Контрольна робота з "Наукової методології"

       Особливість філософського ставлення до світу, як відомо, грунтується насамперед на суб'єктно-об'єктному характері знання, яке при цьому виникає: воно стосується відношення "людина — світ", а не дійсності як такої, самої по собі, або ж людини у відриві від світу. На відміну від інших видів людського знання це завжди бачення людини у світі і водночас — "людського світу", світу людини. Про цю особливість важливо пам'ятати постійно, оскільки вона характерна, визначальна, принципово задає той ракурс світосприйняття, що є специфічним саме для філософської думки. Наступним кроком філософського дискурсу стає усвідомлення неоднорідності, якісної багатоманітності світу. І тут зауважимо, що важливі площини штучного світу, який створила та неперервно збагачує людина, пов'язані з наукою і технікою.

  Безперечно, не все у цьому вторинному, похідному від людини світі (який нерідко називають "другою природою") своєю появою завдячує науково-технічній діяльності людства. Щоб переконатися в цьому, досить згадати сферу мистецтва або політично-правові утвори. Проте не буде перебільшенням вважати, що наука і техніка становлять вельми суттєвий, справді незамінний за своєю роллю компонент величної споруди "другої природи". Тож зрозуміло, чому з плином часу дедалі більше уваги філософи приділяють аналізу саме цих сторін діяльності суспільства. 
 
 

  Витоки філософсько-методологічної проблематики науки і техніки губляться у сивій давнині століть античності. Вже в творах Платона і Арістотеля простежуються думки, що стосуються, з одного боку, властивостей вірогідного, теоретичного та ймовірного, здогадного, гіпотетичного знання, а з іншого — арсеналу різноманітних засобів, знарядь людської діяльності. Певна річ, деякі з цих думок могли бути поміченими та якось оціненими лише значно пізніше, ретроспективно, у контексті досягнень наступних епох. Періодом справжніх методологічних проривів та геніальних прозрінь став, як відомо, Новий час. Саме в його лоні сформувалися історично перші філософські образи науки та її методів, пов'язані з іменами Ф.Бекона, Р.Декарта, І.Ньютона, І.Канта, Й.Фіхте, Г.Гегеля [9, с. 59-77].

  Докорінне переосмислення магістральних ідей Нового часу стало фундаментом для тої філософської доктрини, що отримала назву філософії науки, — для позитивізму О.Конта, переконаного в тому, що "наука — сама собі філософія". Це вчення, як відомо, дало початок розгалуженню позитивістської парадигми науки, відщепленню від неї прагматизму XIX ст., махізму, емпіріокритицизму, конвенціоналізму А.Пуан-каре, інструменталізму Д.Дьюї, всіх концепцій неопозитивізму. З іншого боку, формувався та розвивався марксизм з характерним для нього розумінням науки як способу теоретичного освоєння світу, "всезагаль-ного духовного продукту суспільного розвитку" (К.Маркс) та продуктивної сили суспільства. У сучасних працях з філософії та методології науки нерідко саме позитивізмом XIX ст. та марксизмом прийнято завершувати період філософських моделей класичної науки, який започаткували Ф.Бекон та Р.Декарт. Характерною особливістю класичної науки було абсолютне, неухильне панування лінійно-кумулятивної моделі її розвитку.

  Рубіж XIX—XX ст. був позначений зародженням науки нового типу — некласичної (насамперед, це була фізика, де з'явилися теорії, принципово відмінні від класичної механіки Ньютона за своїми підходами до пізнання світу, — теорія відносності А.Ейнштейна, теорія елементарних часток, квантова механіка). Вельми характерними засадами некласич-них теорій — на відміну від науки попередньої доби — стали принципи невизначеності (яка випливає зі складності, неоднозначності детермінації у мікросвіті) та доповнюваності (тобто припущення одночасної істинності альтернативних теорій, що пояснюють одні й ті самі явища з різних сторін). Отже, тут наявні переривання поступовості, відхід від абсолютного панування кумулятивізму у розвитку наукового знання.

  Згодом з'явився термін "постнекласична наука"— для позначення періоду, що почався з 60—70-х років XX ст. Найтиповішими його галузями стали кібернетика, загальна теорія систем і особливо синергетика

І.Пригожина. З цим типом теорій пов'язуються багатоваріантність розвитку надскладних систем, прогностичність методології, імітаційність моделювання. Можна сказати, що теорії саме такого характеру становлять передній край сучасного етапу розвитку наукового знання і вони, безперечно, мають свою методологічну специфіку. Щоправда, сама лексична структура терміна "постнекласична наука" викликає запитання: а що ж буде з позначенням наступного періоду якісного розвитку наукового пізнання світу? Адже попереду, без сумніву, ще не одна специфічна варіація у науково-теоретичному баченні дійсності.

