Конфуціанство

Даоси розрізняли безіменне (постійне) дао і дао, що має ім'я. Перше дао вічне, це форма  без форм, образ без істоти, всюдисуще, яке інколи називають матір'ю  Піднебесної (Китаю). Друге дао, на відміну  від першого, постає перед людиною  як щось конкретне, що складається з  ці (найдрібніших частинок) та містить  у собі образи-речі. Воно нескінченне, всемогутнє, і дія його виявляється  скрізь. Цим воно відрізняється від  безтілесного, туманного, порожнього, невизначеного, бездіяльного, одинокого  дао. Але друге дао внутрішньо пов'язане з першим, оскільки, як свідчить трактат, вони мають одне походження, але різні назви. Два дао переходять один в одного, відкриваючи таким  чином двері до всього чудесного.  

Водночас через  такий дуалізм у визначенні відношення дао до конкретних речей його важко  звести до якоїсь логічної схеми. Дао  — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Але вона не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао  є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом). Воно існує мовби  окремо і в той же час невідокремлено від речей, пронизує їх, творить речі й перебуває в речах. Оця невловимість дао, відсутність означеного правдоподібного  зв'язку між видимим і невидимим  зумовлюють містицизм даосизму як релігійно-філософського  вчення. Таємниця дао відкривається  не всім: «хто вільний від пристрасті, бачить чудесну таїну дао, а хто  має пристрасті, бачить його тільки в конечній формі».  

Стосовно відношення дао і де, то згідно з положеннями  даосизму дао породжує речі, а де їх формує, вдосконалює, робить зрілими, доглядає і підтримує. Створювати і  не присвоювати, творити і не хвалитися, бути старшим і не командувати  —- ось що, за трактатом «Дао де цзин», називається глибинним де.  

Де — у  даосизмі опредметнений, конкретний вияв дао в речах і в поведінці  людини (міра її доброчинності). 

Суть дао зумовлює і правила поведінки людини. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Тому практика цієї містичної китайської релігії базується на принципі наслідування дао — у-вей (недіяльність або  бездіяльна дія). Хто служить дао, поступово приглушує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недіяння. Не слід змінювати реальність, треба  залишати речі такими, якими вони є, і вести тихе, пасивне життя, «пробуджуючись»  та діючи тільки в разі крайньої необхідності. Тобто потрібно пасивно  існувати, уподібнившись, настільки  це можливо, природі та Всесвіту. Даос має запобігати будь-якому насиллю. При цьому слід пам'ятати, що недіяння є найбільшим діянням, завдяки чому можливо досягнути більшого, ніж  активною діяльністю. Мудра людина, яка живе за принципами дао, досягає  граничної простоти, ясності та спокою.  

Найкраще характеризує дао рівновага і поєднання (змішання) двох основних принципів китайської міфології: інь (земної сили) і ян (небесної сили). Вони символізують дві протилежності, що існують у кожному предметі одночасно, протидіючи і доповнюючи одна одну. Немає нічого, що було б  або суто інь, або суто ян. Кожен  із них може переважати, ніколи не усуваючи іншого.  

Цікаво, що китайські  ієрогліфи інь і ян мають той  самий ключ — пагорб. Із погляду  етимології, інь — північний схил пагорба, тобто схил, обернений до півночі й тіні. Ян — протилежний  схил пагорба, обернений до сонця. У  сиву давнину під час свят весни  й осені юнаки танцювали на північному березі (бік ян), а дівчата  — на південному березі. Після чого наступала черга заручин, шлюбів. Так інь став символом жінки і  темряви, а ян — символом чоловічого начала і світла. Начало інь домінує  також у таких поняттях і предметах, як північ, зима, долини, хмари, вази, персики, піони, хризантеми, гриби тощо. Ян —  у таких, як південь, літо, гори, барани, жеребці, півні, дракони, нефрит, у всьому, що є червоним, гарячим, блискучим, високим, небесним, проникаючим тощо.  

У природі спостерігається  нескінченний конфлікт між протилежностями  інь і ян, але в кінцевому  підсумку у разі взаємного проникнення  вони точно врівноважують один одного.  

Хоча в даосизмі є єдине абсолютне поняття  — неосяжний принцип дао, тут  пошановується й ціла плеяда богів. Так, Всевишній імператор Сангді інколи уподібнюється Полярній зірці. Сонце, Місяць, річки, гори, імператори, генії, захисники полів чи врожаїв  можуть набути божественного статусу. Пантеон даосизму має також тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів та інших істот. Спочатку на його чолі стояли три абстрактні містичні символи: Тай-гу, Тай-су, Тай-і, за іншою версією — Тянь-і (небесний початок), Ді-і (земний початок) і Тай-і (найвище єдине). У процесі розвитку даосизму і поглинання ним народних культів абстрактні категорії цієї тріади було персоніфіковано в образах  Лао-цзи, Хуань-ді і Пань-чу. З проникненням у Китай буддизму (приблизно VIII—IX ст.) до даосизму ввійшли й боги —  аналоги китайського буддійського пантеону.  

