Критический реализм К. Поппера

2.2. Поняття та сутність  теорії фальсифікації  К. Поппера

    Поппер  зазнав впливу логічного позитивізму, але свою філософську концепцію - критичний раціоналізм, теорію зростання наукового знання (фальсифікаціонізм) - побудував як антитезу неопозитивізму.  
Фальсифікація (від лат. Falsus - помилковий і facio - роблю) - методологічна процедура, що дозволяє встановити хибність гіпотези або теорії, відповідно

до правила класичної логіки.

    Поняття «фальсифікація» слід відрізняти від  принципу фальсифікації, який був запропонований Поппером як критерій демаркації науки  від метафізики, як альтернатива принципу верифікації. Ізольовані емпіричні гіпотези, як правило, можуть бути піддані безпосередній фальсифікації і відхилено на підставі відповідних експериментальних даних або через несумісність з фундаментальними науковими теоріями.

    Принцип фальсифікації використовується Поппером як розмежувальна лінія у відділенні наукового знання від ненаукового. Цей принцип в якомусь сенсі  безпосередньо спрямований проти  принципу верифікації. Поппер стверджував, що справжнім можна вважати таке висловлювання, яке не спростовано досвідом. Якщо знайдені умови, за яких хоча б деякі базисні висловлювання (теорії, гіпотези) помилкові, то дана теорія, гіпотеза спростовна. Коли ж дослідне спростування гіпотези відсутнє, то вона може вважатися дійсною, або, принаймні, виправданою [4;183].

    Поппер  вірить в об'єктивне існування  фізичного світу і визнає, що людське  пізнання прагне до істинного опису  цього світу. Він навіть готовий  погодитися з тим, що людина може отримати істинне знання про світ. Однак  Поппер відкидає існування критерію істини - критерію, який дозволяв би нам  виділяти істину з усієї сукупності наших переконань. Навіть якщо б  ми у своєму науковому пошуку випадково  натрапили на істину, ми не змогли б  з упевненістю знати, що це - істина. Ні несуперечність, ні підтвердження емпіричними даними не можуть служити критерієм істини. Будь-яку фантазію можна представити у вигляді несуперечливої, а помилкові переконання часто знаходять підтвердження. У спробах зрозуміти світ люди висувають гіпотези, створюють теорії та формулюють закони, але вони ніколи не можуть з упевненістю сказати, що саме зі створеного ними - істинно. Єдине, на що ми здатні, - це виявити брехню в наших поглядах і відкинути її. Постійно виявляючи та відкидаючи брехню, ми тим самим можемо наблизитися до істини. Це виправдовує наше прагнення до пізнання і обмежує скептицизм. Можна сказати, що наукове пізнання і філософія науки спираються на дві фундаментальні ідеї: ідею про те, що наука здатна дати і дає нам істину, і ідею про те, що наука звільняє нас від помилок і забобонів. Поппер відкинув першу з них. Однак друга ідея все-таки забезпечувала міцну гносеологічну основу його методологічної концепції.

    Iсторично, фальсифiкацiонiзм виникає як спроба вирiшити проблему визначення "кращої" теорiї серед iснуючої множини конвенцiонально сформульованих. Оскiльки множина таких теорiй, згiдно з принципом рекурентностi, може спиратися на один i той самий "ряд" емпiричних фактiв, епiстемологiчно усi теорiї рiвнозначнi. Тому К.Поппер, визнаючи себе послiдовником деяких iдей Пуанкаре, запропонував процедуру вiдкидання теорiй за допомогою їх систематичного спростування. Як виявилося, iдея спростування теорiї фальсифiкацiєю стала основоположенням нової методологiї, що визначає умови "росту наукового знання", а не його систематизаторської обробки.

    Попперiвська  дедуктивна модель наукової критики  мiстить тiльки емпiрично фальсифiкованi просторово-часовi унiверсальнi судження (теорiї), вихiднi умови i їх наслiдки. Знаряддям  критики є modus ponendo tollens: розрiзнюючий - категоричний висновок, що виникає  коли наявна перша посилка у виглядi демаркуючого судження i друга - позитивно  визначає один iз членiв демаркуючого судження, чим заперечує другий ("А або В, або С").

    Фальсифiкацiонiзм в своєму первинному варiантi приймає iндуктивiстське положення - про доведенiсть суджень фактами i про недоведенiсть теорiй. Тому в першому "конвенцiоналiстському" варiантi фальсифiкацiонiзм вимагав деякого (позаметодологiчного) "iндуктивного принципу" для того, щоб надати епiстемологiчної ваги його рiшенням слiд приймати тi чи iншi "базиснi" твердження як вiдповiднi фактам. Згодом, пiсля розгортання критики iсторициського мiфу про спрямованiсть i телеологiчнiсть iсторичних подiй детермiнованих загальними законами, що визначають фiнальний стан, фальсифiкацiя приймається як єдиний демаркатор [4;185].

