Філософія Нового часу

     План

 

     1. Панорама соціокультурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.

     2. Методологічні пошуки Ф. Бекона та Р. Декарта.

     3. Теорія пізнання Т.Гоббса та Дж. Локка. Скептицизм П. Бей-ля та Д. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі.

     4. Б. Спіноза та Г.Лейбніц — тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію. 
 

     1. Панорама соціокультурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії

     Вступаючи у Європу Нового часу ми можемо сприймати її як добре знайому і майже сучасну нам, бо й справді у цю епоху сформувались деякі такі засади та елементи європейського цивілізованого життя, які діють і до сьогодні, а деякі з них - майже без змін, Йдеться перш за все про формування основ індустріального суспільства.

     За  часом ця епоха охоплює період із XVII ст. до кінця XIX ст,; після цього  починається період так званої "новітньої історії", що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною XIX ст., що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політичними та соціального економічними.

     На  що ж спирається тепер індивід  у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя? Перш за все, на свою діяльну  активність; гаслом епохи стає теза "За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити". По-друге, індивід спирається тепер на мислення "здорового глузду ", яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти ("Краще одного разу побачити, ніж сто разів почути") та ясну, чітку і зрозумілу логіку.

     Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді.

     – світ тепер розглядається людиною  як об'єкт, на який спрямовується людська  активність, а сама людина—як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності;

     – світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого  був, механічний годинник;

     – людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло; "Знання є сила " стає показовим у цьому  плані);

     – природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;

     – нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.

     Відбуваються  відчутні зміни і  у розвитку філософії:

     – філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв'язку з цим чільне місце у філософських пошуках посідає розроблення правильного методу осягнення істини;

     – філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів): виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологів історія філософії, методологія та ін.;

     – розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня  його систематизації – утворюються так звані "філософські системи", досить типові для даної епохи. 

     2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта

     Першим  філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.Бекон (1561—1626). У своїх творах із симптоматичними назвами "Новий Органон" та "Нова Атлантида" він проникливе передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф.Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.

     Ф.Бекон  розрізняв «плодоносне» та «світлоносне» знання. Плодоносне — це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне — це те, що збільшує можливості пізнання. До цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвітляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини — процес суперечливий.

     Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані «ідоли». Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два «ідоли» пов'язані з самою людиною, два останні— із соціальною діяльністю людини.

     В процесі пізнання людині перешкоджають “ідоли”:

     – "ідоли роду" - це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття

     – "ідоли печери" - це помилки, які  ми робимо виходячи з нашого рівня  освіти, виховання, оточення

     – "ідоли ринку" - це омани, пов'язані  з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації (наприклад, неправильно називаються речі, явища)

     – "ідоли театру" - це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Цей вид оман, на думку Ф.Бекона, - це найзгубніший для людей шлях тому, що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує критично ставитись до будь-яких суджень, вірити хибним теоріям, а то й химерам, освяченим традиціям (звучить дуже своєчасно!)

     Ф.Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей  у пізнанні, пропонує свій новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці — це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.

     Так само треба діяти  і в науці:

     – не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати;

     – не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності;

     – не користуватися  тільки тим, що наявне.

     Ф.Бекон  критикує тих, хто з абсолютною довірою  ставиться у до знання, хто йде  за авторитетами, хто віддає перевагу одному з видів наукової діяльності — емпіричній (збір фактів) чи раціональній (продукування теорії з теорії).

     Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним Із засновників індуктивного методу пізнання.

     Це  такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних  явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них.

     'Виступаючи  прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф.Бекон підкреслював, що «розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним» і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.

     Методологічні позиції:

 

     Ця  ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596—1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь - прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що «пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки».

     Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.

     – Правило перше — наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне.

     – Правило друге — вимагає ділити складне питання на складові елементи, ; доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно. Цей шлях повинен привести до двох висновків: • перший –унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; • другий — дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання.

     – Правило трете — скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли «з найпростіших, і найдоступніших, речей повинні виводитися... сокровенні істини».

     – Правило четверте — передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.

     Декарт  був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є  однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправданого методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання залежить від дій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї.

     – вроджених – ідеї Бога, буття, числа, протилежності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих понять

     => сюди входять аксіоми логічного судження:

     * "не можна одночасно бути і не бути "

     * "з нічого не буває нічого " :;

     * "ціле більше від своєї частини. "

     * "будь-яка протяжність є подільною"

     * "лінія складається з точок "

     * "у будь-якої речі є причина  "

     * "сумнів є актом мислення "

     – тих, що виникають з чуттєвого досвіду

     – тих, що формує сама людина

     Але ці ідеї людина знаходить інтелекті  не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися усе життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р.Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р.Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає; надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти знову-таки лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання). Причому цей метод, за Р.Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні вихідні ідеї. Їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення.

     За  Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа - "Мислю, отже існую".

     Виголосивши цю тезу, Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною  очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і  що Він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом (і це, напевне, правильно у тому сенсі, що не сама людина і не за довільним своїм бажанням створює цю здатність).