества Сковороды отмечают определенное влияние идей М.В. Ломоносова)  и, конечно,  непосредственных предшественников – Ф. Прокоповича и Г. Конисского. Но еще в большей степени они  отразили  особенности личности Сковороды, уникальность его философского дара,  не принятого и осуждаемого окружающими «отличного образа жизни»  философа- странника. Его считали мифической личностью, называли еретиком, имя Сковороды  стало синонимом безумия и было втоптано в грязь. Сковорода сам отлучил себя от общества, и в поисках приватности и одиночества бежал из города в Пустыню.

В центре философских  исканий Сковороды - проблема человека, его природы и предназначения, смысла жизни и счастья. Главная  тема философии – самопознание человека, понимание своего смысла в мире смыслов. «Дух владеет Сковородой» – разъяснял  психические источники философских  странствий  мыслителя его друг и биограф Ковалинский. Повинуясь  внутреннему голосу, Сковорода  концентрирует  свое философствование вокруг  тех  проблем, которые оказываются значимыми не только для него, но и всего человечества в целом.

Основными положениями  философии Сковороды  являются идеи о двух натурах и  трех мирах. Три мира: макрокосм  (природа), микрокосм   (человек)   и «мир символов»  (духовный мир символов Библии)  представляют себя   в  «двух лицах» – видимой натуре, внешним, не подлинным бытием и невидимым образом - истинным бытием  божественного смысла. Существуя в одном целом, видимая и невидимая стороны   образуют целостность мира,  в частном случае – целостность человека. Задача философии в этом плане – понять  мир как целое   и осознать человека как единство двух начал - видимости, «лжи», «тени» и духовности, вечности, постоянного преображения человека в его стремлении к Богу. Бог каждому даровал определенное предназначение, которое человек отыскивает в «сродном» труде, «сродном»  мире, «сродном» человечестве,  и  благодаря этому обретает счастье и душевный покой.

Мировоззрение Г.Сковороды имеет четко ориентированный  пантеистический характер – Сковорода  понимает Бога не как верховную всемогущую сущность вне природы, мира и человека, а как смысл смыслов, находящийся  везде – в природе, человеке, мире. Утверждая мысль о том, что  истинным богом является природа, закон  всего сущего, имеющий глас истины, Сковорода пишет: «Бог, природа и  Минерва есть то же». Но что же тогда сама природа? «Она называется  натурой потому, что все наружу происходящее, или рождаемое от тайных неограниченных ея недр, как от всеобщей матери чрева, временное свое имеет начало». И в этом плане природа, натура, «рождая,  ни от кого не принимает, но сама собою рождает, называется  и отцом, и началом, ни конца, ни начала не ищущим, ни от места, ни от времени не зависящим».

Философия Сковороды  оригинальна своей  парадоксальностью – к идее целостного мира и  целостного человека Сковорода  приходит  через  дуализм материального  и идеального.   Говоря о том, что   в мире  существует единое начало, которое пронизывает и множество миров  (« а я вижу в нем единое  начало, так как един центр и  один умный  цыркул во множестве их»), Сковорода в одном случае  трактует начало как нечто материальное  («Природа есть первоначальная всему причина и самодвижущаяся пружина»), в другом – понимает начало как божественную сущность  (« начало и конец есть то же, что бог»). Таким образом, искомое им начало оказывается двойственным – и материальным и идеальным. Оно же определяет и методологическую стратегию философствования Сковороды: учение о «двух натурах»  есть не что иное, как основа теории двойственной истины. Хотя исходным пунктом гносеологии Григория Сковороды было признание познаваемости мира  как следствие безграничных возможностей человеческого разума, одновременно он полагал,  что источником познания является  раскрытие духовной природы вещей, а она сама  (эта духовная природа)  скрыта в символическом мире смыслов Библии. Отсюда  и определенное противоречие: с одной стороны мир Библии  не имеет отношения  к «миру обительному»,  с другой  -  внешнее, материальное – не случайно, оно закономерная форма проявления  внутреннего, духовного.

В противовес библейским легендам о сотворении мира, он высказал мысль о вечности материи. Хотя все предметы природы временны, преходящи, они возникают и исчезают, природа в целом, весь «обительный  мир» бессмертен, и бессмертность  его воплощается в вечном потоке преходящих явлений. Более того, Сковорода  утверждал факт бесконечности самих  возможностей превращения материи: «Если ты мне скажешь, что внешний  мир сей в каких-то местах и  временах кончится, имея положенный себе предел, и я скажу, что кончится, сиречь начинается. Видишь, что одного место граница есть она же и  дверь, открывающая поле новых пространностей…». Само же мироздание подчиняется естественным законам, и библейские  притчи о  природе несостоятельны, ибо не отражают естественных закономерностей природного мира.