  Особливості останнього сторіччя розвитку науки неминуче мали позначитися на поглибленні різноманітності її філософського осмислення. Якщо пригадати попередні періоди історії, стає очевидним швидкий прогрес епістемології — теорії знання — вже в добу Нового часу. Слід пам'ятати, що грецьким словом "епістеме" з часів Платона й Арістотеля позначався найвищий вид аналітично-доказового, обгрунтованого знання, який згодом почали пов'язувати з науковою теорією. Отже, епістемологію точніше тлумачити як теорію не просто знання, а знання наукового. І зрозуміло, чому саме Новий час дав помітний поштовх розвитку епістемології. Водночас XX ст. істотно змінило множину варіантів епістемології та розміщення логіко-семантичних акцентів у її проблематиці.

  Нині епістемологія сприймається як "галузь філософії, яка досліджує наукове пізнання, що історично розвивається, у всій повноті його соціокультурних вимірів. В епіцентрі проблемного поля епістемології містяться питання , які стосуються природи пізнання, його генези, історичної еволюції, умов достовірності його результатів, історичної зміни його структури, соціокультурного статусу, стратегічних цілей, взаємозв'язків із життєвим світом людини, з мовною, духовно-практичною, виробничою, технологічною та іншими видами некогнітивної діяльності, з усім розмаїттям соціокультурних практик. Залежно від специфіки філософських припущень, які лежать в основі епістемології, вона може бути: „епістемологією здорового розуму", "натуралістичною епістемологією", "історичною епістемологією", "аналітичною епістемологією", "еволюційною епістемологією" і т. ін." [20, с. 201—202]. Таке розуміння органічно пов'язує теоретичне знання з позанауковим середовищем як контекстом його існування.

  Ще один істотний нюанс у сучасному розумінні епістемології полягає в тому, що вона "часто інтерпретується як знання засад емпірично спостережуваного. Тому епістемологію цікавлять не всі пізнавальні проблеми; на відміну від гносеології, націленої на вивчення пізнавального процесу в цілому, епістемологія спрямована на виявлення засад знань про реальність та умов істинності. Можна сказати, що вона є строгою 
 
 

гносеологією, яка препарує пізнавальний процес з точки зору отримання реального істинного знання. На епістемологію покладаються обов'язки відкривати за допомогою логічного аналізу фундаментальні принципи наукового пізнання. У цьому відношенні можна твердити, що епістемо-логічна проблематика є вирваною з потоку часу" [10, с. 5]. Втім, оце останнє твердження вельми дискусійне: адже сам факт введення наукової теорії в найширший соціокультурний контекст (що наголошувалося вище) вже означає різнобічні зв'язки з плином часу та змінами в суспільстві. Скажімо, дедалі помітніший прогрес техніки, швидке розширення техносфери та її ролі в житті людства детермінували появу та поглиблення методологічно важливого висновку про те, що соціально значуще знання вже давно є не суто науковим, а науково-технічним. І це лише один, але промовистий приклад того, що насправді обличчя епістемології є історично змінюваним.

  Аргументом на користь такої думки є також факт невпинного розгалуження епістемології, збільшення її варіантів та збагачення нюансів у філософії XX ст. У результаті цього "у наш час не існує впливових філософських течій, у яких була б відсутня своя власна епістемологія. Проте далеко не у кожній із них епістемологія займає панівне становище. Статусом домінанти вона звичайно наділена лише у розмаїтих течіях сцієнтизму (позитивізм, аналітична філософія, критичний раціоналізм, постпозитивізм, критичний реалізм і т. ін.). В антисцієнтистських напрямах філософської думки (екзистенціалізм, феноменалізм, герме-невтичний реалізм, філософська антропологія і т. ін.) проблематика епістемології не займає центрального місця" [21, с. 202]. Суттєва відмінність у цьому відношенні сцієнтизму та антисцієнтизму є цілком зрозумілою, логічною. Однак певну роль, наголосимо ще раз, епістемологічні ідеї відіграють у будь-якій більш-менш оригінальній та відомій філософській течії сучасності.

  Загальний контекст філософської течії завжди так чи інакше визначає і гносеологічні підвалини усвідомлення сутності та ролі науки, і напрями епістемологічно-методологічного осмислення відповідної діяльності, і соціальні аспекти цього процесу. З іншого боку, всі ці чинники, у свою чергу, вагомо впливають на характер будь-якого філософського напряму, природу його органічної цілісності (а без цього не можна говорити про феномен такого роду, як про визначене, більш-менш самостійне за своїм значенням явище філософського знання). Зрештою, саме факт невпинного зростання ролі техніки в житті суспільства став глибинною причиною зародження та швидкого розвитку філософії техніки, яка необхідно включила в себе також епістемологічно-методологічні проблеми технікознавства, науково-технічної теорії. Варто звернути увагу на той момент, що філософія техніки виникла і почала еволюціонувати поряд з філософією науки.

