Конфуціанство

Конфуціанство 

Найвідомішою  і найвпливовішою релігійно-філософською системою Китаю є конфуціанство.  

Конфуціанство — комплекс давньокитайських філософських, релігійних, етичних доктрин, сформованих  Конфуцієм (551— 479 до н. е.). У їх основі — питання моральної природи  людини, її життя в родині, державі, суспільстві. 

Походження та духовні джерела. Релігійна концепція  конфуціанства своєрідно поєднала давні анімістичні вірування  китайців із філософсько-етичною системою Конфуція, якого і вважають засновником  цього вчення. Справжнє ім'я Конфуція — Кун-цзи, але його учні та послідовники звали мудрецем Кун Фу-цзи (Кун  — учитель), звідси і латинізоване Конфуцій. Основні думки Конфуція, а також його найближчих учнів  зібрано у двох книгах: «Лунь юй» («Бесіди і судження», «Бесіди  і висловлювання», «Вислови»), яку  послідовники філософа уклали з його висловлювань і яка вважається твором самого Конфуція; та «Лі цзи» («Книга настанов», «Книга обрядів»), яка створювалася в IV—І ст. до н. е. і є одним із шести  канонів конфуціанства. Тривалий час  у Китаї вона була основою освіти й освіченості. Не знаючи конфуціанських канонів, у Давньому Китаї неможливо  було навіть одержати державну посаду.  

Конфуцій заснував свою школу вже у зрілому віці, маючи значну кількість своїх  учнів, послідовників, які не лише популяризували його вчення, а й прагнули всебічно його поглибити. Після смерті мудреця  його вчення розробляли вісім самостійних  шкіл. Найвідомішими серед них  були школи філософів Мен-цзи (приблизно 372—289 до н. е.) і Сюнь-цзи (приблизно 313—235 до н. е.).  

Мен-цзи розвивав далі вчення Конфуція про Небо як безособову об'єктивну необхідність, долю, що стоїть на варті добра. Нове у Мен-цзи  полягало в тому, що він вбачав найадекватніше відображення волі Неба у волі народу. Філософ стверджував, що Всесвіт  складається з ці — життєвої сили, енергії, яка в людині мусить бути підпорядкованою волі і розуму. «Воля  — головне, а ці — другорядне. Тому я й кажу: змінюйте волю і  не вносьте хаосу в ці». Найхарактерніший момент вчення Мен-цзи — його теза про те, що людина від народження є доброю.  

Його наступник  Сюнь-цзи це рішуче спростовував. У  своєму основному трактаті «Про злу  природу людини» він писав  протилежне: природними рисами людини є прагнення до наживи і жадібність. Інстинктивна пожадливість протиставляє людей один одному. Коли б людина за своєю природою була доброю, зазначав Сюнь-цзи, то непотрібними були б ні виховання, ні ритуали, ні закони, ні обов'язок, ні сама державна влада, зміцненню якої й сприяла значною мірою етична система Конфуція.  

Поступово конфуціанство  стає релігійно-філософською системою всього Китаю. В епоху династії Хань (приблизно 206 до н. е. — 186—220 н. е.) конфуціанство набуває статусу державної релігії. «Імператор може завоювати імперію, борючись на коні, але він не зможе зберегти її без ідеології», — заявляли вчені-конфуціанці. Саме в цю епоху було введено екзамени для державних службовців. Принципи Конфуція влада використовувала такою мірою, що навіть після падіння імперії Хань конфуціанство не тільки не заперечувалось, а й продовжувало поціновуватися як основне духовне надбання ще дві тисячі років, до встановлення в 1912 р. республіки. Упродовж цього періоду «Збірники» Конфуція були найважливішими підручниками у китайських школах. Учення Конфуція, гармонійно, творчо й глибоко ввібравши культурне, зокрема етичне, надбання раннього Китаю, сформувало всю китайську цивілізацію і визначило напрями розвою китайської думки на багато століть наперед.  

Віровчення. Центральне місце у конфуціанстві займають проблеми моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. І це цілком природно, оскільки особа  — основний суб'єкт суспільної діяльності. Від її рис залежить, якою є вся  суспільна будівля. Конфуцій прагнув створити суспільство без конфліктів. А тому він віддав перевагу тим правилам управління, які сприяють суспільній рівновазі, так званим правилам «золотої середини». Мудрець виходив із того, що суспільство тримається на п'яти видах стосунків залежності, кожен із яких формує обов'язки різного характеру. Це стосунки між:

— імператором  і підлеглим;

— батьком і  сином;

— чоловіком  і дружиною;

— старшим і  молодшим;

— друзями.  

