Контрольна робота з "Філософії"

 

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Національний університет  водного господарства та природокористування

Кафедра філософії

 

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з філософії

 

 

 

 

                                                                               Виконала:

студентка факультету економіки

                                          і підприємництва

                     напряму підготовки

                   „Фінанси і кредит”

                             V  курсу,  групи Ф -52 (і)

             Остапчук С. М.

          шифр 290273

                                                                                  Перевірила:

                              доцент кафедри філософії

                                                                                  Гаєвська С. Р.

 

 

 

 

 

 

 

Рівне-2011 р.

Варіант 38

 

1. Пізнання: його сутність і зміст.

2. Ніцше Ф. “Генеалогія  моралі”.

3. Розкрийте  зміст понять: світогляд, схоластика, біоетика, теологія, цінність.

4.  Tести.

4.1. Згідно з вченням Г. Сковороди,  буття є взаємодією трьох світів:

а) матеріального, ідеального, дуалістичного;

б) макрокосму, мікрокосму і символічного світу;

в)дикого, варварського й цивілізованого світів.

4.2. Знайдіть неправильне судження:

а) поняття "людина " і "особистість” тотожні;

б) людина - істота антропологічна, особистість - соціальна;

в) людина стає особистістю, коли опановує культурою  і мораллю;

г) особистість - суспільно і морально розвинена  людина.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Пізнання: його сутність і зміст

 

 

ПЛАН

1. Поняття пізнання.

2. Історичні етапи становлення філософського вчення про пізнання.

3. Суб’єкт та об’єкт пізнання.

4. Гносеологічні   позиції   щодо   можливостей   людського пізнання.

5. Види пізнання.

6. Рівні і форми пізнання.

7. Принципи пізнання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія" (давньогрец. "гносис” — пізнання; "логос” — учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія” (давньогрец. "епістема” — знання, наука; "логос” — учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання. Необхідно зауважити, що гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія – це більше явище некласичної філософії. Для нашої філософської традиції епістемологічні студії не були характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на перший план в дослідженні проблем знання та пізнання. Тому в даному розділі враховуються як традиційні для нашої філософії гносеологічні підходи, так і нові віяння, пов'язані із епістемологією.

Першим питанням гносеології є  визначення природи пізнання: що є  пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У  найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої  взаємодії можуть бути враження, почуття, певні емоції. І хоча вони також  можуть бути елементами пізнання, усе  ж до останнього ми відносимо таку взаємодію свідомості й дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

Стародавні мислителі, особливо античні, багато розмірковували про співвідношення між знанням і думкою, істиною і помилкою; про ступінь розбіжності між знанням та його предметом; про діалектику як метод пізнання; про багато інших сутнісних і змістовних проблем пізнавального процесу. Геракліт, наприклад, розрізняв чуттєвий і раціональний види пізнання. Він наголошував на важливості органів чуття людини, особливо зору і слуху, але головним для пізнання вважав осягнення Логосу (об'єктивного закону буття, принципу порядку і міри у світі) як максимальної єдності Всесвіту і вищої мудрості. Всі люди від природи розумні, Логос належить усім, але досяжний лише для мудрих.

Два види пізнання розрізняв і Демокріт: темне (за його термінологією — незаконнонароджене), здобуте за допомогою органів  чуття, та істинне (народжене в законі), здобуте за допомогою мислення. Пізнання істини — складний і важкий процес. Істина прихована в глибинах світу, а тому її суб'єктом може бути не будь-яка людина, а лише мудра. Мудрець є мірою всіх речей: за допомогою органів чуття він — міра речей, що сприймаються відчуттями, а за допомогою розуму — міра речей, які сприймаються розумом.

Першим, хто підніс знання на рівень поняття, був Сократ. Якщо немає поняття, то немає і знання; якщо немає знання, то немає і дії; тільки та людина мужня, яка знає що таке мужність. Людина яка знає, що добре, а що погане, нездатна до поганих вчинків. Зло — результат незнання. Вочевидь, філософ вірив у силу знання, проте його раціональний момент абсолютизував.

Якщо Сократ трактував знання як розуміння, що досягається індуктивним  шляхом, тобто шляхом узагальнення інформації на підставі чуттєвих даних, то Платон — антисенсуаліст. Його гносеологія — перший в історії філософії варіант здобуття апріорного, позадосвідного знання. Не відчуття передують раціональному знанню, а навпаки, раціональне знания передує відчуттям. Знання є пригадуванням душею людини чогось такого, що вона колись знала, а потім забула. Його метод анамнезису (пригадування) — метод сходження до ідей, до загального, не шляхом узагальнення часткового і одиничного знання, а шляхом пробудження в душі того знання, яке нею було забуте, знаходження його в ній. Таке пригадування стає можливим завжди, коли виявляється подібність ідей до реальних предметів, речей, явищ, процесів. Тому головним у методі анамнезису є мистецтво логічного розмірковування, філософської бесіди, постановки питань і відповідей на них, тобто, згідно з Платоном, мистецтво діалектики.

Однобічність сенсуалізму і  раціоналізму в античній філософії  намагався подолати Арістотель. За його твердженням, будь-яке пізнання починається з чуттєвого сприймання, яке є найголовнішим знанням про індивідуальні речі. Істота, у якої немає відчуттів, ніколи нічого не навчиться і ніколи нічого не зрозуміє. Коли споглядають розумом, тоді споглядають і в уявленнях. Однак уявлення в Арістотеля не переробляються на поняття, а лише сприяють перетворенню закладених у розум форм буття з потенційного стану на стан здійсненності. Такий перехід можливий лише у розумі: пасивному (що сприймає), але найкраще — в активному (що творить). Отже, і Арістотель, врешті-решт, залишається на позиціях античного раціоналізму: знання існує незалежно від процесу пізнання.

