Конфуціанство

3. Спасіння через  виконання звичаїв (карма-йога) людина  може досягти за умови точного  (абсолютно альтруїстичного, дуже  щирого, із власної волі) виконання  всіх ритуалів і церемоній,  жертвопринесень, паломництва та  інших добрих справ.  

Кожен спосіб певною мірою включає в себе і четверту доктрину — раджа-йогу, яка є технікою медитації (контролем за тілом, диханням і думками). Головна мета раджа-йоги — злиття віруючого з Брахмою.  

Індуїстська філософія  розглядала цей світ як тимчасове  житло, щось на зразок тренувального  полігону для душі. Вважалося, що існує  велика кількість галактик і світів, схожих на наш, і всі вони підкоряються моральному закону карми. Всесвіт проходить через безкінечні цикли розвитку, розвалюючись і утворюючись знову. Як стверджували індуїсти, цей світ, із його насолодами і стражданнями, добром і злом, є несуттєвим і облудним. Все, що оточує нас, — майя (ілюзія). Тоді навіщо ж узагалі він існує? Відповідь проста — це велика гра божества — ліла, космічний танець безкінечних сил.  

До ведичної літератури відносяться також Ітіхаси (Історії), які, у свою чергу, складаються  з Пуран, «Махабхарати» та «Рамаяни». Ітіхаси передають ведичну мудрість у формах легких для розуміння  оповідань і описів історичних подій. Тому про Пурани, «Махабхарату» і «Рамаяну» говорять як про п'яту веду.  

Вважається, що Пурани розповідають про події, які  відбувалися не лише на Землі, а й  на багатьох інших планетах Всесвіту. Те, чого не може осягнути людський розум, ще не означає, що його не існує. Тому послідовники Пуран вірять, що описане в них насправді мало місце у різний час і за різних обставин, бо ж великий мудрець В'ясадева, як автор, не наповнював би своїх творінь вигадками. Пурани описують надлюдську діяльність Верховного Господа (Бхагавана) і його різних втілень, розповідають про життя мудреців і відданих Бхагавана.  

Існує 18 основних Пуран. Найпопулярніша з них —  «Бхагавана Пурана» (відома ще як «Бхагаватам», що перекладається як «Прекрасна наука  про Бога»). Вона вважається прямим коментарем до Веданта-сутри, оскільки обидва твори мають одного автора — В'ясадеву. Основною темою «Бхагаватам» є опис особи Бхагавана Крішни (Крішна — «Всепривабливий»), його діянь, оточення і підданих. Тут можна  зустріти і думки В'ясадеви про  абсолютну істину — джерело всього сущого.  

У «Махабхараті»  — розповіді про велике царство  Бхарата-варшу — описується історія  імперії, до складу якої входив увесь  давній світ. Іноді її називають  ще «Ведою Крішни». «Махабхарата» є  найбільшим поетичним твором світової літератури: вона складається зі ста  тисяч чотиривіршів. Згідно з ведичною традицією її автором також вважається В'ясадева. Головною частиною «Махабхарати»  є «Бхагавад-гіта», що також присвячена Бхагавана Крішні.  

«Рамаяна» —  епос давнього поета Валмікі Муні. Цей поетичний твір написаний  у IV ст. до н. е. і присвячений просуванню аріїв у Північну Індію та на о. Ланка (тепер Шрі-Ланка). У центрі оповіді — героїчні подвиги народного улюбленця Рами, який вступає у боротьбу з демоном Раваною, аби звільнити свою дружину Сіту. Завершує поему розповідь про те, як Рама в оточенні своїх друзів купається у священній річці, а потім вирушає в божественних небесних колісницях на небо, де стає богом Вішну.  

«Махабхарата» та «Пурани» декларують циклічність  існування сущого. Виникнення Всесвіту розглядається як подія, що періодично повторюється. Народившись із води, вогню і золотого зародка, світ послідовно переживає чотири епохи — юги: Сатья, Трета, Двапара і Калі.  

Перша епоха  — Сатья-юга — це пора загального благоденства: пишна і щедра природа, люди живуть щасливо, не знаючи особливих  клопотів і тяжкої праці. Немає соціальних відмінностей, потреби в державній  владі: всі однаково доброчинні, і  виконання обов'язку (дхарми) ніким  не ставиться під сумнів. Але вже  в наступний період — Трета-югу  — з'являються людські вади, а  добро зменшується на четвертину. Щоб задобрити богів, люди починають приносити їм пожертви. Коли ж настає третя епоха — Двапара-юга — праведність і релігійність занепадають ще більше. Кількість вад збільшується, і людське життя входить у сферу хвороб і стихійних бід. Та справжні жахи приносить із собою завершальна, четверта епоха — Калі-юга, яка щедра на суперечки, невігластво, безбожність і гріх. У ній практично відсутні справжні чесноти. Людською поведінкою керують злість, заздрість, честолюбство. І коли навіть страх не здатний стримувати злі інстинкти, Калі-юзі настає кінець. З'являється сам Верховний Господь в образі Калки-аватари, що знищує демонів, рятує своїх відданих та починає нову Сатья-югу. І все повтрюється знову: золота епоха переходить у цикл деструкції моралі, що приводить світ до катастрофи. Отже, світовий процес постає нескінченним повторенням одного і того ж. Тому конкретні історичні події не мають щонайменшого значення.  

