Критический реализм К. Поппера

    Генетично усі світи пов'язані між собою; випадкові схильності у фізичному  світі призвели до виникнення органіки, психіки, а мутація в тваринній  психіці призвели до появи мови і "повної свідомості", а разом  з цим до трансценденції продуктів  свідомості у світ 3 ("нові ідеї мають  дивовижну схожість з генетичними  мутаціями "). Зі створенням світу 3 "усі світи відкрилися перед людським буттям".

    Найбільш  цікавий момент попперовской концепції  трьох світів, що викликав і інтенсивну полеміку і критику - розуміння інтеракції. Відносини між світами малюються таким чином, що світ 3 і світ 1 можуть вступати в інтеракцію тільки за допомогою світу 2, тобто через ментальне. Це означатиме, що світ 2 бере участь у двох видах інтеракції: по-перше, з фізичним, по-друге, з комфортними. Щодо другого виду інтеракції Поппер говорить, що вона відбувається в соціально-культурному процесі вирішення проблем, висування нових ідей, які поповнюють число мешканців світу 3. З іншого боку, індивідуальна свідомість провокує реалізацію ідеальних наслідків з наявного в культурі матеріалу, перетворюючи логічні можливості в дійсність, тобто інтеракція здійснюється за типом зворотного зв'язку.

                1.2. Принципи критичного раціоналізму

    Точка зору Поппера передбачає існування  універсальної, «вічної» істини, незалежної від діючого суб'єкта. Наукове  дослідження має наближатися  до цієї істини як можна більше. Використовувані  при цьому процедури, тобто науковий метод критичного реалізму, можна  описати як «метод сміливих припущень і наполегливих спроб їх спростування». Складові цього наукового методу можна узагальнити таким чином:

    Постулат  реалізму. Є реальний світ, який існує незалежно від діючого суб'єкта; він і є остаточна перевірка на істинність наших гіпотез.

    Постулат  переносу. Те, що вірно для логіки, вірно і для психології, а, отже, і для людської дії.

    Постулат  біології. Переважна більшість наших теорій (99,9%) є вродженими, тобто успадкованими, і тільки 0,1% «є модифікацією цього вродженого знання, а пластичність, необхідна для цих модифікацій, також є вродженою».

    Постулат  раціоналізму. Людське знання і дії засновані на принципі дедукції, а не індукції, і тому процеси пізнання і людської дії обґрунтовані в логічному сенсі, тобто обґрунтовані в формальному відношенні, але не завжди в емпіричному. Вони раціональні, а не ірраціональні.

    Постулат  критицизму. Наше знання, з якого ми (дедуктивно) робимо висновки, що впливають на наші дії, має розглядатися як приблизний і гіпотетичне і завжди повинно піддаватися подальшої критиці [2;4]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      РОЗДІЛ 2. Фальсифікаціонізм К. Поппера

          2.1. Зародження ідеї фальсифікаціонізму

    Вбачаючи  найбiльш характерну особливiсть  науки у фальсифiкованостi її теорiй, Поппер приходить до специфiчного розумiння наукового знання та наукового методу. Своє розумiння знання вiн протиставляє есенцiалiзмовi, котрий був найбiльш поширений у ХVIII-XIX ст., та iнструменталiзмовi, що широко розповсюдився у ХХ ст.

    К.Поппер погоджується з iнструменталiзмом в  тому, що науковi теорiї є iнструментом  для наукових передбачень. Однак, науковi теорiї завжди претендують на те, що вони описують дещо iснуюче i виконують не лише iнструментальну, але й дескриптивну функцiю. Це витiкає з наступниих положень, якi вiн висуває:

      По-перше, науковi теорiї пiддаються  перевiркам з метою їх фальсифiкацiї, а отже, теорiї не є лiчильними правилами, як вважають iнструменталiсти. Правила та iнструменти не пiддаються таким перевiркам, вони лише використовуються вiдомим чином.

      По-друге, теорiя в процесi перевiрки  фальсифiкується; правила та iнструменти  не можна фальсифiкувати. Отже, iнструменталiстська iнтерпретацiя не спроможна зрозумiти  реальнi перевiрки, якi є спробами  спростування, i не може пiти далi  за твердження про те, що рiзноманiтнi теорiї мають рiзнi сфери застосування.

      По-третє, iнструменталiзм, розглядаючи  теорiї як правила, рятує їх  вiд спростування, витлумачуючи фальсифiкацiї  як обмеження сфери застосування  теорiй-iнструментiв. Тим самим  iнструменталiзм гальмує науковий прогрес, сприяючи консервацiї спростованих теорiй та перешкоджаючи їх замiнi на новi, кращi теорії [4;174].