На первый взгляд такие утверждения полностью  отвечают идеям материализма, однако влияние времени накладывает  отпечаток на идеологию убеждений  Сковороды – в целом его  концепция носит идеалистический  характер, а порой содержит и элементы мистицизма.

Не сумев  правильно решить вопрос о соотношении  материального и идеального, Сковорода  стал на  дуалистическую позицию  признания двух начал. Утверждение  о том, что они не разграничены непроходимой стеной и представляют единство в различии и различие в  единстве, не снимало противоречия. Чувствуя это, Сковорода стремился  преодолеть противоречие, говоря, что  «два кота  в меху скорее, нежели два начала, поместятся в мире». Выход ин искал в стремлении все свести к единому началу, которое у него выступало в одном случае как материальное  («Природа есть первоначальная всему и самодвижущаяся причина), в другом – как  божественная сущность  («Начало и конец есть то же, что бог, или вечность»).

Явное несовпадение утверждений, неоднозначность философской  мировоззренческой позиции имели  и свой положительный смысл. Сковорода. Понимая несовместимость идей вечности материи, несотворимости и неуничтожимости  природы с признанием смысла Библии, Сковорода стал на достаточно прогрессивный  в то время путь отделения философии от  богословия, науки от религии.

Важное место  в философских взглядах Г.Сковороды  занимает теория  познания, которая  также несет на себе отпечаток  противоречивости его системы. Исходным пунктом его гносеологии было признание познаваемости мира и  вера в неограниченные возможности  человеческого разума. Однако с этим, Сковорода наивно полагал, что  источником познания духовной сущности вещей является именно Библия, хотя она же и не имеет, по его глубокому убеждению, никакого отношения к  миру «обительному», т.е. миру вещей. Саму же теорию познания Сковорода связывал с самопознанием, а отсюда и с этикой.       

Утверждая, «что природа превосходит науку»   и  она – «самый лучший учитель»,  Сковорода одновременно доказывает, что познать мир можно только   через самопознание, обращение к  собственному сердцу – духовную субстанцию человеческой сущности. Такой путь, по мнению Сковороды, является самым  плодотворным, поскольку позволяет  раскрыть не только внешние признаки предметов, но в первую очередь  их внутреннюю сущность и дает возможность  узнать и «перемерить» все  «коперниканские  миры», распознать их план, сущность, содержащую всю внешность. С познанием сущности предметов «все богословские тайны  превращаются в смешные вздоры и  суеверные сказки».

6 вопрос

4. Університетська  філософія в Україні

У 1795 р. в результаті третього поділу Польщі до складу Російської імперії відходять землі Правобережної  України, в освітніх установах і  культурних закладах якої домінували польські впливи. У 1830 р. вибухає відоме Польське (листопадове) повстання, в  якому активну участь узяли й  освічені верстви населення. Занепокоєний розмахом руху опору у нещодавно  приєднаних “західних землях” імператор  Микола Ι після придушення повстання  утворює в листопаді 1831 р. у Києві  спеціальну комісію у справах  західних губерній. Тут уперше виникає  ідея створення Київського університету, що мав постати “твердинею самодержавства, православ’я і народності у південно-західному  краї”.

Та проте  реальний хід історичних подій виявився іншим, ніж планувалося царською адміністрацією.

У 1834 р. Київський  університет було відкрито у складі першого і спочатку єдиного в  ньому філософського факультету.

Київська  університетська філософія, успадкувала  традиційні для української філософії  від давніх часів ідеї кордоцентризму (“філософії серця”), неоплатонічну  екзистенційно-містичну діалектику, опозиційний  щодо ренесансного титанізму бароковий  спосіб мислення. Розроблювані українськими “полемістами” ΧVI-XVII ст.; професорами  Києво-Могилянської академії – Ф. Прокоповичем, С. Яворським, І. Галятовським, Л. Барановичем, Д. Тупталом, родоначальником української  класичної філософії Г. Сковородою та ін., ці ідеї заклали фундамент  філософських досліджень викладачів Київського університету. І хоча Києво-Могилянська  академія була ще за 17 років до відкриття  університету реорганізована в Духовну  академію, дух старої академії тут  іще довго зберігався. Невипадково  перші професори філософії в  університеті – О. Новицький (1806-1884), П. Авсенєв (1810-1852), С. Гогоцький (1813-1889) прийшли  з Духовної академії.

     Українська  філософія віддавна формувалась  у межах європейської мислительної традиції і “відгук” її на філософію, наприклад, одного з найавторитетніших  представників німецького ідеалізму. Г. Гегеля, парадигмально нагадував  західноєвропейське неогегельянство (англійське, італійське, німецьке, французьке) – це було ірраціоналістично-релігійне  тлумачення Гегеля. Провідні “гегельянці” університету О. Новицький і С. Гогоцький  виступили проти спроб гегелівської “раціоналізації” релігії. Останній, прямо заявив, що “найцінніший зміст  духовного світу живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму”, оскільки розум лише теоретично узагальнює почуття.