Релігійний даосизм  увібрав у себе магію, алхімію, прийоми  лікування, демонологію та інші елементи народних культів та шаманських вірувань. Абсолютизація ідеї безсмертя стимулювала  пошуки даосами різних способів продовження  життя (цан шен) за допомогою сексотерапії, дієти, пневмотерапії тощо. Проповідь  довголіття та безсмертя забезпечила  їм популярність у народі та прихильність імператорів. За офіційної підтримки  володарів Піднебесної даосизм  вижив і навіть утвердився, незважаючи на домінування конфуціанства.  

Інша річ, що на перший план за умов такого виживання  вийшли численні даоські маги та проповідники, знахарі та шамани, які приєдналися  до даосизму, вміло синтезувавши народно-міфологічні  обряди та вірування з деякими  філософськими ідеями даосизму. Так  поступово даосизм із респектабельного вчення придворних проповідників та алхіміків став віруванням широких народних верств Китаю. Згодом потужне лаоське угруповання під керівництвом Чжан Лу перетворилося навіть на самостійне теократичне утворення, що мало певну адміністративну автономію. З ним рахувалася офіційна китайська влада. Воно проіснувало в Китаї до середини XX ст. (63-й лаоський папа з роду Чжанів після 1949 р. переїхав до Тайваню). «Держава» даоських пап-патріархів спочатку була чітко організована і складалася з 24 релігійних громад, які очолювали єпископи, що успадковували, як і папи, свою владу. Однак за межами своєї громади вони не мали ані найменшого адміністративного впливу.  

Сьогодні діє  кілька даоських монастирів, зокрема  в Гонконзі, на острові Лан-тау  і на Тайвані. Щоправда, термін «монастир» тут має інший зміст, ніж, скажімо, в християнстві. В даоських монастирях немає суворих правил, туди можна  ввійти і вийти за власним бажанням. Це скоріше особливе місце духовного  усамітнення і медитації.  

Культ. Даоси  здебільшого здійснюють свої ритуали  у китайських храмах, де вшановується і Будда. Служитель продає палички  ладану, які запалюють у пучку. Потім цей пучок стискують між з'єднаними долонями і легко рухають ним по вертикалі. Щоб дізнатися, чи будуть події сприятливими, моляться, тримаючи між з'єднаними долонями два види дерев'яних мушлів, які потім кидають на землю: залежно від того, на який бік упадуть мушлі (випуклий чи ввігнутий), визначають, чи усміхнеться удача. Другий спосіб полягає в тому, щоб сильно стріпнути бамбукову палицю, в яку поміщено кілька паличок, поки одна з них не впаде на землю. Це й є паличка, визначена долею, що має надписи, які дають змогу відшукати потім відповідний гороскоп у продавця ладанових паличок при вході до храму.  

Щоденні культові дії доповнюють щорічні свята, наприклад  свято вогню на честь бога Хуо-куна. З цього приводу готують великий чан, наповнюють його маслом. До того як масло закипить, віруючі вмочують у нього руки, а потім їх витирають папером, на якому написано молитви, і кидають його в багаття. Служитель із оголеним торсом концентрує свою увагу, щоб досягти трансу, потім занурює руки в чан і щедро змащує маслом обличчя та груди у присутності захоплених глядачів. Згодом до масла додають листя імбирю, щоб отримати ліки. Інколи служитель вибирає віруючу серед присутніх, яка має стати на коліна, щоб він із-за її спини наніс їй масло на шию і лоб.  

Даоський служитель  культу відіграє роль своєрідного медіума. Про його причетність до світу  богів свідчать особливі здібності  і здатність байдуже сприймати  страждання, яку він демонструє під  час різних обрядових дій. Наприклад, після того, як помічники закріплять червону стрічку в його волоссі, він швидко проносить палаючі ладанові палички біля власних грудей або до нестями стискує голою рукою лезо шаблі. Такі здібності дають йому змогу відігравати роль духовного радника своєї громади: зазвичай торкаючись палаючими ладановими паличками букету квітів, він слухає, сповідь віруючого і дає йому свою пораду.  

Визначити кількість  прихильників даосизму важко, оскільки багато з них ще й апелюють до буддизму чи конфуціанства. Деякі дослідники вважають, що нині даосів приблизно 50—60 млн. 
 
 

Іудаїзм 

Однією з найдавніших  етнонаціональних релігій є іудаїзм, якому належить особливе місце в  історії релігії та світової культури.  

Іудаїзм — одна з найдавніших етнонаціональних релігій, яка започатковує ідею єдиного  Бога-творця й володаря Всесвіту; поширена здебільшого серед євреїв. 

Назва цієї релігії  виникла в VI ст. до н. е. в середовищі грекомовних євреїв («елліністів») з метою відокремлення власне еллінізму від єврейського релігійного  способу мислення. Сам же іудаїзм  як релігія єврейського народу зародився  значно раніше. Його походження і розвиток можна прослідкувати в Старому  Завіті.  

