Філософія Нового часу

     Суть  онтології Р.Декарта:

     – єдине, що може бути надійним джерелом "природного світла" є Бог;

     – Бог - основа світобудови і пізнання

     – світ складається з двох окремих  субстанцій: матеріальної і духовної

     – першоосновою матеріальної субстанції є протяжність 

     – протяжність необмежена, необмежений  і Всесвіт 

     – матеріальна субстанція єдина і всюди одна й та сама, нескінченоподільна

     – духовна субстанція непротяжна й  неподільна

     – головним атрибутом духовної субстанції є мислення

     – взаємодія між субстанціями в  Світі зумовлена посередництвом Бога

     Оскільки  методологічну позицію Р.Декарта визначають як раціоналізм, то він поділяв думки Г.Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є; простими та очевидними побудовами розуму.

     Говорячи  про речі лише остільки, оскільки вони сприймаються розумом, ми називаємо простими ті, пізнання яких є ясним і виразним; такими є фігура, протяжність, рух та всі інші речі, складені з цих простих. Лише з них можуть бути утворені ідеї усіх речей.

     Цими  міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на «первинні» і «вторинні».

     Цікавими  та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані  людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людини як від істини, тай і від правильного життя. 

     3. Теорія пізнання Т.Г. Гоббса та Дж. Локка. Скептицизм П. Бейля та Д. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі

     Ф.Бекон  і Р.Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснинив англійський філософ Т.Гоббс (1588— 1679). Як і Ф.Бекон, Т.Гоббс вбачає у знанні силу. Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не Виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знання всезагальні та необхідні (наприклад, математичні); на думку Т.Гоббса, і такі знання пов'язані із чуттям тим, що вони постають особливим - точним і фіксованим використанням знаків мови.

     Т.Гоббс  поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні акциденції (властивості речей): *протяжність, *місце, *рух, *якість.

     Будучи  номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у  світі існують тільки конкретні речі, не існує вроджених ідей, а «знаки» (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей. Наприклад, таке поняття, як «матерія» лише тільки знак уявлення про колір, тепло, звук. Універсали дають нам можливість у процесі аналізу підводити елементарне під визначення загального.

     Особливу  увагу Т.Гоббс приділяє дослідженню  людини. На противагу Арістотелеві, для якого людина є суспільною істотою, Т.Гоббс стверджує, що людина за своєю природою егоїстична. Заради своєї вигоди люди можуть заперечувати навіть геометричні теореми. Усі люди хочуть собі добра, тому прагнуть до самозбереження та уникання зла. Оскільки воля кожної людини детермінована досягненням якоїсь мети, то свободи волі немає, є лише свобода як відсутність перешкод для досягнення мети. Свобода досягається усуненням зовнішніх перешкод або погодженням із зовнішніми чинниками. В цьому сенсі морально лише те, що стосується користі окремого індивіда. Врешті, егоїзм породжує хаос, людьми опановує страх, і вони укладають суспільну угоду для своєї ж користі. Ця суспільна угода передбачає створення єдиного централізованого органу управління суспільними процесами, який і кладе край хаосу та ворожнечі.

     Концепція суспільної угоди Т.Гоббса передбачала, що свою особисту свободу люди передають державі і, поступаючись свободою, вводять своє життя у впорядковане русло.

     Цей спільний людський витвір - державу - Т.Гоббс  вважав найскладнішим та найпотрібнішим для людей; він уподібнював державу біблійній істоті Левіафану та наполягав на тому, що в державі люди позбавляються розбрату і стають ніби єдиною істотою. Моральним тепер є те, що корисно державі. Функції держави полягають у тому, щоб дотримуватися «природних законів»: > сприяти самозбереженню суспільства; > оберігати приватну власність; > забезпечувати всім рівні права; > сприяти збагаченню членів держави. Проте кращою державою все ж повинна бути монархія тому, що вона на вершину державної влади зносить людину, єдину волю, а не абстрактний загал, що веде до розбрату.