      Критика Поппером есенцiалiзму  та iнструменталiзму дозволяє отримати уявлення про власне розумiння ним наукового знання. Вiн приймав тезу есенцiалiзму про те, що вчений намагається отримати iстинний опис свiту i дати iстинне пояснення фактам, що спостерiгаються. Але, на вiдмiну вiд есенцiалiстiв, Поппер вважає, що ця мета актуально недосяжна i наука здатна лише наближатись до iстини. Таким чином, попперiвське розумiння вiдмiнне вiд з есенцiалiстського в тому, що вiн виключно методологiчно, а не епiстемологiчно визнає пошук iстини метою науки. У "той же самий час", його обмеження епiстемологiї спирається на аргументи iнструменталiзма, коли вiн вважає, що мета науки вiдкрити "абсолютну iстину" не може бути досягнута. I навпаки, виключно з позицiй вимог епiстемологiї, Поппер обмежує сферу функцiонального-методологiзма iнструменталiзма, коли визнає можливiсть створення усе "ближчих" до iстини картин свiту.

      Найважливiшим, а iнодi i єдиним  методом наукового пiзнання довгий час вважали лише iндуктивний метод. Згiдно iндуктивiстської методологiї, наукове пiзнання починається iз спостереження та констатацiї фактiв. Пiсля того, як факти встановленi, починається процес їх узагальнення та висунення теорiї. Щоправда, ще Д.Юм вiдзначав, що загальне твердження неможливо вивести з фактiв i тому усяке iндуктивне узагальнення є недостовiрним. Дане зауваження розумiлося як проблема iндуктивного методу.

      К.Поппер заперечує iндуктивний  метод як метод придатний для теоретичного рiвня наукового пiзнання взагалi. Вiн намагається довести, що процедура, котру описує iндуктивний метод, не використовується i не може використовуватись в процесi отримання системи наукових знань (теорiї).

      Насамперед фальсифiкацiонiзм вказує  на те, що в науцi немає твердо  встановлених наукових фактiв,  тобто того незаперечного емпiричного  базиса, котрий слугує вiдправною  точкою iндуктивної процедури створення  системи знання. Всi нашi констатацiї  фактiв є твердженнями, а всяке  твердження носить гiпотетичний  характер i може бути спростоване  на пiдставi рiзних причин. Не iснує  й "чистого" спостереження, котре могло б постачати нам достовiрнi факти, оскiльки "спостережння завжди носить вибiрковий характер". Таким чином, наука на противагу тому, що рекомендує iндуктивний метод, не може почати iз спостережень та констатацiй фактiв. Можна на конкретних прикладах показати, що стрибок до загального твердження часто здiйснюється не вiд сукупностi, а вiд одного єдиного вирiшального факта, тобто факти є лише приводом для висунення загального положення, а зовсiм не його базою. Загальнi положення не випливають з фактiв безпосередньо, що довiв у свiй час ще I.Кант, вони мають позаемпiричний характер. Емпiричнi данi спроможнi лише спровокувати висунення певного узагальнюючого положення на противагу iншим загальним положенням. Але самi загальнi положення мають власну a priori причину свого виникнення.

      З позицiї чистої методологiї  для пiзнання свiту, стверджує  Поппер, "немає бiльш рацiональної процедури, нiж метод спроб та помилок - припущень та спростувань: смiливе висунення теорiй; спроби найкращим чином показати помилковiсть цих теорiй та тичасове їх визнання, якщо критика виявляється безуспiшною". Метод спроб та помилок є характерним не лише для наукового, але й для усякого пiзнання взагалi.

      Очевидно, що така жорстка критика  iндуктивiзму зумовлена вихiдними  гносеологiчними настановами, що  витiкають з епiстемологiчного тлумачення принципу "фаллiбiлiзму" та загальних методологiчних настанов фальсифiкацiонiзму. К.Поппер не може погодитись з тим, що факти все ж таки дають нам деяку основу при висуненнi гiпотез i що ми швидше приймемо гiпотезу, яка спирається на факти, нiж цiлком довiльну. Тому немає iндукцiї як методу обгрунтування. Iндукцiя, це метод самопереконання у чомусь, створення вiри у щось, пiдстава для збурення почуттiв i фантазування[5;128].

      Однак, не можна заперечити, що  емпiризм потрiбен, щоб наука  не перетворилась у метафiзичну  догму, не припинила свiй розвиток. В нiй постiйно повиннi вiдбуватись висунення нових теорiй, їх емпiрична перевiрка та спростування. Якщо ж цей процес призупиняється i деякi теорiї панують на протязi тривалого часу, то вони перетворюються на неспростовнi метафiзичнi догми. "Я стверджую, що безперервний рiст є iстотним для рацiонального та емпiричного характеру наукового пiзнання i, якщо наука перестає зростати, то вона втрачає цей характер. Саме спосiб росту робить науку рацiональною та емпiричною, тобто той спосiб, при допомозi котрого вченi проводять розрiзнення помiж iснуючими теорiями i вибирають кращу з них або (якщо немає задовiльняючої теорiї) висувають пiдстави для вiдкидання всiх наявних теорiй, формулюють тi умови, котрi повиннi виконувати задовiльняюча теорiя".