В основу індуїстського  світобачення покладено віру в споконвічну  логічність і взаємопов'язаність світу, в певний вселенський духовний порядок, своєрідну еволюційну шкалу космічних  масштабів. Все в цьому світі  послідовно розвивається від матерії  до духу, проходячи при цьому проміжні стадії від матерії до життя, свідомості, потім до розуму, і нарешті, до духовної досконалості.  

Об'єднавчим чинником індуїзму виступає ідеалістична філософія, в якій першопричиною і найвищим началом світу визнається не Бог  у його християнському розумінні, а  безначальний, безкінечний абсолют, духовний універсум, що включає (як Космос) і все, і всіх, недосяжний ні для  розуму, ні для молитви, не доступний  повною мірою ні усвідомленню, ні опису, ні визначенню. І якщо людина побажає недосконалим своїм словом хоч як-небудь передати свої уявлення про нього, то не про небесне буття чи ангельський спів починає вона мову, а про дихання, життя, совість, безкінечність часу і простору, і зрештою, космічний закон еволюції. Цей закон можна назвати найважливішою рисою індуїзму, його фундаментальною ідеєю. І саме в цьому полягає його суть.  

Система варн. У  той же час індуїзм, як релігія  народних мас, дуже відрізняється від  філософського вчення. У народній релігії величезне значення має  поділ суспільства на варни. Основних варн (соціальних станів) чотири:  

1) брахмани, або  браміни (жерці) — згідно з  віровченням, створені із рота  першолюдини Пуруші;  

2) кшатрії (воїни  і керівники) — створені з  рук Пуруші;  

3) вайш'ї (ремісники  і селяни) — створені зі стегна  Пуруші;  

4) шудри (наймити,  слуги) — найнижча каста, її  члени створені з ніг Пуруші  і вважаються «один раз народженими».  

Члени перших трьох  варн відносяться до «двічі народжених». Найнижчий щабель соціальних сходів належить так званим недоторканним  — людям, які не входять до жодної варни, а отже, позбавлені найменшої  соціальної цінності та громадянських  прав. Варни, у свою чергу, поділяються  на більш ніж 3 тис. спеціалізованих  каст.  

Існування системи  варн зумовлює таку жорстоку регламентацію  суспільних зв'язків, якої не існує  в жодній іншій релігії. Оскільки відповідно до священних текстів  статус людини визначено ще до її народження сукупністю добрих справ і поганих  вчинків у попередньому житті (закон  карми), каста окреслює не лише статус людини, а й професію, те коло, в якому вона колись знайде свого судженого (суджену). Іншими словами, всі соціальні зв'язки і обов'язки, права і можливості не обираються і не створюються індивідом, а неначе вручаються йому для безумовного виконання під час його появи на світ. Людина зразу ж вводиться до складної структури суспільства як елемент одного з наявних осередків, міцно прикріплених до ієрархічної піраміди.  

Кожен із членів касти має свої права і обов'язки. Але він абсолютно позбавлений  змоги зробити хоч найменший  крок угору по соціальних сходах (у  вищу касту). Особливу роль у розгалуженій системі релігійної регламентації  соціальних зв'язків відіграють сімейно-шлюбні норми. Передусім вони визначають становище  жінки, її обов'язки стосовно чоловіка (він сприймається як утілення Бога), його рідних. Регулюються ними і  стосунки батьків дружини з батьками чоловіка, які вважаються вищими за статусом (навіть при повній як кастовій, так і матеріальній рівності).  

Боги й богині в індуїзмі також підпорядковані кастовій системі. На вершині ієрархічної  піраміди розташована індуїстська  Трійця (Брахма, Вішну і Шіва). Нижче  — менш значущі ведичні боги (Індра  та Агні) — і далі вниз, аж до богів  і духів окремих населених  пунктів, напівбогів, демонів та геніїв.  

У XIX ст. серед прихильників індуїзму виникли реформістські течії. Одна з них пов'язана з іменем індійського мислителя Рамакрішни (1834—1886). Він заснував рух, відомий як «Товариство Веданти», що закликало до об'єднання всіх релігій на чолі з ведантичним індуїзмом. Основні положення вчення Рамакрішни — ідея рівності людей перед Богом, або можливість пізнання його всіма без винятків, принцип спасіння вірою, визнання головним критерієм при оцінці людини ступеня її любові до Бога — мали явно антикастову спрямованість. У той же час Рамакрішна вважав, що кастові відмінності втрачаються лише тоді, коли людина пізнає Бога, а до цього вони залишаються дійсними.  