Походження. Історично  євреї — одне із семітських племен Аравії та Палестини — беруть свій початок десь за два тисячоліття  до нашої ери. За Біблією, спілкування  Авраама з Богом датується  приблизно 2085 р. до н. е. Бог цьому  праведному чоловіку оголосив, що його нащадки будуть численними й утворять народ, обраний серед всіх інших  народів світу. Після цього прабатько  євреїв переселився з Месопотамії  до Ханаану. Він, його син Ісаак та онук Яків поклонялись одному Богу — Ягве (Яхве, Єгові). Біблія розповідає про те, що Яків, якому Бог дав ім'я Ізраїль (євр. — Божий герой), разом із дванадцятьма синами та їх сім'ями переїхав у долину Нілу, до Єгипту. З часом добровільне переселення перетворилося на рабство, а народ Ізраїлю із невеликої групи людей, практично однієї сім'ї, став декількамільйонною нацією.  

Приблизно 1250 р. до н. є. Мойсей (з коліна Левія) вивів  євреїв з єгипетського полону в землю, обіцяну Богом, тобто в Палестину. Мойсей був першим єврейським законодавцем, який персонально від Ягве одержав  і Декалог, і весь Закон. Тому Мойсея можна назвати батьком іудаїзму. На околицях гори Синай (на Синайському  півострові) євреї мешкали майже  рік. Саме тут Мойсею Бог дав ще й вказівку спорудити скинію, тобто  молитовний будинок для богослужінь  у похідних умовах. Все це детально описано у п'яти перших книгах Старого Завіту (Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення Закону), які ще називаються  П'ятикнижжям Мойсея, або Торою. Тому Тора є основним священним текстом іудеїв. По тому ізраїльтяни протягом 38 років, за непослух Богу, подорожували по пустелі між Мертвим морем та східною затокою Червоного моря. Після сорокарічного блукання по пустелі вони розташувалися на Моавітських рівнинах, звідкіля рушили далі, перейшли Іордан та частково завоювали Ханаан.  

Потім настали  періоди суддів, об'єднаної монархії під керівництвом Саула (євр. Шауль — випрошений). Знаменитим було царювання Давида (євр. — улюблений). Вершини могутності євреї досягли в часи царювання над усіма колінами сина Давидового — Соломона (євр. Шлом — мирний, багатий миром). Соломон спорудив храм у Єрусалимі (євр. Єрушалаїм — місто Великого Царя), який у Старому Завіті називається домом Господнім, або домом Божим.  

Цей храм проіснував з 1004 по 586 р. до н. е. Другий храм — Зоровавеля — з 516 по 20 р. до н. е., а третій храм — Ірода — з 20 р. до н. е. по 70 р. н. е., поки римляни не спалили його дотла. Священний посуд із храму, інші реліквії було вивезено до Риму. Через 400 років вандали пограбували  Рим і захопили золоті світильники  та інші речі з Єрусалимського храму. Проте їхній корабель, на якому  були ці скарби, потонув на шляху  до Африки, у Середземному морі.  

Приблизно 935 р. до н. е. відбувається поділ нації  на Ізраїль (Північне царство, 10 родів) та Іудею (Південне царство, 2 роди). Приголомшливими  для древніх ізраїльтян стали  у VIII та VI ст. до н. у. періоди руйнування їхнього самобутнього етнічного  укладу. Спочатку ассирійський цар Салманасар 722 р. до н. е. захопив Самарію, столицю Ізраїльського царства, розорив її і переселив більшість його жителів до Ассирії. А у 587 р. до н. е. вавилоняни на чолі з царем Навуходоносором увійшли в Єрусалим, зруйнували його вщент, а мешканців забрали як полонених до Вавилону. За цей час загинуло безліч громадян Ізраїлю та Іудеї, спустошилася їхня земля. Перетворився на руїни споруджений Соломоном Єрусалимський храм.  

Перський цар  Кір (559—530 до н. е.) надав іудеям свободу, і вони повернулися на батьківщину. Згодом, у 515 p., було побудувано новий храм. І хоча він не був таким величним, як споруджений Соломоном, все ж став центром національного життя і релігії. Проте не всі іудеї захотіли повернутися додому, і згодом саме вавилонська діаспора відіграла важливу роль у збереженні єврейської культури та розвитку сучасного іудаїзму. Вавилонський полон, або вигнання, тривав 70 років.  

Якщо ассирійський та вавилонський полон були тимчасовими, і колишні бранці мали змогу відновлювати державу, то після нашестя в 70—73 pp. н. е. римлян Ізраїль було практично  знищено. Загинуло більше мільйона людей. 100 тис. полонених завойовник Тит  відправив на каторжні роботи в Рим. З того часу єврейський народ існував  без царя, без жертовника і жертвопринесень  та був розсіяний по різних провінціях Римської імперії. А імператор Адріан у 130 р. навіть перейменував Єрусалим на Елія Капітоліна, заборонивши під  страхом смерті в'їзд у нього  євреям. Лише один раз на рік, в день поразки повстання 70 p., їм дозволялося  прийти до фундаменту зруйнованого храму  і поплакатися біля нього. З того часу і бере свій початок традиція плакати біля стіни Плачу. І лише на початку IV ст. імператор Костянтин  Великий повернув місту попередню  назву.