Філософія світобачення та світосприйняття Василя Стуса крізь призму ліричного доробку автора

Другою екзистенційною проблемою збірки є те, що люди віднайшли замінники реальному життю у світі і, настільки до них звикли, що втратили смак до нормального існування, перестали жити.

Однією з домінуючих проблем у В. Стуса є проблема людської волі й вибору. Екзистенційність волі в поезії полягає в тому, що проблема вибору спричиняє переживання людиною граничної ситуації, в якій відбувається «зняття» відчуження від соціуму. У цій ситуації навіть природа стає носієм образу суб’єктивного характеру, сповнюючись ліричними переживаннями автора, а сюжет твору набуває динамічного характеру «внутрішнього руху» [25, с.43].

Роздуми про  філософію поета дають змогу  зрозуміти, що, перебуваючи в процесі  складної внутрішньої боротьби, В. Стус шукає шляхи подолання самотності, під якою має на увазі протистояння злу, яке породила система. Кожна його думка на зламі людських можливостей. У філософському осмисленні дійсності поет звертається до подолання міжлюдської відчуженості, завмерлості, однобокості у духовної трансценденції за межі тоталітарного, матеріального світу. Оригінальну філософську концепцію дає вірш «Цей біль – як алкоголь агоній». У ньому відбито погляд автора на проблему власного призначення, місії у світі. Результативним може бути тільки один шлях – заглиблення у власну екзистенцію. Ліричний герой перебуває у стані глибокого душевного страждання, окресленого словами «біль», «жаль». Їх звучання посилюється з допомогою розгорнутого метафоричного порівняння:

Цей біль – як алкоголь агоній,

як вимерзлий  до хрусту жаль [24, 146].

Біль поет прирівнює  до межового стану – між життям і смертю, ейфорійним і отруйним водночас: агонія – стан перед настанням  смерті. За постулатами екзистенціалізму, саме на смертній грані людина розкривається  найповніше.

Пошук істини буття, за художньою концепцією твору, – процес болісний, коли людина не шкодує себе, забуває про спокійне життя і світ навколо себе:

Давно забуто, що є жити,

і що є світ, і що є ти [24, 146].

Ліричний герой  поезії йде на власну фізичну жертву свідомо, щоб знайти себе як духовну субстанцію. Принципова своєрідність бачення елементів внутрішньої екзистенції В.Стусом – виділення їх категоріального змісту. Біль – це для поета не просто вимушений стан буття, свічення антагоністичності світу й людини. У ньому, на думку А.Бондаренко, «митець вбачає доцільність – з погляду вічного, з погляду прилучення людини до справжнього» [2, 10].

«Веселий цвинтар» – трагічний символ історії України, і постмодерністська структура мислення сучасної людини демонструє, що й сьогодні існує реальна загроза нас, загалом невиправних оптимістів, психологічно налаштувати й силою змусити виконувати «танок своєї подоланості» [19, 58]. Певною мірою відчувається близькість до головних екзистенціалів, що визначаються у філософії Г.Сковороди: відчай, гріх, любов, самотність. Звичайно, у Г.Сковороди філософія життя більш оптимістична. Різні епохи, соціальна умови, в яких існували два філософи, визначили і різні шляхи подолання проблем екзистенціалізму. Але з усією упевненістю можна констатувати, що межова філософія В.Стуса із символічним відтінком виводить екзистенціалізм на новий виток світового розвитку.

Соціальні обставини  зводять до мінімуму можливості реалізації творчої особистості, все потужніше  звучать ноти песимізму, безнадії і  розуміння життя як не життя, а животіння між буттям і смертю:

Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.

А що, коли не буде того дня?

Тоді вже  гибій. Отоді вже – гибій,

простуючи до смерті навмання [24, 142].

Ця збірка характеризує В. Стуса не лише як поета, але як і людину. Саме у «Веселому цвинтарі» з’являються лише притаманні В.Стусові інтонація, голос, який відтепер впізнають всюди, образ, який не розчиниться у сотні інших образах, подібних до нього – формується індивідуальний стиль письменника.

Це своєрідний поетичний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій», кажучи словами Василя Симоненка. Перед нами своєрідне кредо автора на певному етапі його становлення і водночас – об’єктивний у своїй поетичній суб’єктивності портрет доби.

Проблеми, порушені В.Стусом у «Зимових деревах» та «Веселому цвинтарі» свідчать про процес світостановлення митця, про шляхи пошуку ним гармонії в навколишній дисгармонійній дійсності. У збірках простежуються етапи духовної, моральної еволюції поета: з юнацької романтики перших поезій він виростає до митця з усталеними поглядами на світ, з несхитною життєвою позицією, із власною філософією оцінки людського буття.