     Але найбільші симпатії до німецької  філософії українські мислителі  віддали Ф. Шеллінгу, який найближче  стояв до представників романтичної  опозиції класичному (раціоналістичному) німецькому ідеалізму, а в кінці  життя своїми лекціями з “філософії одкровення” в Берлінському у  університеті вплинув на формування ідей родоначальника екзистенційної філософії  в Західній Європі С. К’єркегора.

     Пропагандистом  шеллінгіанства в Російській імперії  виступив випускник Києво-Могилянської академії (на початку 90-років XVIII ст.) українець  Д. Кавунник-Велланський, учнем якого  був перший ректор Київського університету М. Максимович.

     Шеллінгіанський підхід відчувається і в психологічних  дослідженнях професора Київського університету та одночасно Духовної академії П. Авсенєва, який “зробив  спробу дати національну характеристику росіян; на Заході переважає елемент  особистий, індивідуальний, російський характер, натомість, збудований на з’єднанні  племен і є характер “універсальний”, в ньому сполучені елементи і  сходні, і західні”.

     Наприкінці XIX – на початку XX ст. Серед університетських філософів бачимо одного з перших у Російській імперії речників філософії  персоналізму О.О. Козлова (1831-1901), погляди  якого мали вплив на формування філософських позицій М. Бердяєва і М. Лосського; О.М. Гілярова (1856-1938), котрий вважав одним  із найкращих варіантів філософії  платонізм, який “більше за всі інші системи задовольняє вимоги серця”. З 1892 по 1906 р. професором психології і  філософії Київського університету був послідовник неокантіанства Г.І. Челпанов (1862-1936), який пізніше перейшов до Московського університету. Зводячи  зміст філософії головним чином  до теорії пізнання, він вважав, що пояснити пізнавальний процес можна лише за умови, що “у нашому пізнанні є елементи, без яких саме пізнання неможливе, але  які через це мають бути визнані  продуктами самостійної діяльності нашого духу”.

     Цікавою постаттю є доцент університету М. Зібер (1844-1888). Якого в радянській літературі називали не тільки одним з перших у Росії пропагандистів економічного вчення К. Маркса, але й популяризатором  ряду філософських ідей марксизму. 

5. “Філософія серця”  П. Юркевича 

     Одним з видатних Українських філософів XIX століття був П.Д. Юркевич.

     П. Юркевич (1827-1874) – автор своєрідної філософської концепції, так званої “філософії серця”, народився на Полтавщині (с. Липляве Золотоніського повіту, нині Черкаська область) в родині священика. Навчався в Полтавській  семінарії, потім у Київській  духовній академії (1847-1851), в якій ще трохи збереглися традиції Києво-Могилянської академії. Після блискучого закінчення академії залишається працювати  в ній викладачем. У 1852 р. здобуває ступень магістра, а в 1858 р. –звання  екстраординарного професора. Лекції Юркевича з філософії (історії філософії) мали надзвичайний успіх.

     Юркевич як філософ мав глибокі знання історії філософії, новітніх для  того часу течій і напрямів філософської думки. Осмислення їх стало для нього  тією основою, на якій він прагнув  виробити своє власне розуміння розвитку філософської думки, досягнень та обмежень філософських систем, які історично  виникла в період від античності й до сучасності. Він був переконаний, що розвиток філософської думки, як і  саме життя, досить різноманітний і  його важко підвести під мірку  будь-яких визнаних ідей, теорій, думок. У своїх працях Юркевич користувався досягненнями видатних мислителів античності, середньовіччя, нового часу, німецької  класичної філософії, критично переосмислюючи їх. Давав високу оцінку Декарту, Лейбніцу, Канту, Фіхте, Шеллінгу, Гегелю. Останнього цінував за те, що той глибше від  інших проник у свідомість людства  –це невичерпне джерело начал, ідей, поглядів, що спекулятивна думка не заховала від філософа феноменологічну дійсність. Не сприймаючи гегелівської діалектики, Юркевич зазначав, що цінність наукового прийому німецького мислителя полягає в тому, що абсолютна ідея, перш ніж пояснити коло питань про природу явищ, сама приймає їх натуру, постає з плоттю і кров’ю тих істот, яким вона має дати буття. Та все ж на формування поглядів Юркевича найбільший вплив мала філософія Платона і Канта.

