Філософія Стародавнього Китаю

1. Філософія Стародавнього Китаю.

Серед народів, які стояли біля витоків  людської цивілізації, чільне місце  посідає і китайський народ. Становлення  філософської думки у Стародавньому  Китаї спостерігається вже у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст  старокитайських трактатів: "Іцзін" ("Книга перемін"), "Шіцзін" (Книга пісень"), "Шуцзін" ("Книга  історії") та ін.

 

У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність  і різноманітність речей; про  дію протилежних сил в єдиній субстанції;

 

про природну закономірність; про  природність людської душі і свідо-мості.

 

Щодо розгляду цих проблем особливе місце у китайській філо-софії  посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.).

 

Центральною проблемою філософії  Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, — це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища  і речі, і їхнє першоджерело, першооснова.

 

Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає  категорія "де". Якщо "дао" —  це всезагальний шлях, якому підкорені  всі речі, то "де" — це конкретний шлях окремої речі або групи речей.

 

Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії  висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної  єдності, що прихована в "дао".

 

Філософські погляди Лао-цзи містять  у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність  речей і на їхню внутрішню суперечливість.

 

Іншу позицію займав видатний філософ  Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше  з 551 по 479 pp. до н.е.

 

Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи  крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні  умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про  навколишню дійсність. Етика Конфуція — це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь).

 

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить  основу доброчесності. Бути "гуманнним" — означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро  платити добром. Бути гуманним —  означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

 

Таким чином, філософія Конфуція —  це яскраве відбиття тендеції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.

 

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель  має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, — це "син  неба". А воля неба поширюється  і на суспільне життя. Суспільство  має дотримуватись не законів  природності, як говорив Лао-цзи, а  вічних законів неба, носієм яких і  є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція (Чжун-пі).

 

Важливу роль у розвитку філософії  Стародавнього Китаю відігра-вала школа вільнодумця Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.).

 

Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення Лао-цзи. Ян-Чжу доводив, що віра в  небо, в безсмертя душі та потойбічне життя грунтується на неуцтві. Він  вчив, що життя — це буття, а смерть — небуття. З огляду на ці міркування, Ян Чжу вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя. Метою життя, говорив він, є чуттєва  тваринна насолода, бо саме ця насолода і є людським щастям.

 

Ян Чжу пропагував етику розумного  егоїзму, згідно з якою найдо-рогоціннішим скарбом у світі є людина, її життя.

 

На захист конфуціанства, проти  вчення Ян Чжу виступив відомий старокитайський  філософ-мораліст Мен-Цзи (372-289 р. до н.е.)

 

Протилежну конфуціанству позицію  займала школа "Фа-цзя". Представники школи "Фа-цзя" заперечували існування  надприродного світу і священність  неба. Вони твердили, що в природі  все відбуваєть-ся без втручання  потойбічних сил. Теоретик цієї школи  Сюнь-цзи до-водив, що доля людей  залежить не від неба, а від них  самих, від пі-знання природи і  використання її законів. У галузі теорії пізнання Сюнь-цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи  при цьому велику роль у пізнання істини мисленню, логіці.

 

Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом  суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість.

 

Значно менший вплив, порівняно  з попередніми, мала школа "Мін-цзя", яка своєрідно переробляла лаоське  вчення, абсолютизуючи мо-мент відносності  в процесі пізнання.

 

Філософія Стародавнього Китаю  знайшла свій подальший розви-ток  і досягла свого завершення у  вченні видатного філософа і просві-тителя Ван Чуна (27-97 р. н.е.).

 

Основний твір Ван Чуна — "Критичні міркування" — присвяче-ний критиці  тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи.

 

Ван Чун передусім відкидає вчення конфуціанства про священність  неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину  природу, єдине начало і єдине  походження. Началом як неба, так  і землі є субстанція "ці".

 

Своєрідно вирішує Ван Чун проблему руху природи, вказуючи, що тілесність і рух тісно пов'язані між  собою, що джерело руху знаходиться  в системі об'єктивної реальності.

 

Розкриваючи природу людини, Ван  Чун вказує, що життя і людина з'явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції — "ці". Людина, вважав він, як і всі живі організми, має життєву енергію, що породжується кровообігом. Поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.

 

Для Ван Чуна характерна глибока  віра в силу людського розуму, в  його пізнавальні здібності. В теорії пізнання він відстоював позиції  сенсуалістичного підходу, віддаючи належне  і мисленню, оскільки за допомогою  мислення можна так глибоко пізнати  природу, що стане можливим передбачення багатьох явищ.