 

 

Розділ ІІІ. Збірка «Палімпсести»: екзистенційні мотиви

Вершиною творчого доробку В.Стуса стала збірка поезій «Палімпсести», назва якої символізує безсмертність подвигу творця, незнищенність мистецького слова (палімпсестами у давнину називали пергамент, на якому стертий первісний текст не зникав, а прочитувався за новим текстом). Так стирали українську історичну пам’ять українського народу його напасники, але вона знову й знову відроджувалась. Його дух до волі й державності був непереможним. Збірка творилася в умовах ув’язнення, адже рукописи забиралися, навіть спалювалися. Часто поезії потрібно було відновлювати з пам’яті. «Починати завжди все з початку – то Сізіфова праця, яку я маю доконувати», – писав Василь Стус.

Життєвий та творчий шлях В. Стуса періоду «Палімпсестів» – вагоме свідчення екзистенційного доростання до усвідомлення власної життєвої позиції в умовах тоталітарної дійсності. Він позначився інтенсивним будуванням себе, утвердженням своєї ролі в умовах табірного буття. «Палімпсести» свідчать про широке впровадження суттєво нових тем, висвітлених ним в образах-символах свічки, долі, снів, спогадів, які в творчій палітрі «Палімпсестів» містять глибоке філософське навантаження. У «Палімпсестах» через образи-символи виражено сутність моральних цінностей В.Стуса, його гуманістичних ідеалів, естетичних переконань, які проявлялися в людяності, вірі, любові, жертовності, злагоді та внутрішній гармонії. «Палімпсести» – це видатний людський документ, а вже потім художній твір; у ньому збережено самотні розмови душі з собою, самозвіт і самосповідь, які засадничо не можуть бути завершеними.

У цій збірці яскраво відображена духовно-інтелектуальна зруйнованість соціуму, яка переростає в адресований соціуму докір, в осуд байдужої погодженості з обставинами, негідність якої особливо виразна у світлі вселюдського жадання правди і справедливості:

У німій, ніби смерть, порожнечі свічад

пересохла імла шебершить, мов пісок,

і високий, як зойк, тонкогорлий співак

став ширяти над тілом своїм.

Дух підноситься  д’горі. У зашморзі бід

аж зайшовся кривий од волання борлак,

аж огранням дзеркал заросилася кров! [24, 359].

У житті, як відомо, В. Стус не йшов на компроміси, не допускав будь-яких згладжень і в поезії. Його вірші, сповнені самих себе, сприяли самоутвердженню, самовдосконаленню. Тож до слова ставився, як до чогось, що давало опору й підтримку. Ще в ранніх віршах спромігся визначити ціну слова, взяти його за порадника й виразника своїх прагнень. Стусове слово набирає живого звучання, стає помічником, тому й не дивно, що поет веде мову зі словом, як з самим собою:

Не обезволь мене, високе слово,

І не знесиль  мене, високий крик.

Чи не дарма  навчився чоловік

Благословенної людської мови [24, 400].

У «Палімпсестах» з роками і досвідом «високий крик»  перетворюється у крик болю, гніву  й надій. Слово стає носієм поетових сподівань і борінь. Вірші «Палімпсестів» стають поетовою опорою й підтримкою під час «тривання на межі». Постійне намагання зрушити його з межі, знищити першотекст Стусових ідеалів, супроводжуються в нього наполегливим борінням за себе, тоді він відстоює духовні цінності, свою цілісність і внутрішню сутність. Тюрми й табори стають свідченням його самоутвердження, незламності духовної позиції. Як зазначає В. Івашко, «Палімпсести» – «удар, що нищить декорації звичного світу, всі оті норми, традиції, звичаї, за якими відкриваються обшири нової реальності» [8, 43].

У поезії В.Стуса весь час нашаровуються різні стани душі, які на перший погляд заперечують, «стирають» один одного. Але попередній стан душі прочитується, як стертий текст у палімпсестах, зумовлюючи особливу природну глибину, багатовимірність тексту. З одного боку – нагнітання, злет, яріння, інтенсивне «вичерпання» тези, настрою, чуття, з другого – врівноваженість, мудра згармонізованість. З одного боку, болісні мотиви «самопочезання», «супервідчай», щемкий зойк: «Як хочеться – вмерти!», з другого – постійний самозаклик «всепроривайся». З одного боку, мовби залізний, свідомо виховує в собі відпорність. З другого – пробивається нестерта ніжність, надтонкість у почуванні, добра людяна зворушеність, а то й сльоза – у зверненні до матері, до рідних, до України.

Духовність  В.Стуса щільно пов’язана з вірою  в божественне світле начало. Для поета Бог стає вищим моральним орієнтиром, він прагне знайти йому постійний притулок у своєму серці. В житті поет йде поруч із Богом. Доростання до розуміння Бога має екзистенцій ний характер. Поет намагається піднестись до рівня християнських чеснот.

