Контрольна робота з "Наукової методології"

барвами життя, а й ускладнення його та певна дегуманізація. Отже, філософія науки і техніки виконує в добу НТР унікальну за значенням соціальну функцію.

  Принциповим є й те, що попри всі можливі негативні моменти розвитку науки і техніки (а також їх впливу на життя суспільства) людина за самою своєю суттю ніколи не зможе відмовитися від цих видів діяльності — інакше вона перестала б бути людиною. І цей факт постійно стимулює дослідження процесів і механізмів пізнання світу, найрізноманітніших чинників наукової та інженерно-технічної творчості, різних сторін соціальної ролі науки, техніки, практичного використання їх результатів. Тож природно, що протягом XX ст. основні філософські течії приділяли велику (а іноді — надзвичайно велику) увагу питанням епістемології, філософії та методології науки. Вельми характерною для новітньої доби є, насамперед, багатоманітність філософських концепцій науки [8, с. 162-194].

  Пальма першості у цьому належить різним школам та проявам неопозитивізму і постпозитивізму. У формуванні аналітичної філософії (як називають два взаємопов'язані напрями — логічний позитивізм та лінгвістичну філософію) роль першоджерел відіграли праці Б.Рассела "Наше знання зовнішнього світу" та "Філософія логічного атомізму", а також "Логіко-філософський трактат" Л.Вітгенштейна. На цій ідейній платформі у 20-х роках XX ст. виник відомий Віденський гурток (М.Шлік, Р.Карнап, О.Нейрат, К.Гьодель, Г.Рейхенбах та ін.), маніфестом якого стала праця "Наукова концепція світу. Віденський гурток" (1929 р.). З його проблематикою була пов'язана також львівсько-варшавська логі-ко-філософська школа (К.Твардовський, Я.Лукасевич, С.Леснєвський, А.Тарський, Т.Котарбінський, К.Айдукевич, В.Татаркевич та ін.). Історично саме ці два осередки логіко-філософської думки дали початок усьому розмаїттю неопозитивістської епістемології, філософії та методології науки. Стратегічну спрямованість цього напряму досліджень відображає назва книги Ф.Франка — "Філософія.науки" (1957р.).

  Неопозитивізм зосередив увагу вчених на мові науки, особливо на ролі знаково-символічних засобів наукового мислення, на співвідношенні емпіричного базису науки та її теоретичного апарату, приділяючи велику увагу семіотичним аспектам наукової творчості, природі та функціям формалізації знання, його математизації тощо. Характерною для цього широкого напряму досліджень, що був свого часу дуже впливовим, стала зневага до "метафізичності" основних світоглядно-філософських проблем, натомість — концентрація уваги на евристичних можливостях логіко-математичних методів та відповідних штучних мов науки.

  Великою мірою специфіка методології аналітичної філософії була пов'язана з обгрунтуванням суті верифікації'та фальсифікації як основних принципів перевірки істинності наукового знання, а також із тезою про його неминучий фалібілізм (схильність до помилок, ненадійність). Ці ідеї, зокрема, активно розвивав та пропагував К.Поппер, автор праць "Логіка наукового відкриття"(1959 р.), "Злиденність історицизму"(1957 р.), "Припущення та спростування" (1963 р.), "Об'єктивне знання" (1972 р.) та ін., якого називають представником еволюційної епістемології та одним із засновників критичного раціоналізму.

  «До безперечних досягнень сцієнтистських форм неопозитивізму належать: уточнення структури теоретичного й емпіричного знання та їх взаємодії, внесок у становлення та розвиток семіотики. Проте нігілізм щодо "метафізики", антиісторизм та абсолютизація можливостей формальної логіки в пізнанні призвели на початку 70-х років до кризи і втрати провідних позицій неопозитивізму у західній філософії і до виникнення постпозитивізму» [5, с. 422]. Постпозитивізм є досить широким, плюралістичним спектром поглядів на філософію і методологію науки, який започаткований "Логікою наукового відкриття" К.Поппера та "Структурою наукових революцій" Т.Куна (1963 р.). Характерним для цього епістемологічного феномену став критичний перегляд певних засад неопозитивізму — пошуку єдино можливої, нормативної методології, визнання чітких демаркаційних ліній (насамперед між наукою та не-нау-кою), абсолютного пріоритету філософії науки над її історією, структури — над функціями тощо. Набула поширення концепція Т.Куна про чергування періодів "нормальної науки" (з пануванням визначеної парадигми, моделі пояснення явищ) та наукових революцій. Окрім цього, постпозитивізм включає, наприклад, критичний раціоналізм та фальси-фікаціонізм К.Поппера, методологію дослідницьких програм І.Лакатоса, філософію особистісного знання М.Полані, епістемологічний анархізм П.Фейєрабенда, еволюційну епістемологію С.Тулміна, ідеї Дж.Агассі, Дж.Холтона та ін. [10, с. 300-359].