    Завершений  фальсифiкацiонiзм вiдмовляється вiд  аналiзу вiдношення "факт-теорiя" вважаючи за головний предмет свого дослiдження анти-iндуктивне вiдношення "теорiя-факт", що фiксується поняттям "гiпотетико-дедуктивна теорiя".

    Взiрцями  фальсифiкованих теорiй вважаються теорiї Ньютона, Максвелла, "походження видiв" Дарвiна, формули Релея-Джiнса i Вiна, фiзика Ейнштейна, їх улюбленi приклади вирiшальних експериментiв - це експеримент Майкельсона-Морлi, експеримент Еддiнгтона, пов’язаний iз затемненням Сонця, та експерименти Люм’єра i Прiнгогейма.

    Поппер спробував перетворити фальсифiкацiонiзм в завершену несуперечливу систему. Зокрема, вiн довiв, що за кожним серйозним експериментальним вiдкриттям стоїть теорiя, котрiй це вiдкриття суперечить; що значення фактуального вiдкриття необхiдно вимiрювати значенням тiєї теорiї, котру воно спростовує. Поппер погоджується з тiєю оцiнкою "вирiшального експерименту", котру наукове спiвтовариство дає таким фактуальним вiдкриттям, як вiдкриття Гальванi, Ерстеда, Прiстлi, Рентгена та Герца; однак вiн заперечує "мiф" про те, що це були випадковi вiдкриття (як часто кажуть про чотири перших) або вiдкриття, що підтверджують тi чи iншi теорiї (як спочатку думав Герц про своє вiдкриття). К. Поппер прийшов до висновку: всi п’ять експериментiв були успiшним спростуванням (фальсифiкацiями) - в деяких випадках навiть задуманими як спростування - теорiй, котрi науковець прагнув виявити i котрi в бiльшостi випадкiв дiйсно вiн вважав виявленими.

    Поппер  вважав, що (з позитивного боку) головнi зовнiшнi стимули створення наукових теорiй виходять з ненаукової "метафiзики" i навiть з мiфiв (пiзнiше це було прекрасно проiлюстровано Койре), i що (з негативного боку) факти не являють собою такi зовнiшнi стимули: фактуальнi вiдкриття належать до ряду когнiтивних актiв, вони виникають як спростування деякої наукової теорiї, i стають помiтними лише в тому випадку, коли вступають в конфлiкт з деякими попереднiми очiкуваннями вчених. Обидвi цi тези являють собою нарізний камінь епiстемологiї фальсифiкацiонiзму. Пiзнiше П.Фейерабенд розвинув другу тезу, а саме - "швидке збiльшення теорiй може зовнiшнiм чином стимулювати внутрiшнiй процес фальсифiкацiй". Отже, теорiї, якi доповнюють фальсифiкацiонiзм, не повиннi обмежуватись розглядом виключно iнтелектуальних процесiв, що пiзнiше стало основою iншої методологiї - iсторизму.

    Поппер пiдкреслював, що фальсифiкацiонiзм не в меншiй мiрi, анiж iндуктивiзм, суміщається з марксистським поглядом про вплив зовнiшнiх факторiв на науковий прогрес. Єдина вiдмiннiсть у цьому вiдношеннi мiж iндуктивiзмом та фальсифiкацiонiзмом полягає в тому, що для першого "зовнiшня" екстерналiська iсторiя повинна пояснити вiдкриття фактiв, тодi як для другого вона повинна пояснити винахiд теорiй.

    Мабуть, Поппер (як i переважна бiльшiсть сучасних захiдних фiлософiв) не є прихильником певної фiлософської концепцiї i його фiлософськi погляди представляють собою деяку сумiш рiзноманiтних фiлософських iдей. Разом iз цим, методологiя Поппера - це величне, цiлiснее явище в сучаснiй фiлософiї та методологiї науки.

      Однак, оскiльки, iстина та хибнiсть,  критерiй iстини i критерiй хибностi  є взаємопов'язаними i якщо не може бути абсолютного критерiя iстини, то, як це було найкраще продемонстровано I.Лакатосом i П.Фейєрабендом, не може бути й абсолютного критерiя хибностi. Тому фальсифiкацiонiзм був пiдданий критицi, коли стало зрозумiло, що повна фальсифiкацiя теорiй так само є недосяжною, як i повна їх верифiкацiя.