Одним з визначальних образів збірки «Палімпсести», на думку  Ю.Шевельова, є образ України. «У дусі шевченківсько-романтичної традиції Україна це рай, але рай сплюндрований» [28, 378]. Звідси образ України протистоїть образам тюрми-Колими, доповнює їх і – через факт сплюндрованості – зливається з ними. Цей образ у В.Стуса не потребує деталізації, часто він поданий натяком, загадкою, іноді пейзажем. Сюди належать поезії: «За мною Київ тягнеться у снах», «Весни колимська парость мов ридання…», «Колимські конвалії – будьте для Валі…», «Колимьке сонце стало сторч», «Дніпро жовто-зелена грива», «О земле втрачена, явися». Частіше Україна – конденсація історії, загальна концепція якої іде від «Історії Русів»: козацька романтика, козацька героїка, чумаки і дальша доба: «Ще вруняться горді Славутові кручі», «За літописом Самовидця»

Поезія у В. Стуса сприймається як фатум. Вона протидіє фізичному тиску, та й сам тиск у таких випадках поза свідомістю поета. Отож і до смерті у нього ставлення благоговійне, вона – як розплата за життєві труди. Це аж ніяк не небуття, це щабель до переходу в інший світ, заслуга за прижиттєві випробовування. За свідченням М. Павлишина, «смерть – це вихід зі світу», який поневажає свого суб’єкта. У поезії «Як хочеться – вмерти» автор декларує:

Як хочеться – вмерти!

Аби не мовчати,

ні криком кричати  останню зірницю…

дай, Господи, –  вмерти!

Пропасти, забутись,

зійти себе в  зойках,

на друзки розпасти… [24, 392-393].

На думку  поета, якщо стоїть вибір між смертю і втратою себе, як особистості, то кращим вирішенням проблем у такому випадку є смерть:

Як хочеться – вмерти!

Зайти непомітно

за грань  сподівання

за обрій  нестерпну

за мури покори

за ґрати  шаленства

за лють –  огорожі…! [24, 393].

Цікаво спостерігати, як об’єктивний фізичний простір навіть пейзажних етюдів та ескізів В. Стуса міниться, зазнає метаморфоз, «вигинається» залежно від духовно-емоційних здвигів поета:

Цей білий грім снігів грудневих,

грудного болю білий грім,

безокрай марень полудневих,

спогадувань рожевий дим:

в дуеті з  лижвою – узлісся.

Святошин. Тиша. Свято. Днесь

ти перемерз, скипівся – весь

і – окрай себе простелився [24, 363].

Наведена мініатюра  має два чуттєво-зображальних плани. Перший – спокійного урочистого тривання, що його можна назвати щастям, органічного і земного злиття зі світом. Другий – це план сліпучого сплеску, колаптичної згорнутості простору і часу в біль, спогад, які належать до рефлексії моменту і не мають, не можуть мати продовження через власну надпотужність: умовно кажучи, життєва маса трансформується в енергію і вже як така має тільки ступеневий (вертикальний) вимір.

«Палімпсести» нагадують історію життя людини, яка втратила усе людяне, яка прагне віднайти себе, віднайти своє призначення  в світі. В цій збірці звучить  питання: «Як зберегти в собі людину в нелюдяному світі?». І саме в ній поет пропонує стати на шлях постійного самовдосконалення, намагатися вписатись у визвольні традиції рідної культури. Адже, незважаючи на переслідування, судові процеси та заслання, Василь Стус пройшов свою «дорогу болю», став вище за трагічні обставини і смерть.

Книга В. Стуса порушує важливі філософські, естетичні й духовні проблеми буття людини в сучасному світі, відбиває складну гаму почуттів ліричного героя, сумнівів, утверджень і заперечень духу. Поет торкається проблеми життя і смерті, вибору й боротьби за незалежність людини, її моральної відповідальності за скоєне зло у світі. Митець замислюється над питанням творчості, мистецької свободи, гуманізму й дегуманізації в сучасному світі.

Таким чином, збірка «Палімпсести» за мистецькою силою і вагомістю у національному духовному бутті нашого народу є однією з кращих книг ХХ століття. Поезії збірки переконують читача в тому, що людина, прийшовши в цей світ, має утвердитись у ньому як особистість, якій не байдужі проблеми навколишнього світу, для якої моральні цінності, а саме: чесність, щирість, відповідальність, несхитність – є найважливішими критеріями у житті.

 

 

 

Висновки

В результаті роботи ми прийшли до таких висновків:

1. Аналіз доби й умов, за яких самовизначався В.Стус і творилася його поезія, засвідчує, що в цій сфері криються вельми важливі «коди» та «ключі» для адекватного потрактування як особистості поета, так і його творчості.

2. Поезія В.Стуса відтворює еволюційний розвиток митця, підноситься ним до рівня світобачення, до роздуму ліричного героя про сутність особистісного начала, про сенс і призначення людського буття в світі тоталітаризму.