  В усіх проявах позитивізму та генетично пов'язаних з ним концепціях постпозитивізму саме філософія науки, безперечно, є центральною віссю розвитку і, більше того, самоціллю. Проте і в інших філософських напрямах XX—XXI ст., де цього аж ніяк не спостерігається, осмисленню науки теж відводиться певна роль. Видатний представник екзистенціалізму М.Хайдеггер дослідив цю проблему у працях "Час картини світу" і "Наука та осмислення". На думку дослідників, суть поглядів Хайдегге-ра можна резюмувати так: наука (як специфічний витвір Нового часу) є предметним протистоянням суб'єктові, людині, "це конструювання та нав'язування сущому (світові) схеми предметного протистояння, розгляду, відповідно до методу, картини світу як сукупності уявлень... Філософія науки Хайдеггера у тому вигляді, в якому вона ним викладена, може оцінюватися подвійно: або як заклик до відміни науки, або як заклик до наповнення її життєвим смислом за рахунок творчого осмислення завдань, що стоять перед нею. Актуальною... здається лише друга оцінка" [8, с. 177-178].

  Звернення до історії прагматизму переконує: ще в XIX ст. наголос на інструментальності людського пізнання був його важливою методологічною установкою. Водночас інструменталізм Д.Дьюї стає помітним феноменом новітньої філософії науки. Ця концепція і досі зберігає свою актуальність, особливо у США.

  Герменевтична філософія науки грунтується на думках про те, що наука завжди містить герменевтичний компонент і це примушує вийти за принципово обмежені рамки науково-технічної методології (саме так пише Г.Гадамер у праці "Істина і метод. Досвід філософської герменевтики", 1960 p.). Особливістю методології франкфуртської школи є критицизм, створення критичної теорії (насамперед, крізь призму критеріїв соціального аналізу). Головна думка М.Хоркхаймера та Т.Адорно полягала в тому, що "традиційна теорія як дедуктивна система висловлювань є лише першим рівнем розуміння, на якому завжди лежить відбиток соціальної зумовленості. Традиційна теорія використовується пануючими силами. Щоб уникнути цього, доводиться посилено рефлектувати над соціальною зумовленістю теорії. У результаті досягається рівень критичної теорії" [8, с. 183]. Якщо йдеться не лише про франкфурт-ців, слід зазначити, що специфічність філософсько-методологічних проблем соціального пізнання (порівняно з методологією природознавства чи технічних наук) так чи інакше відчувається у всіх напрямах та концепціях [9, с. 371—500]. Одним із проявів цього стало те, що традиційна для гносеології та епістемології категорія істини в XX ст. була доповнена поняттям правди: воно відбиває поєднання пошуку істини з інтересами та життєвими позиціями реальних людей і суспільних сил.

  Критичному аналізу з позицій різних течій було піддано однобічність розуміння наукового розвитку у філософському структуралізмі, зведення суті науки до структурного її аспекту (К.Леві-Стросс та ін.). Ще неприйнятнішим видається антисцієнтистський пафос низки варіантів постмодернізму, коли специфіка одиничного, індивідуальна неповторність будь-якого прояву сущого витлумачуються в дусі абсолютного заперечення загального в реальності (адже саме пошук загальних властивостей та закономірностей, як відомо, здавна є головною метою науки). Антисистемне спрямування постмодерністського деконструктивізму логічно веде до антинаукових позицій. Варто згадати, що подібних висно- 
 
 

вків (хоч і суттєво іншим шляхом, виходячи з інших філософських засад) доходять також у лоні екзистенціалізму, людина, мовляв, насправді страждає не від того, що знає мало, а від того, що знає забагато.

  Захищаючи науку від критично-антисцієнтистських стріл, представники неотомізму обстоюють її право на існування і, більше того, необхідність науки для розвитку людства з позицій гармонії розуму та віри. Ватикан, як відомо, всіляко підтримує та заохочує наукові дослідження; крім Папської академії наук (у Римі) по всьому світу активно працює низка католицьких університетів та інших закладів, метою яких є поєднання сучасної релігійної освіти з досягненнями науки. Водночас, продовжуючи та поглиблюючи класичну томістську традицію, найвище місце в ієрархії гностичних цінностей неотомізм відводить, певна річ, одкровенню як винятковому виду знання, що походить безпосередньо від Бога (тоді як наукове знання йде від людини). На відміну від цього діалектичний матеріалізм пов'язує можливість пізнання світу лише з людиною, з її здібностями та рівнем соціального розвитку. Близькими до цього є погляди дослідників, які стоять на позиціях природничо-наукового матеріалізму або діалектичного натуралізму [2].