     Водночас  Т.Гоббс вважав, що вихідна причина  виникнення держави - краще забезпечення природних прав конкретних людей - не повинна втрачатись ніколи. Тому він проголосив принцип прав громадян та принцип "дозволено все, що не заборонено". Філософ також стверджував право громадян постати проти монарха в тому разі, якщо він перестане дбати про їх права та інтереси. В цілому для філософських міркувань Т.Гоббса характерна орієнтація на тілесне, а тому і світ, і людину, і державу він змальовує механістичне; через це у пізнанні панує чуттєвість, а у державному правлінні - сила.

     Англійський філософ Дж.Локк (1632— 1704) постав засновником  більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування «вроджених ідей», посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "Табула раса" - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж.Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань:

     Джерела знань за Дж.Локком:

     – відчуття, які дають нам прості ідеї (біле. овальне, солодке і т.ін.);

     – рефлексія — діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі «складних ідей»

     Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка постає ідея субстанції, яка постає найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т.Гоббс, Дж. Локк вважає, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої «мислячої субстанції» (остання не має дослідного підтвердження).

     Критикуючи  раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого  досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей:

     – «первинні» — протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій

     – «вторинні» — пов'язані з індивідуальними  особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому.

     Дж.Локк відомий в Англії як теоретик відомої англійської системи виховай^ ня, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального та морального виховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність п6-ложення християнської релігії.

     В цілому філософію Дж.Локка відносять до емпіризму, проте його знаменита теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.

     Критикуючи  філософську позицію Дж. Локка, Дж. Берклі (1685 —1753) стверджував, що не лише «вторинні», а й «первинні» якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей «вторинні» тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. "сенсус" – відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж.Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечне засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Бути-значить бути сприйнятим ". Він визнавав існування світу у трьох випадках:

     – коли цей світ сприймає «я»;

     – коли його сприймає «хтось»;

     – коли він існує у розумі Бога як сукупність “ідей”, що становлять єдино  можливу основу людських відчуттів.

     Отже, за Берклі, існує  лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.

     Проведений  послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник П.Бейль (1647—1706) і англійський філософ Д.Юм (1711 —1776).

     Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших  відчуттів, відмовляв у праві  на істину також і розуму.

     П.Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і неіснування *порожнечі, * протяжності, *руху, * субстанції, * матерії тощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. П.Бейл, зокрема, вважав, що:

     • істина має бути вільна від протиріч

     • наявність двох протилежних суджень у визначенні одного і того самого дискредитує людське пізнання, висвітлює слабкість людського розуму, тому він має характер не руйнівної, а творчої сили.

     Д.Юм спрямовував свої міркування також  на підвалини людські кого знання і вважав, що вони існують у двох формах:

     • у формі чіткого та виразного знання;

     • у формі непевного, туманного  знання.

     Юм  вважав, що людина має  справу не із зовнішнім  світом, а з потоком  своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує," - підкреслював філософ. Ми всього лише з'єднуємо або не роз'єднуємо наші враження і тим самим ніби-то конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним.

     Основні постулати Д.Юма  стосовно знання та ідей:

     – Виразні знаннями отримуємо у прямому спостереженні дійсності,

     – Непевні знання ми отримуємо у...міркуваннях  з приводу сприйнятого

     – Між наданим у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв'язку

     – Певне відчуття може породжувати  у різних людей відмінні, а може й протилежні ідеї

     – Доведення розуму постають завжди вирогідними

     – Доводяться лише факти математики - усе інше випливає з досвіду

     –  Практична користь стає своєрідним критерієм істинності вражень, як і  мірилом моральності.

     Гносеологічні розвідки розглянутих філософів мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із '^\'' чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю; певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього стало те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них. 

     4. Б. Спіноза та Г. Лейбніц - тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію

     Філософи  Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б.Спіноза (1632 - 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під...", "бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому “геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання.