Контрольна робота з "Філософії"

Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання, серед яких перш за все фігурують такі:

• життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;

• мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво;

• наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

• релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить;

• екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці ХХ ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.

За давньою усталеною традицією  філософія виділяє два основні джерела пізнавального процесу: відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям”, бо їх неодмінно певним чином "завантажують” розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально. За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є "чуттями-теоретиками”, бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Урешті-решт поняття ми або записуємо, або вимовляємо; у тому і в тому випадку йдеться про почуття та відчуття, що їх розглядають у гносеології через учення про рівні та форми пізнання.

Перший, вихідний рівень пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживається термін "перцептивний досвід”): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ – ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без посереднього контакту з річчю.

Слід наголосити, що вже на рівні  відчуття у діяльність чуття втручаються  розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних  недоліків:

— відчуття мають свої межі, тобто  далеко не все ми можемо бачити, відчувати  й т.ін.;

— відчуття мінливі, нестійкі, відносні;

— самі відчуття не дають нам надійного  критерію для розмежування суттєвого  та несуттєвого.

Названі недоліки надолужуються подальшим  рівнем пізнання: раціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми  абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:

• поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи – і окремих унікальних предметів);
• судження — це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;
• умовиводи — сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивні (рух думки від часткового до загального) та дедуктивні (рух думки від загального до часткового).

Зауважимо, перш за все, що при переході до абстрактного мислення (раціонального  пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів. Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від випадкового. Але водночас воно також має певні недоліки. В основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо "стіл”, "дерево”, то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи” та "дерева” як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тут і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша — лікувати реальних хворих.

Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання загалом, кожен має переваги, але  й недоліки. Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси — подальший — синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:

• досвід — особисте свідоме нагромадження умов та обставин як збігання, так і не збігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

• експеримент — дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т.ін.;

• практика — свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т.ін.

У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе  заперечити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, саме звернення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність: в процесі досвідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них ми, за вже розглянутою схемою, переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів, і т. ін. Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т.ін., тобто процес пізнання розвивається спиралеподібно, воно еволюціонує, нарощується, маючи певну внутрішню ритміку.

Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує провідну роль розумової  активності людини у створенні знання і у свідомій організації своїх  пізнавальних дій. Поза такою активністю неможливе конструктивне вибудовування інтелектуальних утворень, що впорядковують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а й розуміти її, випробовувати та пояснювати, збільшуючи можливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би також і контроль за ходом пізнання, його коригування, свідоме збирання знань та ін.

Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного  тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюють відомим висловом Дж. Локка: "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті”. Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декарт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму. Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді), а ролі практики — до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.

Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, як у його процес задіяні  сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності, побачити знання як складне  утворення, що передбачає і пряме  відношення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення свої складових  під смислову цілісність.

Процес пізнання може бути результативним за умови реалізації в ньому вимог  принципів об'єктивності, пізнаванності, відображення, творчої активності.Принцип об'єктивності пізнання вимагає вивчати об'єкт таким, яким він є насправді. Суб'єкти пізнавальної діяльності повинні не вносити в результати пізнання нічого від своєї суб'єктивності (бажань, прагнень, ідейних позицій, переконань, ідеалів, орієнтацій), а керуватися тільки об'єктивними законами розвитку в їх застосуванні для конкретних об'єктів, явищ, ситуацій. Інакше неминучий суб'єктивізм, тобто необгрунтовані претензії окремих осіб на безгрішність, всезнайство, нав'язування ними своїх поглядів, думок, позицій іншим людям, як правило, помилкових і навіть фальшивих.

За принципом пізнаванності, пізнати  об'єкт можна таким, яким він є  насправді. Суб'єктивне мислення і  об'єктивний світ розвиваються за одними законами. Людина здатна адекватно пізнавати матеріальні і духовні об'єкти. Принципових перешкод на шляху руху суб'єктів пізнання від незнання до знання не існує, а агностицизм науково не обґрунтований. Усі спроби агностицизму довести непізнаванність світу посиланнями на його кількісну і якісну нескінченність, безмежну складність, на суб'єктивність людських уявлень про нього безпідставні. В агностицизмі немає аргументів, які б не можна було спростувати теорією пізнання наукової філософії. Разом з тим агностицизм — не антифілософія і не заперечення факту існування пізнання, як іноді стверджується у філософській літературі.

Агностику І. Канту належить пріоритет  постановки гносеології у центр  філософського дослідження. Оголосивши непізнаванність "речей у собі" (сутності речей), на відміну від пізнаванності "речей для нас" (речей на рівні явищ), І. Кант засвідчив надзвичайну складність пізнавального процесу і величезні труднощі, які йому доводиться долати на своєму шляху, зокрема: проблема невичерпності пізнання та його меж, відповідність знань реальній дійсності, неможливість повного пізнання буття через його вічні зміни, обмеженість пізнавальних можливостей органів чуття людей, суб'єктивність дослідників тощо. Багато цих та інших проблем і досі невирішені.

Проте у світі людського буття  не існує принципово непізнаванних  об'єктів (речей, предметів, явищ, процесів). Найефективніше спростовує агностицизм  практика, матеріально-перетворювальна  діяльність людей. Хімічні речовини, що утворюються в живих організмах, наприклад, залишалися непізнаними "речами в собі" доти, доки органічна хімія не знайшла шляхи їх штучного виготовлення в потрібній кількості: "річ у собі" перетворилася на "річ для нас".

Згідно з принципом відображення, всезагальною формою пізнання є образ. Люди думають, сприймають дійсність  за допомогою образів. Образи об'єктивні  за джерелом — відображуваними об'єктами та ідеальні за способом існування. Ідеальний  образ вторинний, похідний від об'єкта, тому образ об'єкта — не сам об'єкт, а його "копія", причому така, яка лише приблизно збігається з  об'єктом, але відповідає йому і включає  всі знання та практичний досвід суб'єкта пізнання. Отже, ідеальний образ  — не дзеркальна копія і не знак, це не те саме, що й об'єкт або —  в об'єкті, а відповідність об'єкту. Якби об'єкт і його ідеальний образ  повністю збігалися, то в людей не було б потреби в науковому  пізнанні. Покликання науки полягає  в тому, щоб кожного разу така розбіжність усувалася.

Принцип творчої активності у пізнанні передбачає вибір суб'єктом об'єктів  для вивчення, здібностей і вмінь  мислити перспективно, використовувати  оптимальні методи і методики, керувати пізнавальним процесом.

Весь комплекс суттєвих зв'язків  у пізнавальному процесі виражає  принцип практики як основи пізнання. Пізнання розвивається разом із досконалістю практики, поза практикою пізнання неможливе, без практики — безглузде, а практика завжди пізнаванна. У  практиці люди матеріалізують свої наміри, перетворюють свої суб'єктивні творчі здібності, замисли, ідеї на форму предметності, на об'єктивно існуючі речі, упредметнюють свої сутнісні сили. У практиці інтегруються зусилля і результати діяльності не тільки сучасників, а й досягнення попередніх поколінь.