      Якi ж вимоги повинна виконувати  наукова теорiя, аби вважатись  такою?

      Перед вченими стоїть проблема: знайти нову теорiю, що спроможна  пояснити певнi експериментальнi  факти - факти, котрi з успiхом  пояснювались попереднiми теорiями; факти, котрi попереднi теорiї не змогли пояснити; факти, при допомозi котрих цi попереднi теорiї були фальсифiкованi. Нова теорiя повинна також усувати деякi теоретичнi утруднення: як звiльнитись вiд ad hoc гiпотез (таких, що потребують додаткових пояснень), як об'єднати в одне цiле ранiше незведенi гiпотези, тощо. Якщо вченому вдається створити теорiю, яка вирiшує всi цi задачi, то тим самим вiн вже зробить значний внесок в розвиток пiзнання. Однак, на думку Поппера, недостатньо, щоб нова теорiя пояснювала вiдомi факти та вирiшувала вiдомi теоретичнi ускладнення. Для того, щоб її можна було вважати новим наближенням до iстини, вона повинна задовiльняти наступним вимогам.

     (1) Нова теорiя повинна виходити  з якої-небудь нової, простої, плiдної та цiлiсної iдеї стосовно деяких зв'язкiв та вiдношень (наприклад, iдея гравiтацiйного тяжiння) мiж до цих пiр не пов'язаними речами (такими, як планета та яблука), чи фактами (такими, як iнерцiйна та гравiтацiйна маси), чи новими "теоретичними сутностями" (такими, як поля та частки). Це вимога простоти.

     (2) Нова теорiя повинна бути  такою, щоб незалежно перевiрялась. Це означає, що поряд з поясненням вiдомих фактiв нова теорiя повинна мати новi та перевiрюванi наслiдки, вести до передбачення нових явищ. Ця вимога є необхiдною, оскiльки без неї нова теорiя може бути теорiєю ad hoc, адже завжди можливо створити систему знання, котра буде вiдповiдати множинi фактiв, що обов'язково потребують додатковi пояснення. А фальсифiкая пояснень не потребує, бо вона лише вимагає перевiрки.

     (3) "...ми вимагаємо, аби теорiя  витримала деякi новi та строгi  перевiрки" [4;180].

      Зрозумiло, що ця третя вимога  рiзко вiдрiзняється вiд двох  перших. Виконання перших двох вимог можна встановити при допомозi логiчного аналiзу старої та нової теорiй, i в цьому розумiннi вони є лише "формальними вимогами". Стосовно ж останньої вимоги, то її виконання можливе лише за допомогою емпiричної перевiрки передбачень нової теорiї, i в цьому розумiннi вона є завжди змiстовною вимогою. Виконання перших двох вимог необхiдне для того, щоб нову теорiю можна було взагалi серйозно розглядати i ставити питання про її емпiричну перевiрку.

      Третю вимогу Поппера можна  роздiлити на двi частини: по-перше,  деякi передбачення нової теорiї  повиннi бути успiшними; по-друге,  нова теорiя не повинна остаточно  спростовуватись, перш нiж досягне  деякого явного успiху при вирiшеннi вже поставлених наукою проблем. На логiчне вiдношення помiж теорiєю та новим пiдтверджуючим її свiдченням не впливає той факт, чи передує в часi побудовi нової теорiї виявлення свiдчення чи нi. Внутрiшня цiлiснiсть теорiї не може залежати вiд того, як довго вона могла бути спростована. Однак цi умови неважко пояснити: успiх передбачень, що випливають з нової теорiї, рiвнозначний вирiшальним перевiркам, котрi теорiя повинна витримати для того, щоб отримати визнання як крок уперед в розвитку пiзнання. Це надає теорiї право на подальшi експериментальнi перевiрки, котрi, можливо, приведуть до її спростування.

    Хоча  фальсифiкацiонiзм i є логiчно досконалим, вiн стикається зi своїми власними епiстемологiчними  труднощами. В своєму первинному "догматичному" варiантi вiн приймає хибну передумову - про доведенiсть суджень з фактiв i про недоведенiсть теорiй. В попперiвському "конвенцiоналiстському" варiантi фальсифiкацiонiзм потребує деякого (позаметодологiчного) "iндуктивного принципу" для того, щоб надати епiстемологiчної ваги його рiшенням приймати тi чи iншi "базиснi" твердження, i взагалi для зв'язку своїх правил наукової гри з правдоподiбнiстю.

      Так чи iнакше, але епiстемологiчна  iдея К.Поппера, що наука починається з усвiдомлення проблеми та являю собою методологiчно орiєнтовану дiяльнiсть iз її рацiонального вирiшення, сьогоднi стала вже класичною. Еврiстичнiсть даної iдеї набуває майже безмежного значення, оскiльки визнає можливiсть, необхiднiсть i кориснiсть одночасного iснування багатьох методологiчних систем у науцi, що перебує в процесi "зростання знання".