Концепція наукових революцій Т.Куна

Парадигма є настільки ж істотною для науки, як спостереження та експеримент; відданість специфічній парадигмі є необхідною передумовою будь-якої серйозної наукової справи. Реальність є надзвичайно складною, і звертатися до неї в її тотальності взагалі неможливо. Наука не має змоги спостерігати і враховувати всю розмаїтість конкретного явища, вона не може провести всі можливі експерименти і виконати всі лабораторні та клінічні аналізи. Отож науковцеві доводиться зводити досліджувану проблему до робочого об’єму, і його вибір при цьому визначається пануючою парадигмою даного часу. Таким чином, він неодмінно вносить у сферу вивчення певну систему переконань. 

Наукові спостереження самі по собі не диктують єдиних і однозначних рішень, жодна з парадигм ніколи не пояснить усіх наявних фактів, і для теоретичного пояснення одних і тих самих даних можна застосовувати багато парадигм. Який з аспектів складного явища буде обрано і який з можливих експериментів буде почато чи проведено першим, визначається багатьма факторами. Це випадковості в попередньому дослідженні, базова освіта і спеціальна підготовка персоналу, досвід, накопичений в інших сферах, індивідуальні задатки, економічні й політичні чинники, а також інші параметри. Спостереження та експерименти можуть і повинні значно скорочувати діапазон прийнятних наукових рішень — без цього наука стала б науковою фантастикою. Тим не менш, вони не можуть самі по собі і самі для себе цілком підтвердити конкретну інтерпретацію або систему переконань. Таким чином, у принципі неможливо займатися наукою без деякого набору апріорних переконань, фундаментальних метафізичних настанов і відповідей на питання про природу реальності та людського знання. Але слід чітко пам’ятати про відносну природу будь-якої парадигми — хоч би якою прогресивною вона була та хоч би як переконливо формулювалася. Не треба змішувати її з істиною про реальність[2,с.190]. 
            Згідно з Куном, парадигми грають в історії науки вирішальну, складну і неоднозначну роль. З наведених вище міркувань зрозуміло, що вони безумовно є істотними і необхідними для наукового прогресу. Однак на певних стадіях розвитку вони діють як концептуальна гальмівна сорочка — тим, що чинять замах на можливості нових відкриттів і дослідження нових областей реальності. В історії науки прогресивна і реакційна функції парадигм немовби чергуються з деяким передбачуваним ритмом[7,с.70]. 
            Раннім стадіям наук, що їх Т. Кун описує як «допарадигмальні періоди», властиві концептуальний безлад і конкуренція великої кількості розбіжних поглядів на природу. Жоден з цих поглядів не можна одразу відкинути як невірний, позаяк усі вони приблизно відповідають спостереженням і науковим методам свого часу. Проста, елегантна і вірогідна концептуалізація даних, яка готова пояснити велику частину наявних спостережень і обіцяє правити за керівну лінію для майбутніх досліджень, починає в даній ситуації відігравати роль домінуючої парадигми[10]. 

Коли парадигму приймає більша частина наукового співтовариства, вона стає обов’язковою настановою. На цьому етапі є небезпека помилково побачити в ній точний опис реальності, а не допоміжну мапу, зручне наближення і модель для організації існуючих даних. Таке змішання мапи з територією є характерним для історії науки. Обмежене знання про природу, яке існувало протягом послідовних історичних періодів, уявлялося науковим діячам тих часів вичерпною картиною реальності, котрій бракує лише деталей. Це спостереження настільки вражає, що історик легко міг би показати розвиток науки як історію помилок і ідіосинкразій, а не як систематичне нагромадження інформації та поступове наближення до остаточної істини[2,с.195]. 

З точки зору  внутрішньої  досконалості  концепція  Т. Куна  далеко  не бездоганна. Проте ідея  виділення  парадигмальних  утворень  в  науковому пізнанні має зовнішнє виправдання, а саме вона знаходить  своє  підтвердження у реальній історії науки;  в даний час  впливовість  цієї  ідеї  в сучасної філософії не викликає сумнівів.

Беручи до уваги вище зазначене можна зробити наступні висновки:

1.      Новизною, введеною Куном в його теорії, є поняття «парадигми» і її ролі в розвитку  науки. Парадигма  -  це  не  просто теорія,  але і   спосіб   розвитку  в   науці,   або   модель   рішення дослідницьких завдань. В рамках  даної  концепції  «наукова  діяльність є раціональною в тій мірі, в якій учений в  своїй  діяльності керується   певним   рядом   дисциплінарних    установок,    або парадигмою,  прийнятим  науковим  співтовариством[12]».

2.      Таким чином для Куна - розвиток науки - це  зміна  парадигм, періодичні стрибкоподібні  зміни  в  стилі  мислення,  методології  і методиці наукового дослідження. Знання, згідно Куну, не  заглиблюється  і  не  розширюється,  воно  лише стає іншим, бо парадигми і теорії, що складаються на основі різних  парадигм відрізняються  «несумірністю  способів  бачення  світу  і   практики наукового дослідження на цьому світі[1,с.190]».