Рішучий прорив у створенні та розвитку гносеології відбувся в Новий  час, коли Ф. Бекон обґрунтував типологію  помилковостей людського розуму і різні види досвідного пізнання, сформулював індуктивний метод  дослідження законів природних явищ з метою їх плідного використання людьми в практичному житті. У той історичний час Р. Декарт протиставив індуктивній методології Ф. Бекона метод раціоналістичної дедукції і так утвердив визначальну роль розуму як у пізнанні, так і в діяльності людей.

Досягнення філософії Нового часу в галузі теорії пізнання розвинула  класична німецька філософія. І. Кант дослідив основні пізнавальні здібності людей: чуттєвість, розсудок (здоровий глузд) і розум, вказав на можливість апріорних синтетичних суджень, визначив категорії теоретичного природознавства, сформулював поняття про розум як джерело ідей, виявив великий комплекс гносеологічних проблем. У Г. Гегеля теорія пізнання стала одночасно логікою і діалектикою, тобто діалектичною логікою з комплексом принципів, законів, категорій та елементів, а Л. Фейербах у теорії пізнання на перший план висунув досвід як першоджерело знання і взаємозв'язок у процесі пізнання чуттєвого споглядання і мислення. Остаточно розрив між чуттєвим пізнанням і логічним мисленням подолала діалектико — матеріалістична філософія. Вона розглядає пізнавальний процес не лише в тій формі, в якій він реалізується в голові індивіда, а у формі соціально-історичного процесу розвитку знання. Логічні структури знання змінюються у процесі розвитку людського пізнання у напрямі досягнення об'єктивної істини — змісту знання, яке не залежить ні від людини, ні від людства.

При осмисленні розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідні поняття гносеології. Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність. Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:

- по-перше, що об'єктом пізнання  може бути будь-що, що пізнання  може набувати характеру самопізнання;

- по-друге, що суб'єкт та об'єкт  співвідносні: об'єкт набуває характеристик  саме об'єкта лише у відношенні  до певного суб'єкта, тоді як  останній виявляє себе лише  через дію на певний об'єкт.

Мало того, сучасна гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає  їх як узагалі невіддільні. Отже, об'єктом  може ставати лише те, що виявляється  як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб'єкта; при тому об'єкт постає як похідне від суб'єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа — єдиний об'єкт, а людина як частина природи є елементом об'єкта. Названі нібито протилежні виявлення суб'єкта та об'єкта ми повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об'єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою предметних визначень змісту об'єктів пізнання та діяльності. Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові акценти:

1. Процес здобування знань, створення  образів, моделей, теорій реальності (це інформативний аспект пізнання).

2. Прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані  підвалини (це активістський або  вольовий аспект пізнання).

3. Бажання досягти найважливішого, найзаповітнішого для людини  стану досконалості (це смисловий  аспект пізнання).

Найчастіше пізнання ототожнюється  саме із процесом продукування знання, але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натхненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Цей момент у пізнанні робить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та бажанням. Але якщо ми поставимо "остаточне” запитання: якою може бути кінцева мета пізнання? — то, урешті-решт, через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для людства) щось найважливіше, заповітне. За допомогою пізнання ми хочемо здобути розв'язання основних проблем нашого життя, оскільки пов'язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе найважливішого.

Таке багатогранне розуміння пізнання допомагає нам висвітлити й питання  про можливості людського пізнання. Як звичайно, у цьому питанні окреслюються такі гносеологічні позиції:

- гносеологічного оптимізму (людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, ґрунтовні, достовірні знання, спроможне допомогти людині вирішувати основні питання свого життя);

- агностицизму (принципове заперечення можливості для людини мати виправдані достовірні знання);

- скептицизму (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності).

Якщо розуміти пізнання винятково  в дусі продукування знань та інформації, то не уникнути скепсису, адже дійсність  постає перед нами нескінченною як за обсягом, так і за глибиною. Але  при тому ми не можемо не визнати, що знання та пізнання справді збільшують можливості людини в її взаємодії  зі світом, значно збагачують сфери  та напрями людської життєдіяльності, збільшують ступені людської свободи. Так само людина наших днів знає про себе саму, про прояви та можливості людини набагато більше, ніж у минулі епохи. Отже, можна констатувати: пізнання не можна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання — це органічний елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від неповного та непевного знання — до повнішого та надійнішого, від відання туманного, затьмареного – до проясненого. В цілому пізнання постає в якості складової людського способу утвердження в світі, в якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її реалізації. Із такого розуміння пізнання випливає, що пізнання є фундаментальною людською потребою і що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального процесу. При розгляді пізнання треба віддати належне його вольовому чиннику, адже пізнання не входить до сфери вітальних (безпосередньо життєвих) потреб людини, тобто воно не постає конче необхідним з точки зору збереження життя. Виникає питання: якою мірою пізнання необхідне людині? Як реагувати на вислів біблійного пророка Еклезіаста про те, що велике знання збільшує клопіт? Коли людина включається в соціально-культурні зв'язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності реалізуються майже автоматично, і інколи виникає враження, що знання виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті або волосся. І таке враження не можна вважати позбавленим сенсу: дійсно, народжена та включена в соціальне життя дитина здобуває елементи та навички пізнання навіть тоді, коли її тому ніхто спеціально не вчить. Але такого роду навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають тенденцію зростатися із безпосередніми умовами життя і не виходити за певні, досить вузькі межі. Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні соціальної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться консервація елементарного досвідного знання, яке буде функціонувати в певному суспільному середовищі майже так, як функціонують умовні рефлекси. Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій: а) стихійної, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою, та б) активно – дійової, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.