Ці стосунки базуються на моралі, в якій основним є поняття шанування:

— шанування  Творця чи богів учить нас терпимості. Оскільки боги побудували суперечливий світ, ми мусимо сприймати його таким, яким він є, і не прагнути змінити  його;

— шанування  природи викликає у нас доброзичливість. Нам не слід використовувати силу, щоб одержати більше, ніж нам належить;

— шанування  історії передбачає культ предків  і здійснення ритуалів. Якщо люди роблять  свою справу і шанують богів, вони приносять благословіння і спокій світу. Шанування поширюється і  на майбутнє, яке людина не повинна  моделювати за власними забаганками.  
 

Аби дотримуватися  цієї моралі, необхідно мати три  риси: обережність, милосердя і сміливість — та п'ять чеснот: самоповагу, широту поглядів, вірність, старанність, добродійність.  

Важливе значення у формуванні такої моралі Конфуцій надавав концепції Неба і небесного  веління. Небо для нього — найвища  духовна сила, яка стежить за справедливістю на землі. Це — доля, рок, дао. Тому й  головним божеством у конфуціанській системі є Шанді — прабатько  людей та бог Неба, якому з давніх часів китайський імператор приносив щорічні жертви. При цьому він  представляв народ, вступаючи у  взаємодію з богом Неба від  імені всіх китайців. Людина, обдарована Небом певними моральними рисами, повинна жити в злагоді з ним, із моральним законом (дао) й удосконалюватися за допомогою навчання.  

Метою вдосконалення  є досягнення рівня цзюнь-цзи (благородної  людини). Конфуцій характеризує таку людину через порівняння із сяо жень (простолюдином), яке проходить через усю книгу  «Лунь юй». Цзюнь-цзи слідує обов'язку і закону — сяо жень думає, як би ліпше пристосуватися і отримати вигоду. Перший вимогливий до себе, другий — до людей. Про благородну людину не можна робити висновок з огляду на дрібниці, їй можна довірити великі справи. Простолюдину, навпаки, не можна  довірити великі справи, і про нього  можна судити за дрібницями. Цзюнь-цзи  живе у злагоді з іншими людьми, але не слідує за ними. Сяо жень же йде за іншими, але не живе з ними в злагоді. Цзюнь-цзи легко прислужитися, але його важко обрадувати (оскільки він радіє тільки справжньому). Сяо  жень важко прислужитися, але його легко втішити. Благородна людина боїться  трьох речей: веління Неба, великих  людей і слів наймудріших. Простолюдин  не знає веління Неба і не боїться  його; він із презирством ставиться  до людей, що мають високий статус; полишає без уваги слова мудрої людини.  

«Благородна людина»  в конфуціанстві — не стільки  етичне, скільки політичне поняття. Вона належить до правлячої еліти, керує  народом. Це всебічно розвинена особистість. Аби досягти такого рівня, необхідно  виробляти в собі певні шляхетні риси, у формуванні яких особлива роль належить принципу жень — людинолюбству, доброчесній поведінці. Людинолюбство  характеризує стосунки, які повинні  бути передусім між батьками і  дітьми, між правителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється  на всіх інших людей. Така, дещо звужена, сфера жень пояснюється тим, що моделлю  суспільства для Конфуція була сім'я. Правитель у такій державі  уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Тобто людинолюбство  як моральний принцип філософ  сприймає як регулятор державного життя. Відтак він зрівнює його з правом і навіть підносить над ним: «Якщо  керувати народом за допомогою законів  і підтримувати порядок покаранням, то народ прагнутиме ухилятись (від  них) і не буде відчувати сорому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і під-тримувати  порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і  виправиться».  

Найвищим ідеалом  жень є поєднання самоповаги та гуманного  ставлення до інших. Етика Конфуція передбачає верховенство принципу сінь (добра і взаємності) та закликає жити за правилом: «Не роби іншим  того, чого не бажаєш собі». Цю моральну вимогу пізніше повторить Ісус Христос, а І. Кант у XVIII ст. витлумачить її як моральний імператив (моральний  закон, вимогу).  

На шляху формування рис благородної людини важлива  роль належить і реалізації принципу лі — передбачуваності поведінки  у всіх життєвих ситуаціях. Головна  ідея цього принципу — поміркованість, вибір серединного шляху, прагнення  уникнути крайнощів. Принцип лі передбачає повагу до старших, визначаючи стосунки між сином і батьком, підлеглим  та правителем, дружиною та чоловіком, а також між друзями. Неухильне  дотримування усталеного лі (правил, норм, ритуалу) — одна з головних вимог  конфуціанства. Без лі не може існувати держава. Якщо немає лі, то правитель  зрівнюється з підданими, верхи  — з низами, літні — з молодими.  

