Філософія визначає практику як цілеспрямовану
предметно-чуттєву діяльність суб'єктів
з перетворення матеріальних систем.
Історично вона постійно розвивається,
ускладнюється, диференціюється. Сучасні
дослідники розрізняють практику суспільно-виробничу,
соціально-політичну, науково-експериментальну,
медичну, сімейно-побутову, повсякденно-господарську,
спортивну, індивідуальну, мікрогрупову,
макрогрупову, інші її форми і види.
Отже, практика становить єдність
протилежностей: матеріального та ідеального,
об'єктивного і суб'єктивного. Об'єктивність
у практиці спрямовується до суб'єктивності,
а суб'єктивність стає максимально
об'єктивною.
Практика є джерелом пізнання. Всі
знання зумовлені її потребами. Тільки
завдяки практиці та через практику
суб'єкт пізнає закони природи та
сутність об'єктів. Так, в епоху античності
з потреб практики виникли агрономія,
геометрія, медицина, астрономія, інші
галузі знань, а енергетичні потреби
сучасної епохи детермінували виникнення
і зростання досліджень у галузі
фізики атомного ядра, електроніці, кібернетиці,
екології та багатьох інших науках.
Практика є також основою
пізнання і його рушійною силою. Від
практики виходять пізнавальні імпульси
досягнення нового знання та загальний
стратегічний рух суб'єкта пізнання
від явища до сутності, від сутності
одного порядку до глибшої сутності,
а потім — від сутності до явища.
Практика обумовлює і переходи форм
пізнання від одних до інших. У
біологічному пізнанні, наприклад, така
зміна форм виражена послідовним
переходом від спостереження до
опису і систематизації фактів, потім
— до порівняльного методу дослідження,
до історичного методу, від них — до експерименту
та моделювання.
Нарешті, практика є і вирішальним
критерієм істини, виконує в пізнанні
критеріальну функцію: дає можливість
відокремлювати справжні знання від
фальшивих, уникати різного роду
помилок.
Практика і пізнання — єдність протилежностей.
Відношення між ними можуть бути гармонійними,
дисгармонійними і навіть конфліктними.
Одна з цих протилежностей може відставати
від розвитку іншої, а у вирішенні суперечностей
між ними вдосконалюються як пізнання,
так і сама практика. Всі принципи пізнання
є гносеологічною цілісністю, а пріоритетність,
абсолютизація одного з них не має обґрунтувань.
Людина, яка заперечує можливість пізнати
світ або висловлює сумнів у такій можливості,
— приречена на незнання. Тільки об'єктивне
знання може бути однозначно істинним.
Суб'єкт пізнання завжди соціально-історичний.
Знання потрібні для практики. Всезагальні
діалектичні закони розвитку матеріального
світу є одночасно і законами пізнавальної
діяльності людей. Теорія пізнання — це
діалектика в її застосуванні до вивчення,
дослідження дійсності.
Отже, можна зробити висновок, що
пізнання у своїй дійсності постає
як багатогранний та складний процес,
в якому знаходять своє виявлення
як духовні здібності людини, так і її
найважливіші життєві зацікавлення.
- Ніцше Ф. “Генеалогія моралі”
Фрідріх Ніцше (15 жовтня 1844 р. - 25 серпня 1900 р.) — впливовий німецький мислитель, філософ, психолог і класичний філолог. Він був агресивним
критиком традиційної моралі, утилітаризму, тодішньої філософії,матеріалізму, німецького
ідеалізму, німецького романтизму та сучасного йому
життя в цілому. Він є одним із найбільш
читаних мислителів. Ніцше створив велику
кількість афоризмів і експериментальних
форм письма. Хоча його творчість було
згодом спотворено й асоційовано то з
філософським романтизмом, то з нігілізмом, то з антисемітизмом і навіть нацизмом — сам Ніцше гаряче
відкидав свою належність до тих із цих
форм, що вже існували в його час, аж до
прямого протистояння їм. Його часто вважали
натхненником філософського та літературного екзистенціалізму, а пізніше й постмодернізму. У багатьох відношеннях,
його погляди важко зрозуміти в будь-якій
систематизованій формі. Говорити про
цілісне вчення Ніцше, мабуть, не можна.