  Як самостійний та своєрідний напрям філософської думки, філософія науки зародилася в середині XIX ст. завдяки працям У.Уевелла, Дж. С.Мілля, О.Конта, Г.Спенсера. Подальший її розвиток був пов'язаний з дослідженнями та ідеями Б.Больцано, Е.Маха, А.Пуанкаре та ін. Якщо перший етап філософії науки, самі її витоки були детерміновані ідейним пафосом класичного позитивізму, то другий період найяскравіше представляють наукознавчі та методологічні праці А.Пуанкаре, відомого французького математика і фізика на рубежі XIX—ХХст. [13]. В історію філософської думки він увійшов як засновник конвенціоналізму, проте природничо-науковий конвенціоналізм Пуанкаре слід відрізняти від філософського конвенціоналізму Е.Леруа, погляди якого Пуанкаре піддавав серйозній критиці [15, с. 35]. Наступні етапи, концепції та варіанти філософії науки пов'язані з внутрішньою логікою розвитку філософського знання у XX ст., і про них ідеться далі.

  Термін "філософія техніки" вперше вжив німецький філософ Е.Капп (його книга "Основи філософії техніки" була видана у Брауншвейзі 1877р.). Певні ідеї цього напряму висловлювали та поглиблювали А.Еспіна, П.Енгельмайєр, Е.Дюркгейм, Ф.Дессауер та ін., але загалом філософія техніки стала дитям XX сторіччя. На думку американського дослідника К.Мітчема (автора статті "Що таке філософія техніки"), це поняття має два основних значення. Перше пов'язане з вивченням техніки як такої та її створення, інженерно-технічного мислення, технічної творчості, мови * техніки, взаємозв'язків науки і техніки. Друге значення — це поступове заглиблення в критичний аналіз специфічного ставлення людини до світу (природного та соціального), яке уособлює необхідність його перетворення, ініціацію змін у світі.

  Цей другий аспект значення поняття "філософія техніки" (який у певному розумінні можна назвати етико-методологічним) має давні традиції в історії філософсько-соціологічної та культурологічної думки. Ще Ж.-Ж.Руссо у відомому трактаті ставив питання про те, чи прогрес наук та мистецтв (ремесел) сприяв піднесенню рівня моралі суспільства, і відповів на це питання негативно. З часом, у міру розвитку техніки та її можливостей у перетворенні світу, критика її соціальної ролі ставала глибшою та гострішою. Це стало характерною прикметою філософії техніки XX ст. (Л.Мемфорд, М.Хайдеггер, М.Бердяев тощо). Дедалі частіше визнається, що в культурі, яка поєднує дві складові — природно-органічну та технічну, поступово перемагає друга. На думку М.Бердяева, панування машин, техніки у найширшому значенні терміна означає перехід від органічного до організованого самою людиною, і вона платить 
 
 

за це розривом генетичних зв'язків з матінкою-природою, організм людини стає незахищеним від її власних винаходів [1, с. 151 — 152]. Ця тенденція тісно пов'язана зі згаданою раніше властивістю наукового знання: дедалі більше воно стає не суто науковим, а науково-технічним.

  У міру того як у суспільстві посилювались настрої технофобії, неминуче відбувалося переосмислення цілей та перспектив науково-технічного поступу, пріоритетів прогресу у подальшому розвитку людства. Цьому істотно сприяли техногенні катастрофи та аварії різних рівнів, яких у XX ст. було чимало. Реальне життя давало дедалі більше підстав для філософських роздумів у напрямі зіставлення природних чинників та штучних, створених людиною у процесі практичного оволодіння світом на базі його пізнання. Ці роздуми логічно набували аксіологічного характеру, стосувалися виявлення справжньої цінності для людини чинників першого та другого роду ("органічного" та "організованого" життя в термінології М.Бердяева). На думку професора В.М.Сагатовського, фундаментальною суперечністю людського буття є саме суперечність між природним та штучним. До неї, зазначає він, зводиться добре відома у людській культурі, релігії, моралі, світогляді опозиція — Добро і зло, Бог та диявол. І пояснює зміст понять: "Природне — це те, що випливає з об'єктивних законів буття («волі Бога»), штучне — те, що є втіленням людського проекту, людської свідомості та волі" [14, с. 9]. На зміну колишнім ілюзіям доби ейфорії від науково-технічних досягнень нерідко приходить інша, протилежна крайність — гостра критика самих цих досягнень (тобто, зрештою, науки і техніки як таких) за їх роль у всіх негараздах людства.

  Безперечно, більшість філософів наголошує, що наука і техніка аж ніяк не є самодостатніми онтологічними феноменами, вони детермінуються діяльністю людини, а отже, її якостями. Як зазначає М.Бердяев, все залежить від того, "якого духу буде людина" [1, с. 161]. Згодом, вже в умовах загострення глобальних проблем людства, цю ідею ще виразніше висловив президент Римського клубу А.Печчеї: "Проблема в самій людині, а не поза нею, тому й можливе розв'язання її, пов'язане з нею; ... найважливіше, від чого залежить доля людства, — це людські якості..." [11, с. 73].

  Водночас ці мотиви по-новому поставили питання співвідношення науково-технічного та соціокультурного прогресу людства, гуманізації шляхів та засобів розвитку науки і техніки. Увага до цих аспектів винятково важлива в умовах науково-технічної революції, поглиблення якої неминуче спричиняє неперервне зростання двоякого впливу створюваної техніки на людину — не лише полегшення та збагачення новими