Філософія Стародавнього Китаю

Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.

Через вчення про душу Аристотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Аристотелем третій вид душі – розумна Душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум – це Бог. Таким чином, у Аристотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала  визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливе уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

Основні теміни та поняття:

Даоси́зм — китайське традиційне вчення, в якому присутні елементи релігії, містики, гадань, шаманізму, медитацій, а також традиційна філософія і наука. Послідовники даосизму звуться даосами.

Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, що жив у 551—479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу.

Мої́зм (мо цзя) (墨家) - давньокитайська філософська школа, яка розробляла програму удосконалення суспільства через знання. Засновник філософської школи - давньокитайський мислитель Мо-цзи.

Да́ршан, да́ршана (санскр. दर्शन, darśana IAST, «лицезрение») — термин в философии индуизма, обозначающий лицезрение, ви́дение Бога (или его проявления), объекта религиозного поклонения (например, мурти), гуру или святого. Считается, что можно «получить даршан» божества в храме или от великого святого.

Веда́нта (деванагарі: वेदान्त, Vedānta) — будь-яка з декількох шкіл індуїстської релігійної філософії природи дійсності, що базується на Упанішадах; особливо моністична система Шанкара, що вчить поклонінню Брахмі, як творцю і душі всесвіту.

Брахма́н (санскр. ब्रह्मन् от बृह्, brh, «расти, нарастать» и मन्, man, «отражать, верить, мыслить, разум») — в индийской идеалистической философии (как в ведической вообще, так и в йоге в частности) — понятие, обозначающее безличный, индифферентный абсолют, «душу мира», первооснову всех вещей и феноменов.

А́тман[1] — душа, особистість або власне «я» в індуїзмі та буддизмі.

Ма́йя — цивилизация Центральной Америки, известная благодаря своей письменности, искусству, архитектуре, математической и астрономической системам. Начала формироваться в предклассическую эру (2000 г. до н. э. — 250 г. н. э.), большинство её городов достигло пика своего развития в классический период (250—900 гг. н. э.). К моменту прибытия конкистадоров была в глубоком упадке.

Ка́рма (санскр. कर्म — «причина-следствие, воздаяние», от санскр. कर्मन् ка́рман — «дело, действие, труд») — одно из центральных понятий в индийских религиях и философии, вселенский причинно-следственный закон, согласно которому праведные или греховные действия человека определяют его судьбу, испытываемые им страдания или наслаждения. Карма лежит в основе причинно-следственного ряда, называемого сансарой и применяется в основном для понимания связей, выходящих за пределы одного существования. В различных индийских религиях даются слегка отличающиеся друг от друга философские толкования понятия кармы.

Санса́ра или самса́ра (санскр. संसार, saṃsāra IAST «переход, череда перерождений, жизнь») — круговорот рождения и смерти в мирах, ограниченных кармой, одно из основных понятий в индийской философии: душа, тонущая в «океане сансары», стремится к освобождению (мокше) и избавлению от результатов своих прошлых действий (кармы), которые являются частью «сети сансары».

Ахи́мса (санскр. अहिंसा, ahiṃsā IAST) — поведение и образ действий, при которых первым требованием является ненанесение вреда — ненасилие. Ахимса определяется как поведение, ведущее к уменьшению зла в мире,[1] поведение, направленное против самого зла, а не против людей его творящих (отсутствие ненависти).