А його творчість була й залишається предметом
палких суперечок.
Ніцше утверджувався,
як філософ під впливом Шопенгауера.
Ввібравши основні ідеї останнього, він
їх збагатив власним розумінням природи
і світу, додав до них здорову долю волюнтаризму. Згодом у Ніцше
все більше вимальовується власна філософська
доктрина, змінюється політична концепція
світосприйняття. Його філософія втрачає
зв’язок з Шопенгауром і починає вибудовуватися
на ірраціоналізмі та волюнтаризмі –
двох наріжних каменях ніцшеанства.
Ніцше в свою чергу
вплинув на низку мислителів та інтелектуалів.
До цього списку можна віднести Л. Лестова, Бернарда
Шоу, Германа
Гессе, Жана-Поля
Сартра, Альберта
Швейцера, Стефана
Цвейга, Альбера
Камю. Цікавий той факт,
що Камю називав Ніцше основоположником
європейського нігілізму, а сам Ніцше це заперечував.
Однак його критика людини і суспільства
була нещадна. Він не стільки відкидав
якесь світобачення, як, ніби насміхаючись,
хотів сказати: спробуйте, побачимо що
з цього вийде (власне, це стосується соціалізму).
Глибоко вплинула
на Фрідріха Ніцше музика Ріхарда
Вагнера. Філософ був просто
зачарований нею і, відповідно, самим Вагнером.
Проте це не заважає йому згодом написати
книгу «Несвоєчасні
міркування», де він піддає
його критиці.
Також нищівної критики
зазнавав Гегель. Він був чи не основним
ворогом Ніцше в питаннях філософії. Два
мислителі пропагували зовсім полярні
бачення світу, які ні за яких обставинах
не поєднувалися.
Отже, під дією
тих чи інших філософів, а також
на противагу тим чи іншим філософам,
Ніцше вибудовував свою власну концепцію
світосприйняття. Її в цілому за ступенем
розвитку поділяють на три періоди.
1872 –
1876
Написано
перші роботи: «Походження трагедії
з духу музики» (1872); «Філософія в трагічну
епоху Греції» (1873); «Про істину й неправду
в позаморальному розумінні» (1873); «Наука
й мудрість у боротьбі» (1875); «Несвоєчасні
міркування» (1873-1876).
Уже в
цей період Ніцше охоплюють душевні
страждання, що знайшли відображення
в його творчості. Усвідомлення трагічності
буття змушує людину піднестися над
нею: «Людина повинна знайти в
собі щось таке, щоб не боятися цього
світу». Ніцше був переконаний, що
в цьому світі не можна знайти
справжній прихисток від страждань,
заподіяних зовнішнім світом сприйнять,
тому він прагнув піднестися вгору.
У певному розумінні він перетворився
на фанатика віри. Сам розвиток науки
був для нього внутрішньою
трагедією, трагедією сучасної науковості.
Протилежність
життя й розуму стає основою ніцшеанської
теорії. Свій перший твір він присвятив
аналізу культури античної Греції,
зокрема розгляду античної трагедії;
він розвиває ідею типології культури,
означену Шіллером, Шеллінгом, іншими
німецькими романтиками. Предметом його
поклоніння в перший період було мистецтво.
Він порівнює два начала:
діонісійське – життєве, буйне, трагічне;аполлонівське – споглядальне, однобічно інтелектуальне.
Філософ
усвідомлює рівновагу двох начал: буйного
й спокійного. Уже тут містяться зачатки
вчення про «буття» як стихійне зіткнення,
розвинутого пізніше у вченні про прагнення
до сили, яке властиве всьому живому, що
прагне до свого самоствердження.