     Реальність  світу у Юркевича не викликала  сумніву. Світ існує, не має ні початку, ні кінця, дається нашому розуму як процес іманентного саморуху, в якому  матерія переходить у форму, можливість – у дійсність і таким чином  витворює істоти природи не за родовою, а за конкретною їх сутністю. Світ постає як система життєвих явищ, сповнених  краси й значущості, єдності матеріального  і ідеального, що знаходить своє відбиття в абсолюті. Нашому пізнанню належить світ як даний предмет, котрий ні вимислити, ні відтворити не можна, бо так само, як наша воля не повторює творчих актів абсолютного, наше мислення не повторює свідомості цих  актів. Питання стосовно самого абсолютного  не метафізичне, не філософське, а теософське.

     Загальні  погляди на світ зумовили розуміння  Юркевичем філософії та її призначення. Філософію він розглядав як цілісне  знання, що зводить ідеальні моменти  як пізнане в явищах світу до єдності  начал. Вона постає цілісним світосприйняттям, є справою не людини, а людства, яке ніколи не живе суто логічною свідомістю, а розкриває світ духовного життя  в усій повноті й цілісності. Юркевич  не сприймав однобічності як ідеалізму, так і реалізму, критикував і перший, і другий. Крайньою формою реалізму Юркевич вважав матеріалізм, ставлення  до якого у нього не однозначне. Найбільше відштовхувало Юркевича в матеріалізмі те, що він заперечував  реальність ідеального, зводив психічне до фізіологічного, пояснював психічні процеси фізіологічними механізмами, термінами фізіології. Для нього  самого була незаперечним те, що ідеали, ідеї, ідеальні зв’язки, ідеальний  порядок входять в систему  світу як умова його життя й  розвитку. Відмовляти реальності ідеального, духовного тільки на тій підставі, що їх ніхто не бачив, означає ігнорування  показання внутрішнього досвіту, який свідчить про реальність існування  духовного начала в людині. Вивести  духовні начала тільки з матеріального  майже неможливо, тому що лише у взаємодії  є духовним матеріальне є тим, що ми сприймаємо як досвід. Відповідно до цього Юркевич закликав до перевірки  духовних явищ внутрішнім самоспогляданням, наголошував на зв’язку людської душі з мораллю, моральних принципів  із свободою.

     Як  і інші українські філософи, Юркевич  малює реальність плюралістичною (а  не моністичною), складеною з трьох  сфер:

     а) “ноуменального світу”, ідеального царства  “вічної правди” (подібно до царства  ідей Платона);

     б) реального світу, що є царством розумних істот;

     в) феноменального світу примарного існування  тілесності. Активна взаємодія цих  трьох світів і становить гармонію цілого (у своєму розмаїтті) світу.

8. Философская мысль   Украины ХХ  века и философия  украинской   диаспоры

В  украинской философии ХХ века  причудливым  образом переплетаются различные  философские традиции, школы и  направления, отражающие  динамичную историю государства и смену  его идеологических парадигм.  В  первой трети нового столетия наиболее яркими образами философского миропонимания  явились  концепции М.С. Грушевского, известного политического и государственного деятеля, идеолога украинизации Н.А. Скрипника,  историка философии  и философии культуры В. А  Юринца, теоретика социально философии  Я. Билыка и  другие. В их теоретическом наследии   содержится и  обоснование философии национальной идеи  (М, Грушевский,  Н. Скрипник),   и   рассмотрение философских проблем естествознания  (В. Юринец,  Д. Блохинцев),  и критика идеологии  украинского буржуазного национализма и великодержавного шовинизма  ( Комиссия философии при Академии наук УССР)  и пропаганда изучения трудов К. Маркса и Ф. Энгельса в  переложении ленинского этапа развития философии.

В 40 – е  годы много внимания уделяется  развитию в стране  учебной и  научной  институциональной базы по философии, большое значение имеет открытие в Киевском государственном университете философского факультета, в учебных планах которого значительное место отведено изучению  проблем  диалектического и исторического материализма, методологии философского исследования, теме единства диалектики, логики и теории познания. С последней связано имя известного ученого П. В. Копнина,  который не только обозначил новое направление в   философском знании,  тем самым определив стратегию философского поиска в  60-е годы,  но и  организовал  философскую школу, реализовавшую философский потенциал в разработке гносеологических проблем диалектико-материалистической философии.

70-е годы - время активного философского  осмысления  научно-технической  революции. Институт философии  в коллективных монографиях анализирует  влияние научно-технической революции  на все сферы деятельности  человека,  доминирующей темой становится исследование мировоззренческих аспектов  технологической деятельности. В. И. Шинкарук, Ю.А.Богданов, С.Б.Крымский, М.Ф.Тарасенко, В.П.Иванов, М.А.Парнюк  развивают концептуальное представление   о  категориях « практика» и «деятельность»,  представляют  новое понимание человеческого опыта  как культурно-исторической интерпретации  субъективной деятельности,  углубленно исследуют категории не только как формы познавательной активности, но и как формы  мировосприятия и формы  культуры.

Информация о работе Особливості розвитку філософської думки Київської Русі