 

Підсумовуючи розгляд філософії  Стародавнього Китаю, зробимо висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно  пов'язана з проблемами життєйської  мудрості, моралі, пізнання природи  і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в  ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і  методами постановки проблем ця філософія  є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначимою і гуманістичною.

2. Філософія Стародавньої Індії.

Зародки філософського мислення в  Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 pp. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану. Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них. Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патанджалі, Джайміні і Бадарайана, що вважаються засновниками цих світоглядних систем, залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов. Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан (дар-шан — найбільш поширений термін староіндійської філософу, адекватний старофецькому терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята. При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята). 32 Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдоско-наленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання. Світогляд у санкх'ї базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша ("Я", дух, свідомість). У філософському плані пракріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Санкх'я як філософська школа має свою систему категорій. Ці категорії є начало існування (наприклад, зір, слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І, звичайно ж, до складу категорій входять пракріті і пуруша. Особливістю староіндійської філософської школи міманси є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу. Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) — це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір. У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму. На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні мо-дифікуватись і змінюватись під впливом людини. Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему. Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обгрунтування існування Брахмана (Бога), який є кінечною і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ — це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування. Філософська школа Стародавньої Індії вайшешика характеризу-ється насамперед тим, що вона найбільш тісно (на відміну від усіх інших староіндійських філософських систем) пов'язана з природничо-науковими уявленнями тодішнього суспільства. Школа вайшешика займалась подальшою розробкою таких традиційних ідей філософії Стародавньої Індії: 1) розуміння світу як поєднання фізичних елементів — землі, води, світла, повітря і т.д.; 2) уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів. Вчення школи вайшешика про атоми грунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі. За вченням вайшешика, все існуюче обіймають сім категорій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе, притаманне, заперечення, або небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі. Свою теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об'єктивно існуючий світ. Він пізнається через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію. Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що вона є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання. Логіка н'яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів, які широко практикувались у Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із принципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання. Н'яя вважає, що існує чотири джерела вірогідного пізнання: 1) чуттєве сприйняття; 2) логічний висновок; 3) порівняння; 4) словесне засвідчення авторитетів. Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінальне визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вирішуючи вічну філософську проблему — смисл людського життя — чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити. На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основі особливості. 1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду. 2. Своєрідність ставлення до Вед. 3. Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою. 4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища. 5. Народження логіки. 6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя. Однак, головною особливістю, визначником є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.

3. Проблеми першооснови буття в античній філософії. Матеріалізм та ідеалізм.

Матеріалізм (лат. materialis - речовий) - наукове філософський напрямок, протилежний ідеалізму. Розрізняють матеріалізм як стихійну упевненість всіх людей в об'єктивному існуванні зовнішнього світу і як філософський світогляд, що представляє собою наукове поглиблення і розвиток теорії зрілості матеріалізму. Філософський матеріалізм стверджує первинність матеріального і вторинність духовного, ідеального, що означає одвічність, не створеного світу, нескінченність його в часі і просторі. Вважаючи знання продуктом матерії, матеріалізм розглядає його як відображення зовнішнього світу, стверджуючи про пізнаванності природи. В історії філософії матеріалізм, як правило, був світоглядом передових класів і верств суспільства, зацікавлених у правильному пізнанні світу, в посиленні влади людини над природою. Узагальнюючи досягнення науки, матеріалізм сприяв зростанню наукового знання, вдосконалення наукових методів, що у свою чергу, надавало благотворний вплив на успіхи людської практики, на розвиток продуктивних сил. У процесі взаємодії матеріалізму та спеціальних наук змінювалися вигляд і форми самого матеріалізму. Перші навчання матеріалістів з'явилися разом з виникненням філософії у рабовласницьких суспільствах древньої Індії, Китаї та Греції - за кілька століть до н.е. - У зв'язку з прогресом в області астрономії, математики та іншими природничими знаннями, а її досягнення були завжди пов'язані з конкретними філософами. Цей період називають досократовскій, а філософів - досократиків. Вихідною точкою розвитку античної філософії був філософський матеріалізм до нього ставиться Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Геракліт при розбіжностях між ними, вважали, що всі речі сталися з якогось одного, та ще речового, початку. Матеріалізм в античній філософії розвивали Анаксагор, Емпедокл. Матеріалізм полягає у визнанні матеріальності світу, його існування незалежно від свідомості людей. Його представники прагнули знайти в різноманітті природи загальне першооснова всього існуючого і того, що відбувається (Елемент). Заслугою древніх матеріалістів було створення гіпотези про атомістичної будову матерії (Левкіпп, Демокріт). Проте всередині цієї наївно-матеріалістичної основи рано намітилися окремі погляди, які надалі привели до виникнення ідеалізму. Розкол на матеріалістичні та ідеалістичні напрямки появились в найбільш ранніх грецьких мислителів. Ці протиріччя, перетворились в другій половині 5 ст до н.е. і в першій половині 4 ст. до н.е. на противагу матеріалізму та ідеалізму.