1878 –
1882
Ніцше розробляє
проблеми людського пізнання, виявляє
зацікавленість позитивізмом і природознавством.
Роботи
цього періоду: «Людське, занадто людське» (1878 -1880)
– автор вдається до різкої критики моралі
тогочасного суспільства; «Ранкова зоря» (1881); «Весела наука» (1882) – розвиває
концепцію «переоцінки цінностей».
Основна
проблема цього періоду – накопичення
душевних переживань, завдяки яким
у душу ллється «вогненне життя».
Це життя лише на мить могло піднятися
над душевною невдоволеністю. Внутрішнє
переживання трактувалося як доповнення
до зовнішнього сприйняття. Ніцше намагався
піднестися над однобічним світом сприйняття.
Його твори вибудувані, як низка афоризмів.
1883 –
1898
Основні
роботи: «По той бік добра й зла» (1883 – 1886); «Генеалогія моралі» (1887); «Так говорив Заратустра. Книга для всіх
і ні для кого» (1883 – 1885); «Антихристиянин» (1888); «Сутінки кумирів».
У творчості
Ніцше поняття не вибудовуються
в струнку систему, а з'являються
як багатозначні символи: «життя», «воля
до влади», що є саме буття в його динамічності,
пристрасть та інстинкт, самозбереження.
У цей період вводиться у вжиток поняття
«надлюдина» як зміст землі. «Хай буде
надлюдина смислом землі!», «Надлюдина
– це море, де потоне презирство ваше.
Надлюдина – це блискавка, це божевілля!»
«Велич
людини в тому, що вона є мостом, а
не ціллю; і любові в ній гідне
лише те, що вона є переходом і знищенням.
Я люблю того, хто не вміє жити інакше,
окрім як в ім'я власної загибелі, тому
що він іде через міст».
Твір
Фрідріха Ніцше ««Генеалогія моралі»
є філософським текстом, що слугує додатковим
матеріалом до іншого твору «По той бік
добра й зла».
Назва книги
говорить сама за себе, бо в ній Ніцше
робить спробу дослідити коріння моральних
цінностей, джерело таких понять як «добро»
та «зло», є вони ознакою величчі та
сили життя чи, навпаки, стали наслідками
занепаду та виснаження людства.
На думку Ніцше первинне
поняття доброго та злого не мало
нічого спільного з душевними якостями.
Спочатку «добрий» позначало багатий,
могутній, той, що займає високу посаду.
Низьким вважалося все плебейське. Ці
«добрі» люди мали владу, саме вони
створювали цінності на свій розсуд. З
протиставлення господар – плебей вийшло
протиставлення добрий – злий. Саме в
культурі жерців Ніцше вбачає коріння
появи дійсно злої людини. Жерці-священики
на думку філософа найбільші ненависники
в світі. А їх ненависть виростає з їх безсилля.
Наприклад, вони є найбільш ярими противниками
війни, а все через їх слабкість. Така
моральність дуже відповідала рабському
світогляду, і вони прийняли її. В світі
тварин хижак не мислиться злим через
те, що він вбиває ягня, а ягня не вважається
добрим через свою покірність долі. Хижак
лише має силу, він не може її не використовувати.
Аналогічно й в людському світі. І тут
ось що нам пропонує рабська моральність:
слабкість перетворити в заслугу, безсилля
– в доброту, боягузтво – в примирення,
немічність – в терпіння, невміння помститися
– в пробачення.
Далі автор починає
відтворювати шлях такого поняття як
«совість». Вона, на його думку, вийшла
з загострення пам’яті; в мить,
коли людина підкорила собі майбутнє
і змогла давати обіцянки: «"Свободный"
человек, держатель долгой несокрушимой
воли, располагает в этом своем владении
также и собственным мерилом ценности:
он сам назначает себе меру своего уважения
и презрения к другим; и с такою же необходимостью,
с какой он уважает равных себе ,.. кто дает
слово как такое, на которое можно положиться,
ибо чувствует себя достаточно сильным,
чтобы сдержать его даже вопреки несчастным
случаям ,.. с такою же необходимостью у
него всегда окажется наготове пинок для
шавок, дающих обещания без всякого на
то права…».
Із совістю прийшло
поняття нечистої совісті, а з
ним поняття еквівалентності збитку
та болю. Наказують тих, хто не тримає обіцянки,
хто чинить збитки, тобто хто стає боржником
в певній сфері. Щоб відшкодувати затрати
у «злодія» беруть те, що він може віддати
– частину тіла, жінку, життя. В процесі
покарання обвинувачувач дорівнюється
господарю, який має владу над іншим; тому
найбільш пригнічені – найбільш жорстокі.
Вважається, що головною метою покарання
є пробудження почуття провини. Але інститут
покарання, як говорить Ніцше, лише затримує
цей процес. Людина була змушена втримувати
свої природні інстинкти переслідування,
нападу, руйнування, і вони обернулися
проти неї. Тепер всі ці процеси почали
проходити всередині людини – так виникла
неегоїстична поведінка (самопожертва,
самовідчуження, безкорисність та ін.).
Почуття обов’язку, заборгованості
бере свій початок ще в племінному
суспільстві. Кожен рід був впевнений,
що своїм благополуччям він зобов’язаний
пращурам. А борги ж треба повертати! Тому
й виникли ці жертвоприношення. Але ніколи
не було впевненості в тому, що пращури
задоволенні, тому страх перед ними збільшувався,
і поступово пращури починають перетворюватися
на богів. Християнський Бог як максимальний
є результатом максимального почуття
провини на землі. Але Ніцше переконаний,
що прийде «человек будущего, который
избавит нас как от прежнего идеала, так
и от того, что должно было вырасти из него,
от великого отвращения, от воли к Ничто,
от нигилизма, этот бой полуденного часа
и великого решения, наново освобождающий
волю, возвращающий земле ее цель, а человеку
его надежду, этот антихрист и антинигилист,
этот победитель Бога и Ничто - он-таки
придет однажды...».
Розглядаючи всю культуру
людства як спосіб, яким людина пристосовується
до життя, Ніцше виходить з примату самоствердження
життя, її надлишку і повноти. У цьому сенсі,
всяка релігія і філософія повинні прославляти
життя у всіх її проявах, а все, що заперечує
життю, її самоствердженню - гідно смерті.
Таким великим запереченням життя Ніцше
вважав християнство. Людство інстинктивно
використовує мораль для того, щоб добиватися
своєї мети — мети розширення своєї влади.
Питання не в тому, чи правильна мораль,
а в тому, чи служить вона своїй меті. Таку
«прагматичну» постановку питання ми
спостерігаємо в Ніцше у відношенні до
філософії і культури взагалі. Ніцше ратує
за прихід таких «вільних розумів», які
поставлять собі свідомі цілі «поліпшення»
людства, розум яких вже не буде «задурманен»
жодною мораллю, жодними обмеженнями.
Таку «надетичну», «по той бік добра і
зла» людину Ніцще і називає «надлюдиною».
Згідно Ніцше, здорова
мораль повинна прославляти і
укріплювати життя, її волю до влади.
Всяка інша мораль — занепадницька,
є симптом хвороби.
|
- Розкрийте зміст понять: світогляд, схоластика,
біоетика, теологія, цінність.
Світогляд — сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше
бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві
позиції, програми поведінки та діяльності. Світогляд людини зумовлений
особливостями суспільного буття та соціальними
умовами.
Схоластика — це тип релігійної філософії,
для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика
є методом, який, в основному, полягав у
перегляді та порівнянні висловів попередніх
мислителів та Біблії, і виведенні нового синтезу.
Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній
філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм
(шукав відповіді на всі питання, виходячи
з текстів Платона). Значного впливу зазнала з
боку антично-грецької діалектики, а також
науки та логіки в розумінні Аристотеля.
Біоетика — це “поєднання біологічного
знання з пізнанням системи людських цінностей”,
новий вид мудрості, що вказує, як саме
використовувати наукове знання для забезпечення
соціальних благ. Сьогодні ця наукова
дисципліна існує на трьох рівнях, а саме
як:
• загальна біоетика у вигляді
сучасної філософії моралі;
• спеціальна біоетика, яка вивчає
головні проблеми, на яких базується
загальна біоетика (евтаназія, генетична
інженерія, аборт, штучне запліднення);
• клінічна біоетика (чи біоетика рішень),
яка вивчає конкретні випадки
лікарської та клінічної практики з метою
дослідження цінностей і шляхів вирішення
етичних дилем.
Теологія —
вчення, предметом пізнання якого є Сущий
і все що з Ним пов'язано, у тій мірі, в якій
ці знання можуть бути доступні людям.
Одним з основних методів теології з найдавніших
часів і до нашого часу залишається дослідження
і осмислення священних текстів відповідних
віровчень, а також коментарів до них,
які були зроблені відомими богословами в
різні часи. Відповідно до існуючих віровчень
про Суще у складі теології можна виділити
юдейську, християнську, мусульманську,
індуїстську, буддистську та інші теології.
Представник теології, хто пише богословські
твори - є теолог (богослов).
Цінність — цінністю вважається будь-яке матеріальне
або ідеальне явище, яке має значення для людини чи суспільства, заради якого вона діє,
витрачає сили, заради якого вона живе.
Також цінності — соціально схвалювані
уявлення більшості людей про те, що таке добро, справедливість, патріотизм, любов, дружба тощо.
Згідно з результатами «Світового
обстеження цінностей», що проводиться
під керівництвом Рональда Інґлегарта,
цінності людей зазнають поступових змін
під впливом поліпшення матеріальних
умов життя.
4.
Tести.
4.1. Згідно з вченням Г. Сковороди,
буття є взаємодією трьох світів:
а) матеріального,
ідеального, дуалістичного;
б) макрокосму, мікрокосму і символічного
світу;
в)дикого,
варварського й цивілізованого світів.
Вчення про дві натури органічно
пов’язане з наступним основоположним
для філософії Сковороди вченням
про три світи. Все існуюче, на
думку Сковороди, розподіляється на
три специфічні види буття («свати») –
великий (макрокосм), малий (мікрокосм)
і символічний (Біблія).
«Суть же три міры, – пояснює Сковорода
в діалозі «Потоп змін» – Первий есть
всеобщій и мір обительный, где все рожденное
обитает. Сей… есть великий мір. Другіи
два суть частныи и мали міры. Первий мікрокозм,
… Вторий мір символичный, сиріч Библіа».
Вчення це також спирається на давню
традицію, що бере свій початок в
обґрунтованій античними мислителями
ідеї про єдність людини з всесвітньо-космічною
субстанцією, згідно з якою людина розглядалась
як малий світ, мікрокосм, що відбиває
в собі, щоправда, у менш досконалий формі,
всі особливості, притаманні макрокосму.
Погляд на людину – мікрокосм, що
є невід’ємною частиною макрокосму,
активно розробляється за доби Відродження
(М. Кузанський, Дж. Бруно та ін.). Аналогічні
ідеї, як вже зазначалося, обґрунтовувались
у Києво-Могилянській академії.
Людина, мікрокосм для Г. С. Сковороди
– це центр, в якому сходяться
і набувають свого значення усі символи
макрокосму і Біблії. Вчення про малий
світ або людину, є стрижнем усієї філософської
системи Г. С. Сковороди. Великий світ є
першим лише у логічному плані. Історично
ж концепція великого і символічною світу
складається у творчості сковороди на
основі розуміння ним сутності людини.