Розділ II. Сутність та необхідність наукових революцій в інтерпретації Т.Куна

Наприкінці ХІХ і в перші десятиліття ХХ століття пануючим напрямом в західній філософії був позитивізм, що претендував на роль філософії науки. Але позитивізм виявився зовсім неспроможним і непридатним для з'ясування найважливішої проблеми – процесу виникнення нового знання. Весь аналіз науки він звів до аналізу логічних форм готового знання (до того ж вихолостивши його змістовну сторону) і логічному аналізу наукових процедур. Як мураха, що обповзавши уздовж і поперек скульптуру, не може скласти собі її образ, так і позитивізм при всьому його витонченому апараті логічного аналізу не змогла нічого дати для розуміння механізму розвитку науки. Досередини нашого сторіччя це стало очевидним для багатьох, і наступило розчарування в позитивізмі[9,с.15].

На противагу позитивістської традиції в центрі уваги Куна не аналіз готових структур наукового знання, а розкриття механізму трансформації і зміни ведучих представлень у науці, тобто, власне кажучи, руху наукового знання. Не говорячи про те, якою мірою Куну вдалося вирішити цю проблему, що ознаменувала крутий поворот у самій постановці дослідницької задачі,відзначимо, що Кун виходить не з тієї чи іншої філософської схеми, а з вивчення історії науки, тобто з вивчення реального процесу руху наукового знання. Потрібно, однак, мати на увазі, що саме по собі звертання до історії ще не гарантує того, що в теорії послідовно проводиться історичний принцип[1,с188].

Позитивісти розсікали науку і вивчали окремі її елементи, як анатоми минулого розсікали трупи і вивчали окремі органи, тканини і т. д. поза їхнім зв'язком з цілим і їх функціями в живому організмі. Кун же бачить науку як живе ціле, що розвивається та змінюється. Він повертається до принципу історизму не просто в сенсі звертання до історії, а як засобу усвідомлення досліджуваних явищ.

В історіографії науки широко розповсюджений так званий кумулятивістський погляд на науку. Відповідно до цього погляду, розвиток науки представляється поступовим послідовним ростом один раз пізнаного, подібно тому як цеглинка до цеглинки виростає пряма стіна. Праця вченого в цьому випадку складається в добуванні цеглинок-актів, з яких рано чи пізно зводиться будинок науки, її теорії. Власне кажучи, такий підхід визнає лише ріст науки, але відкидає її справжній розвиток: наукова картина світу не змінюється, а тільки розширюється[5,с158].

Кун рішуче виступає проти такого образу науки і такого розуміння задач її істориків. Відповідно до точки зору Куна, розвиток науки йде не шляхом плавного нарощування нових знань на старі, а через періодичну корінну трансформацію і зміну ведучих представлень, тобто через наукові революції,які періодично відбуваються.

Ключовим поняттям у концепції Т.Куна, є не парадигма, як про це часто пишуть, а поняття наукового співтовариства. Саме введення поняття наукового співтовариства поряд із представленням про характер так званої нормальної науки є самим оригінальним в концепції науковця. Учений, відповідно до концепції, може бути зрозумілий як учений тільки за його належністю до наукового співтовариства, усі члени якого дотримуються визначеної парадигми; остання ж у свою чергу характеризується сукупністю знань і особливостями підходу до рішення наукових проблем, прийнятих даним науковим співтовариством[12].

Згідно концепції Т. Куна, розвиток науки йде не шляхом плавного нарощування нових знань на старих, а через зміну провідних уявлень - через наукові революції, що періодично відбуваються. Проте, дійсного прогресу, пов'язаного із зростанням об'єктивної істинності наукових знань, Т.Кун не визнає, вважаючи, що такі знання можуть бути охарактеризовані лише як більш менш ефективні для вирішення відповідних завдань, а не як достеменні або помилкові.

Наукова революція, на відміну від періоду поступового накопичення (кумуляції) знань, розглядається як такий не кумулятивний період розвитку науки, під час якого стара парадигма заміщається повністю або частково новою парадигмою, несумісною зі старою, а  починається зі зростання усвідомлення, часто обмеженого вузьким підрозділом наукового співтовариства, що наявна парадигма перестала адекватно функціонувати у дослідженні того аспекту природи, до якого сама ця парадигма раніше проклала шлях. І в політичному і в науковому розвитках усвідомлення порушення функції, що може призвести до кризи, складає передумову революції. Наукові революції слід вважати справді революційними перетвореннями лише стосовно тієї галузі, чию парадигму вони зачіпають. Наприклад, астрономи могли прийняти рентгенівські промені як просте нарощування знань, позаяк їхніх парадигм не порушувало існування нового випромінювання. Але для таких учених, як Кельвін, Крукс і Рентген, чиї дослідження мали справу з теорією випромінювання або з катодними трубками, відкриття рентгенівських променів неминучо порушувало одну парадигму і породжувало іншу. Ось чому ці промені могли бути відкриті вперше тільки завдяки тому, що нормальне дослідження якимось чином зайшло в глухий кут[3,с.156].

Цей генетичний аспект порівняння політичного і наукового розвитку не підлягає жодному сумніву. Як під час політичних революцій вибір між конкуруючими політичними інститутами виявляється вибором між несумісними моделями життя суспільства, так і під час наукових революцій вибір між конкуруючими парадигмами виявляється вибором між несумісними моделями життя наукового співтовариства. Внаслідок вибору такого характеру, він не детермінований і не може бути детермінований просто оціночними характеристиками процедур нормальної науки. Останні залежать частково від окремо взятої парадигми, а ця парадигма і є якраз об’єктом розбіжностей. Коли парадигми, як це й має бути, потрапляють у річище суперечок про вибір парадигми, питання про їхнє значення обов’язково потрапляє в замкнуте коло: кожна група використовує свою власну парадигму, щоб аргументувати захист цієї ж таки парадигми.

Це логічне коло саме собою, звичайно, ще не робить аргументи помилковими або й неефективними. Дослідник, котрий використовує парадигму як вихідну посилку, коли висуває аргументи на її захист, може, тим не менше, увиразнити практику наукового дослідження для тих, хто засвоює новий погляд на природу. Така демонстрація може бути надзвичайно переконливою, а часто й незаперечною. Однак природа циклічного аргументу, хоч би яким привабливим він був, така, що він звертається не до логіки, а до переконання. А ні за допомогою логіки, ані за допомогою теорії ймовірності, не переконаєш тих, хто відмовляється увійти в коло. Логічні посилки і цінності, загальні для обох таборів у суперечках про парадигми, не досить широкі для цього. Як у політичних революціях, так і у виборі парадигми немає інстанції вищої, ніж згода відповідного співтовариства. Щоб розкрити, чому питання вибору парадигми ніколи не можна розв’язати винятково логікою і експериментом, треба зупинитися на природі відмінностей, що відділяють захисників традиційної парадигми від їхніх революційних наступників[2,с.221].

Ми визнаємо, що відмова від парадигми є історичним фактом та існують підстави для її відмови, які випливають не з логічної структури наукового знання. Загалом, нове явище можна виявити не руйнуючи якогось елементу колишньої наукової практики. Хоч відкриття життя на Місяці сьогодні було б руйнівним для наявних парадигм (позаяк вони повідомляють нам про Місяць, те, що здається несумісним з існуванням життя на цій планеті), відкриття життя в деяких мало вивчених частинах галактики не було б таким руйнівним. За тими ж самими ознаками нова теорія не має суперечити жодній попередній їй. Вона може стосуватися винятково не відомих раніше явищ; так квантова механіка (але лише значною мірою, а не винятково) має справу з субатомними феноменами, не відомими до XX ст. Або нова теорія може бути просто теорією вищого рівня, ніж теорії, відомі раніше, — теорією, що зв’язує воєдино групу теорій нижчого рівня, відтак її формування протікає без істотної зміни бодай одної із них. Можна уявити ще й інші можливі зв’язки між старими і новими теоріями, що не призводять до їх несумісності. Кожна зокрема і всі разом можуть бути прикладом історичного процесу, який призводить до розвитку науки. Якби всі зв’язки між теоріями були такі, то й розвиток науки був би по-справжньому кумулятивним. Нові види явищ могли б просто розкривати упорядкованість в якомусь аспекті природи, де до цього її ніхто не помічав. В еволюції науки нове знання приходило б на зміну неосвіченості, а не знанню іншого і несумісного з колишнім видом[12].

А коли проблема нормальної науки, що її треба розв'язувати за допомогою відомих правил і процедур не піддається чисельним натискам навіть найталановитіших вчених, коли інструмент, призначений для цілей нормального дослідження, виявляється неспроможним функціонувати так, як це передбачалося - усе це свідчить про аномалію, яку не вдається узгодити з нормами професійної освіти. Коли фахівець не може більше уникати таких аномалій, які руйнують наявну традицію наукової практики, - починаються нетрадиційні дослідження, які приводять усю галузь науки до нової системи приписі, до нового базису для практики наукових досліджень. Такі виняткові ситуації, в яких виникає зміна професійних приписів - наукові революції[12].

Томас Кун відзначив, що будь-яка наукова революція передується і провіщається періодом концептуального безладу, коли нормальна практика науки поступово переходить у те, що він називає «екстраординарною наукою». Раніше чи пізніше повсякденна практика нормальної науки обов’язково приведе до відкриття аномалій. У багатьох випадках деякі прилади перестануть працювати так, як передбачає парадигма, у ряді спостережень виявиться те, що ніяк не можна вмістити в існуючу систему переконань, або ж проблема, яку треба розв’язати, не піддаватиметься наполегливим зусиллям видатних фахівців.