У становленні  благородної людини свою місію виконує  і принцип чжи (знання). Для Конфуція знати означає знати людей, тобто  його вчення про знання підпорядковане соціальній проблематиці. Навчання має  бути вибірковим: «слухаю багато, вибираю  краще і слідую йому». Навчання повинно  супроводжуватися розмірковуванням, доповнюватися  логічним мисленням: «навчатися і не розмірковувати — даремна втрата часу». Знання полягає як у сукупності інформації («спостерігаю багатоманіття і тримаю все в пам'яті»), так і в умінні різнобічно розглядати проблему, в методі. Саме метод філософ поціновував найбільше.  

До великих  людських начал Конфуцій відносив також  принцип і (обов'язок та ритуал). Наставляючи  у вірності і вдосконалюючи у  дружелюбності, обов'язок і ритуал зміцнюють  співдружність плоті та шкіри, тривкість  кісток і сухожилля. Вони підтримують  життя, служать душам (померлих) і  духам. Вони суть великі ворота, що виводять на небесний шлях і дають вихід  людським почуттям.  

Людськими обов'язками мудрець вважав десять почуттів: батько повинен проявляти батьківські  почуття, а син — шанобливість, страший брат — доброту, а молодший — дружелюбність, чоловік — справедливість, а жінка — послух, старші —  милосердя, а молодші — покірність, правитель — людинолюбність, а  піддані — відданість.  

Культ. Зміст  і особливості культу конфуціанства  значною мірою обумовлені священним  принципом лі, що вимагав дотримуватися  великої кількості ритуалів.Ритуал для людей — усе одно, що закваска для вина. Це плід обов'язку. Керувати державою, зазначав Конфуцій, і не вдаватися  до ритуалу — що орати без плуга. А ритуал, який випливає не з обов'язку, схожий на оранку без сівби.  

Перераховані  вище принципи: жень (людяність), лі (норми  поведінки), чжи (знання), сінь (взаємність) та і (обов'язок) — мають базуватися на принципі сяо — любові сина до своїх батьків, тобто синівській шанобливості. Сини повинні були ніколи не розлучатись із батьками. Після  смерті батька син не міг нічого змінювати в оселі протягом трьох  років.  

Особливе місце  в конфуціанстві займав культ  предків, що передбачав служіння їхнім  духам, чітко визначеним згідно зі становою ієрархією. «Своїх» духів мала кожна  китайська сім'я. Ранг духів залежав  від суспільного стану, до якого  вона належала. Можна було поклонятися  лише своїм духам, вшановування ж  чужих розглядалося як лестощі. А  це вже суперечило принципу лі. Жертвоприношення на честь своїх, а не чужих предків, на думку Конфуція, давало змогу  уникнути образ і применшення  їхніх колишніх заслуг. На честь  предків будували храми, у яких першого  числа кожного місяця відбувалися  жертвоприношення різним духам.  

Навіть коли батько — злодій чи грабіжник, шанобливий син повинен лише покірно слухати  його та просити повернутися на шлях доброчестя. Культ пращурів і норми  сяо сприяли розквіту культу родини та клану. А родина поціновувалася як серцевина суспільства. Її інтереси ставилися вище за інтереси окремої  особистості. Солідарність членів однієї родини та велика повага до батьків, померлих родичів, нині характерні для китайського  суспільства. Небіжчики, на думку китайців, продовжують брати участь у житті  родини, а тому нащадки мають про  них піклуватися і шанувати їх.  

Отже, конфуціанство  опікувалося всіма аспектами  суспільного буття. Тому цілком справедливо  вважається духовною основою китайського  суспільства. Щоправда, як релігійний напрям воно переживає сьогодні не найкращі часи. Нині конфуціанство  переважно поширене в Китаї. Його вплив відчутний і в інших  країнах, особливо в тих, що пов'язані  з китайською цивілізацією — Кореї, Японії та В'єтнамі. 
 
 

Індуїзм 

Для європейців, чиє світобачення сформовано християнством  та атеїзмом, індуїзм здається надто  складним для сприйняття, і тим  паче для розуміння, явищем. Поняття  «релігія» в європейському сенсі  підходить індуїзму лише частково: його можна застосовувати тільки до культово-обрядового аспекту. Інколи індуїзм називають «способом  життя», але й це надто вузьке і поверхове визначення. Скоріше  всього — це складна система світосприйняття.