Причому, на відміну від домінуючої в тогочасній
західноєвропейській думці тенденції
до осягнення сутності людини через пізнання
природи, Г. С. Сковорода прагне насамперед
з’ясувати сутність людини з середини
її. Великий же світ філософ розглядає
лише тією мірою, якою він дає змогу зрозуміти
проблему людини, її щастя, до пошуків
якого спрямовано основний зміст філософії
Г. С. Сковороди. Процес самопізнання, спрямований
на осягнення невидимої натури в людині,
є, по суті, прагненням осягнути в собі
Бога. Отже, самопізнання є разом з цим
і пізнанням Бога. Світ символів, відповідно
до вчення Г. С. Сковороди, виступає як
самостійна реальність, що забезпечує
людині можливість осягнення Бога.
4.2. Знайдіть неправильне судження:
а) поняття "людина
" і "особистість” тотожні;
б) людина
- істота антропологічна, особистість
- соціальна;
в) людина
стає особистістю, коли опановує культурою
і мораллю;
г) особистість
- суспільно і морально розвинена
людина.
Сьогодні поняття “людина” і
“особистість” розмежовуються. Необхідно
їх конкретизувати і встановити співвідношення
між ними.
Людина - вищий рівень у розвитку
живих організмів на Землі, суб'єкт
суспільно-історичної діяльності і культури,
тобто, з одного боку, це - біологічна істота,
з іншого - творець специфічного світу,
який є результатом творчої діяльності
всього людства.
Дитина, яка тільки-но народилася,
належачи до людей, ще не являє собою
особистості; їй необхідно стати
особистістю, сформувати в собі особистісні
якості. Для цього потрібні певні
біологічні, природні якості людини, без
яких процес формування особистісних
якостей не може обійтися. Так, наприклад,
розумово відсталі хворі, належачи до
роду людського, особистостями стати
не можуть.
Особистість - це стійка система соціально-значущих
рис, які характеризують індивіда, вона
є продуктом суспільного розвитку і включення
індивідів в систему соціальних відносин
шляхом предметної діяльності.
Пояснюючи поняття “особистість”
через поняття “людина”, можна
сказати, що особистість є людина зі сформованим
світоглядом (системою поглядів на світ),
самосвідомістю і здатністю до творчої
самореалізації через діяльність. Самосвідомість
являє собою свідомість і оцінку людиною
самої себе як суб'єкта практичної, пізнавальної,
культурної діяльності, як особистості.
На шляху самоусвідомлення як особистості
людина обов'язково стикається з визначенням
своєї самості, окремості, індивідуальності
(що розуміється як одиничність, неповторність,
винятковість) і спільності, подібності
до інших.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
- Горлач М.І., Кремень В.Г., Ніколаєнко С.М., Tребін М.П. і ін. Основи філософських знань: підручник. – К.,2008.-1028с.
- Канке В.А. Философия: исторический и систематический курс. – М.,2001.
- Ніцше Ф. Генеалогія моралі// Філософія: хрестоматія: навч.посіб. – К.,2009. – С.132-141.
- Петрушенко В.Л. Філософія: підручник 4-е видання. – Львів.,2009.
- Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: навчальний посібник.- К.,2003.
- Радугин А.Н. Философия: курс лекций. – М.,2001.
- Сілаєва T.О. Філософія: курс лекцій. – Tернопіль, 2000.
- Філософія: навчальний посібник (Надольний І.Ф., Бойченко І.В., Андрущенко В.П. та ін.). – К.,2006.
- Філософія: підручник для вузів (за ред. Г.А. Заїченко). – К.,1995.
- Філософія: підручник 2-е видання, переробл. і доп.(за ред. М.І.Горлача, В.Г.Кременя). – Харків,2004.