      Хоча фальсифiкацiонiзм i є логiчно  досконалим, вiн стикається зi  своїми власними епiстемологiчними труднощами. В своєму первинному "догматичному" варiантi вiн приймає хибну передумову - про доведенiсть суджень з фактiв i про недоведенiсть теорiй. В попперiвському "конвенцiоналiстському" варiантi фальсифiкацiонiзм потребує деякого (позаметодологiчного) "iндуктивного принципу" для того, щоб надати епiстемологiчної ваги його рiшенням приймати тi чи iншi "базиснi" твердження, i взагалi для зв'язку своїх правил наукової гри з правдоподiбнiстю [5;124].

      Так чи iнакше, але епiстемологiчна  iдея К.Поппера, що наука починається з усвiдомлення проблеми та являю собою методологiчно орiєнтовану дiяльнiсть iз її рацiонального вирiшення, сьогоднi стала вже класичною. Еврiстичнiсть даної iдеї набуває майже безмежного значення, оскiльки визнає можливiсть, необхiднiсть i кориснiсть одночасного iснування багатьох методологiчних систем у науцi, що перебує в процесi "зростання знання".

                                         ВИСНОВКИ

    Неупереджений та вільний від ідеологічних оцінок аналіз філософії XX ст. показує, що філософське  знання цього століття пройшло значну еволюцію, яку можна охарактеризувати низкою відмінних ознак. Насамперед, це відхід філософії від вузького, переважно раціоналістичного філософствування, як правило, орієнтованого на певні  політичні погляди і релігійні (атеїстичні) переконання. Протягом століть  різні філософські напрями і  школи переходять до філософствування все більш плюралістичного і  толерантному. 
       Філософія XX ст. суттєво поповнила свій теоретичний потенціал, поставивши і позитивно дозволивши такі принципово важливі питання, як співвідношення між знанням і розумінням (на основі чого виникає герменевтика, або вчення про розуміння і тлумачення), між знанням і оцінкою (що сприяє оформленню аксіології як специфічної частини філософії) , нарешті, між знанням і істиною, вирішуючи цю проблему на основі наукових даних, отриманих сучасним природознавством. Це просунуло філософію вперед не тільки в традиційних галузях, але й допомогло знайти нові дослідні поля, що дозволило створити принципово нові концепції вивчення різних явищ. 
      Таким чином, Поппер стверджує погляд на науку як на постійний динамічний процес, в якому безперервно відбуваються якісь зміни. Причому, розвиток наукового знання, за Поппера, не слід представляти як прогресивний, кумулятивний процес, тобто процес додавання, накопичення нових істинних знань. Наукові теорії незалежні друг від друга. Вони в своєму розвитку не доповнюють, а розвивають один одного. У науці постійно відбувається процес перебудов теорії. У галузі соціальної філософії Поппер виступив з критикою марксизму і історизму. Він заперечує об'єктивні закони суспільного розвитку і можливість соціального прогнозування. 
Очевидно прагнення до дослідження проблем сутності та існування людини, спираючись на філософські традиції християнства, буддизму, шкіл інтуїтивізму, екзистенціалізму та інших напрямків, які на початку XX ст. третирували як ненаукові, містичні і реакційні. У свою чергу, найбільш авторитетні представники цих філософських напрямів знаходять у позитивістських і матеріалістичних роботах такі положення, які допомагають більш глибоко і різнобічно зрозуміти сутність людського буття. 
         Отже, у XX ст. висувається цілий ряд сміливих і нових ідей, вдало конкурують зі старої «класичної» філософією. Це, по-перше, ідея вивчення життя окремої людини і важливості її аналізу, примата вивчення життя конкретного індивіда над дослідженням великих людських спільнот (класів, народів, націй, етносів і т. д.). 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Микешина Л.А.Философия науки: Современная эпистемология. Научное знание в динамике культуры. Методология научного исследования : учеб. пособие / Л.А. Микешина.
2. Поппер К. Реализм и цель науки//Современная философия науки: знание, рациональность, ценность в трудах мыслителей Запада. -М.,1996.
3. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія. Навчаль-ний посібник. — К.: Аграрна наука, 2000. — 504 с.
4. Философия науки: учеб. пособие/ Под ред. д-ра филос. наук А.И. Липкина. – М.: Эксмо, 2007 – 608с.
5. Философия науки / под ред. С.А. Лебедева: Учебное пособие для вузов. Изд. 5-е, перераб. и доп. — М.: Академический Проект; Альма Матер, 2007. — 731 с.