  У вітчизняній історії XX ст. є блискучий приклад поєднання видатних природничо-наукових досягнень із внеском у філософію науки. Це вчення академіка В.Вернадського про ноосферу. Адже саме з розвитком науки як уособлення найвищих результатів та можливостей людського розуму відомий учений пов'язував майбуття ноосферного суспільства. На думку В.Вернадського, передумовою переходу людства до доби ноосфери стало перетворення озброєної науковим знанням людини в могутній геологічний чинник планетарного масштабу [3]. Як важливий здобуток новітньої філософії науки вчення про ноосферу нині стало фундаментом особливої стратегії виживання та подальшого поступу людства, що була закладена працями А.Урсула та інших дослідників з Міжнародної академії ноосфери (сталого розвитку).

  В умовах НТР не можна обійти увагою і той факт, що починаючи з 60-х років XX ст. дедалі помітнішим був прогрес філософії техніки у країнах Європи, Північної Америки та в Японії. Відомо, що цей період став часом швидкої зміни акцентів у розвитку видів техніки та її поколінь. Відповідно змінювалися можливості техніки, її соціальна роль, ак-сіологічні моменти у ставленні суспільства до її прогресу. Показовим у цьому відношенні став технологічний детермінізм, що більшою чи меншою мірою властивий різним варіантам концепцій індустріального, постіндустріального, технотронного, інформаційного суспільства. Можна навести чималу низку імен дослідників, праці яких сприяли поглибленню досліджень цієї проблематики: Ж.Еллюль, Д.Белл, О.Тоффлер,

Ф.Рапп, Г.Рополь, Л.Мемфорд, А.Гелен, С.Карпентер, Дж.Мартін, Х.Еванс, Й.Масуда, Дж.Пелтон, А.Хунінг та ін. До країн, у яких питання філософії техніки традиційно є одними з пріоритетних, належать насамперед Німеччина [20], а також США, Франція, Японія, Канада. З поглибленням науково-технічного та технологічного прогресу ця галузь філософських пошуків, безперечно, буде оновлюватися змістово, змінювати своє обличчя.

  З іншого боку, цілком зрозуміле постійне зростання уваги до проблем етики науки. Сама поява цього специфічного відгалуження філософської теорії відбиває загальну тенденцію постійного збагачення традиційної етики новими розділами, що пов'язані з певними видами людської діяльності (такими, наприклад, як педагогічна, медична або юридична етика). Водночас це є свідченням дедалі глибшого усвідомлення соціальної ролі науки, того значення, яке діяльність науковців має в сучасному суспільстві. Необхідність конституювання цього нового розділу етики була детермінована соціальною відповідальністю праці вченого, значущістю морально-етичних аспектів пошуку істини та природи наукових помилок. До проблем етики науки належать ставлення до плагіату та шахрайства в науковій діяльності, співвідношення особистих, корпоративних та суспільних інтересів, взаємини учителя і учня у науці, етичні аспекти наукового пріоритету, авторства і співавторства, важливість патріотичної позиції вченого тощо. В умовах НТР ця молода галузь етики відіграє, без сумніву, особливу соціальну роль.

  Отже, новітня доба закономірно стала часом найактивнішого розви-» тку епістемологічних, методологічних, філософських (у найширшому розумінні) поглядів, пов'язаних з наукою, технікою та її функціонуванням у суспільстві. Багатоманітність, складність, внутрішня суперечливість цього процесу своєрідно відбивають неповторну історичну атмосферу епохи.

Поняття “метод” у широкому розумінні означає “шлях до чогось” або спосіб діяльності суб’єкта в будь-якій її формі. Інакше кажучи, метод – це спосіб, шлях пізнання і практичного перетворення реальної дійсності, система прийомів і принципів, що регулюють практичну і пізнавальну діяльність людей (суб’єктів). Отже, метод зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів і норм пізнання та дії. Це визначена система приписів, принципів, вимог, яка повинна орієнтувати суб’єкт пізнання на вирішення конкретного науково-практичного завдання для досягнення певного результату в тій чи іншій сфері людської діяльності.