Культ. В індуїзмі немає цілісної церковної організації  та церковної ієрархії. Натомість  у ньому наявні численні течії  й напрями. Як і сотні років  тому, особливу шанобливу відданість індуси виявляють щодо найдавніших  вірувань — ведизму, брахманізму  з їх численними обрядами, церемоніями, ритуалами. Тому в індуїзмі говорити про уніфіковану єдину культову систему важко. Здебільшого кожна місцева община, кожен її храм має свою ієрархію божеств, а звідси — й власну систему церемоній і богослужінь, присвячених їм. У великих храмах вшановують спільних індуїстських богів — Вішну, Шіву, Калі, Крішну.  

Найчастіше обряди, які здійснюють у місцевих храмах, пов'язані з найважливішими віхами людського життя: народженням, укладанням шлюбу й похованням покійників. Вони супроводжуються особливо пишними  магічними церемоніями. В цих обрядах зазвичай бере участь велика кількість людей. Головними дійовими особами під час ритуальних дій є жерці, які мають великий авторитет. Складним релігійним церемоніям, що вони проводять, надається важливе значення. Це, зокрема, стосується поховального обряду, оскільки перевтілення душі померлого залежить не лише від сумлінності дотримання ним дхарми, а й від рівня обрядового дійства. Так, найвищим рівнем поховання вважається спалювання тіла небіжчика на березі священної річки Ганг, після якого над нею розвіюється попіл поховального вогнища. Поховання в землю практикується рідко.  

Як усі релігії, індуїзм має велику кількість  свят. Найзначнішими з них є  Дашехра, Холі й Дівапалі. Свято Дашехра  символізує перемогу добра над злом. Святкується воно у жовтні — листопаді. Його ще називають святом Нава Ратрі (буквально «Дев'ять ночей»), Дурча  пуджа — свято Дурчі (друге  ім'я Парваті). Ритуал проведення свята  залежить від місцевих традицій. Наприклад, у м. Калькутта у кожному будинку  статую богині Дурчі (вона має ще ім'я  Калі) прикрашають гірляндами —  як знак найбільшої шани. В останній день свята міську статую богині занурюють  у річку, яка є символом святості. Холі — свято весни. Воно пов'язане  з різними легендами, що змінюються залежно від регіону. Згідно з  однією з них один індійський принц  поклонявся богу Вішну. Це не подобалося його тітці Холіка. Вона вважала  себе невразливою для вогню і  заманила племінника у багаття, але  завдяки втручанню Вішну згоріла  сама. Діпавалі — свято світла. Це одне з найвеселіших свят в Індії. Під час нього вшановують Лакшмі — богиню добробуту і процвітання.  

Основними центрами індуїстького паломництва є Айодх'я, Матхура, Дварака, Канчіпурам, Пушкара, Мадураі тощо. Найсвятішим вважається Бенарес (Варанасі) — найвідоміший релігійний центр Індії, «місце створення  Шівою Всесвіту». Однією з форм паломництва  до Бенаресу є обхід міста пішки  з відвідуванням 160 храмів протягом 6 днів.  

Отже: а) індуїзм  як народна релігія передбачає існування  величезної кількості богів і  богинь, що на практиці виявляється  у багатобожжі та ідолопоклонстві; б) в індуїзмі немає стрункої системи  авторитетів і кожен віруючий належить до певної групи або течії. 
 

Даосизм 

Серед давніх релігійно-філософських систем, що виникли на благодатному китайському ґрунті, помітне місце  посідає даосизм.  

Даосизм — релігійно-філософське  вчення, згідно з яким природа і  життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао. 

Походження та духовні джерела. Даосизм виник  у другій половині І тис. до н. е. в  Китаї. У II—III ст. він розділився на філософію (дао цзя) і релігію (дао  цзяо). Першим патріархом релігійного  об'єднання даосів був Чжан Фухань. Із проникненням у Китай буддизму даосизм і конфуціанство, специфічно поєднавшись із ним, утворили сан  цзяо («три релігії»).  

Основним священним  текстом даосів є трактат «Дао де дзин» («Книга про шлях до доброчестя», або «Книга про дао і де»), в  якому викладено погляди засновника даосизму китайського філософа Лао-цзи (друга половина VI — перша половина V ст. до н. е.).  

Розвинув і  пропагував вчення Лао-цзи його учень  філософ Чжуан-цзи (приблизно 369—286 до н. е.). Він написав коментарі  до «Дао де дзин», які даоси вшановують як ще одну священну книгу. Повний (із коментарями) канонічний текст «Дао де дзин», у  якому викладено сутність дао  та правила життя, що йому відповідають, налічує 1120 томів.  

Віровчення. Релігія  даосизму базується на вченні про  дао — першоначало, першооснову  і всеохопний закон світобудови.  

Дао — у даосизмі вічне, незмінне, безформне, непізнаванне начало всіх речей і явищ. 

Дао — шлях, вічний, абсолютний і загальний закон  спонтанного виникнення, розвитку й  зникнення Всесвіту. Дао — доля, природна закономірність, порожнеча, яка  все породжує; невидиме, яке наявне у видимому. Воно перебуває у безперервному  русі, а дії його невичерпні.