 Фалес (бл. 625 - бл. 547 рр.. До н.е.) поєднував різнобічну практичну діяльність з глибоким інтересом до вивчення природи і світобудови. Учень вавілонських жерців, які займалися астрономією, він сам зробив ряд відкриттів. Йому належить рік на 365 днів, і визначив тривалість в 30 днів, склав календар. Є свідчення практичних досягнень Фалеса: він був будівельником мостів, винахідником військових технічних удосконалень, гідротехніки, творцем гідравлічних годин.

 Вчення Фалеса про воду  як про вічну, нескінченною, що  рухається, речової першооснові,  з якої походять усі речі  і в яку вони перетворюються  знову, вже містила в собі  діалектичну світорозуміння. Але матеріалізм Фалеса був ще наївний, і в ньому залишалося ще чимало міфологічних уявлень.

 Анаксимандр (бл. 10 - після 547 р. до н.е.). першоосновою він вважав первовещество, яке назвав «апейрон», тобто невизначений (безмежне, нескінченне). «... У нього (безмежного) немає початку, але воно саме здається початком інших речей. Воно обіймає все і сам править »[1]. таким чином, перший як першооснови виступило речовина не в його чуттєво сприймається формі., а як не диференціюється в своїх якостях, як речовина взагалі, а природі властива стихійна діалектика нескінченного (апейрон).

 Анаксимен (бл. 588 - бл. 525 рр.. До н.е.), який матеріальним першоосновою всього сущого вважав повітря. Велике значення в Анаксимена набула ідея про вплив кількісної ступеня щільності на якості речей: різні ступені розрідження й ущільнення повітря призводять до виникнення всіх різноманітних речовин. Так, розріджене, повітря стає вогнем, Згущаючи вітром, потім - хмарами, водою, землею, камінням. Душі людей так само споріднені повітрю.  Управління світом з боку будь-якої надприродної сили Анаксимену відкидалося.

 Геракліт Ефеський (бл. 520 - 460 рр.. До н.е.). В основу всього існуючого Геракліт речовій першооснова - вогонь, воно ж являє собою першооснова і суспільний спосіб загального процесу.  Вибір вогню в якості першооснови у Геракліта був не випадковий: світ або природа, згідно з Гераклітом, знаходиться в процесі безперервних змін, а з усього, що є в природі, найбільш здатний до змін, найбільш рухливий іменний вогонь.

Емпедокл вважав елементами матерії («корінням всього сущого») чотири первовещества - землю, воду, повітря і вогонь, а  рушійними силами - любов (силу тяжіння) і ворожнечу (силу відштовхування). Коли любов переважає над ворожнечею, всі різнорідні елементи з'єднуються і зрештою зливаються, утворюючи єдиний, утворюючи єдиний бескачественний кулю. При переважанні ворожнечі елементи все більше роз'єднуються, і в кінцевому підсумку світ розпадається. Світ Емпідокла представляє собою те повна єдність, то нескладну множинність, і це чергування відбувається до нескінченності.

 Анаксагор був прихильником  атомізму та дотримувався вчення  про неразрушими елементах (атомах). Однак кількість їх він вважав нескінченним і нескінченно діленим (а нескінченні множини, можуть бути не тільки кінцевої, але і нескінченно малою).

 Анаксагор був першим ученим, що дає правильне пояснення сонячних і місячних затемнень.

 Левкіпп і Демокріт з Абдери (бл. 460 - 370 до н.е.) сформувався атомістичний  матеріалізм Левкіппа і Демокріта. Основний принцип філософії Демокріта полягає в гіпотезі про існування неподільних частинок речовини (грецьке слово «атомос» означає «неподільний»), який і виступає в якості першооснови всього сущого. Атомістична ситема Демокріта заснована на принципі загального детермінізму. Все в природі взаємопов'язано, закон причинного зв'язку пронизує від початку до кінця всі устрій світу. Все підпорядковано безумовною, абсолютної зв'язку причин і наслідків. У світі немає випадкових предметів і явищ.