Філософія неопозитивізму, її світоглядне спрямування

              Принципово відмінним від позитивістського емпіризму є його розуміння співвідношення фактів і теорій. Продовжуючи раціоналістичну традицію, К. Поппер підкреслює недосконалість індукції, її нездатність гарантувати істинність всезагальних наукових суджень. На будь-якому етапі наукового пізнання у вченого наявні певні гіпотези, упередження, ідеї і він не може очистити розум від них, бо інакше неможливим стає сам процес пізнання. Людина завжди упереджена, має попередні уявлення про все. Це стосується як буденного досвіду, так і наукового пізнання. Ці упередження визначають особливості спостереження. Чистих спостережень, позбавлених упереджень, а в науці ними виступають теоретичні компоненти (ідеї, гіпотези і т. ін.), на думку Поппера, не існує. “Всі спостереження, особливо експериментальні, виконані в світлі тієї чи іншої теорії”, - стверджував він. [7;585]

              Отже, за Поппером, досвід (сфера фактів) не творить, а лише контролює, відбраковує теорії. Людина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпотези, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або вдосконалюються. При цьому вони ніколи не набувають статусу абсолютних істин, а залишаються гіпотезами. Скільки б фактів не свідчило на користь теорії, вона може виявитись хибною. Можливість заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю наукового знання від ненаукового. Поппер стверджував, верифікацію можна здійснити будь-якої теорії. Відмінність наукової теорії від інших типів знання полягає в тому, що вона формулюється так, що зберігається принципова можливість її фальсифікації. Отже, можливість фальсифікації є принциповою ознакою наукового знання. Поппер виступав за еволюційну модель розвитку науки, за якою гіпотези-істини, подібно до біологічних видів в еволюційному розвитку, народжуються, вдосконалюються, відмирають через заміну досконалішими.

              Львівсько-Варшавська школа є однією із шкіл аналітичної філософії. Характеризується прагненням до зближення філософських і наукових досліджень, наданням філософським міркуванням логічно точного статусу. Я.Лукасєвич стверджував, що метою логічних досліджень має бути розробка точних методів аналізу філософських міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, суть якого полягає в тому, що різноманітні логічні системи здатні пояснити різноманітні онтологічні теорії. Лукасєвич та інші представники цієї школи - К.Айдукевич, Т.Котарбинський, А.Тарський були прибічниками раціоналізму, специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз мови науки і філософії, що, на їх думку, сприяло усуненню неточностей та двозначностей у філософських концепціях. [4]

              Основна ідея філософської течії загальної семантики полягає в здатності філософії пояснювати життя людини з огляду на структуру мови. Представниками є С. Чейз та С.Хайякаеа. Семантичний аналіз— це процедура встановлення значення висловлювань у формальному смислі — відношення між реченнями "предметної мови" і "метамови", між елементами "семантичного трикутника": ім'я (словесний вираз, позначення) — концент (мислимий зміст, поняття) — денотат (предмет, те, що позначається ім'ям). Уточнення смислу висловлювань необхідне в науці, але не пов'язане безпосередньо з філософською проблематикою. [4]

              Неопозитивістські течії та школи дуже різнорідні, а часто і суперечливі. Проте спільним є розуміння завдання філософії в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії є мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можливостей його вираження у мові.

              Висновки

              Будь-яке пізнання, його різні види формують світоглядний каркас. Представники логічного позитивізму виходили із передумови, що предметом філософії не може бути теорія пізнання, але оскільки її рішення змушені виходити і на світоглядну проблематику, це обов'язково наштовхує філософське мислення на сферу "метафізичних" проблем. На їх погляд, філософія взагалі не має предмету дослідження, тому що вона не є змістовною наукою про якусь реальність, а становить рід діяльності, особливий спосіб теоретизування. Неопозитивізм тлумачив істину як зівпадання висловлювань із безпосереднім досвідом людини. Слід погодитись із неопозитивізмом в тому, що процес мислення, процес пізнання стає доступним логічному дослідженню лише у мовній формі.

              Предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання. А діяльність з аналізу цього знання та можливостей його вираження у мові надала світогляду характеру життєвої програми, а світоглядному знанню рис переконання.

              Представники "Віденського гуртка" запропонували програму оновлення наукового та філософського знання. Їх хвилювали проблеми структури науки, відносини між науковими висловлюваннями на емпіричному і теоретичному рівні, питання про критерії науковості цих висловлювань, про будову наукового знання. Виступаючи за оновлення науки і філософії, вони бачили головне своє завдання у відділенні науки від метафізики, наукових висловлювань від метафізичних. До метафізики вони відносили, перш за все, матеріалістичні погляди і матеріалістичні висловлювання. У звільненні науки від метафізики логічні позитивісти бачили одне зі своїх основних завдань. Інструментом відділення наукового знання від ненаукового вони вважали критичну перевірку висловлень та можливість їх зведення з емпіричними (дослідними) фактами. Критерієм науковості знання була оголошена логіко-методологічна процедура встановлення істинності конкретно-наукових тверджень - верифікація.

              В ході своєї еволюції неопозитивізм, першою формою якого був "логічний позитивізм", поступово виступав у вигляді семантичного і, зрештою, лінгвістичного аналізу.

              Виділяємо основні риси неопозитивізму, як явища філософської культури:

              1) за зразок для методологічних побудов було взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки;

              2) основна увага зверталася на аналіз структури наукового знання;

              3) відділення процесу появи нового знання від процесу його обґрунтування;

              4) обґрунтування ідеології демаркаціонізму, тобто розмежування наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук;

              5) методом демаркації стала фальсифікація, тобто принципова спростовуваність будь-якого твердження, що належить до науки.                                

              Характерною рисою світоглядної концепції непопозитивізму є її сконцентрованість на суб'єктивності.

              Завдання філософії неопозитивісти вбачали в діяльності з аналізу мовних форм знання – у логічному аналізі та з'ясуванні положення науки, в якій виражаються знання про світ.

              Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму. 

              Принцип редукції  – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це – логічний прийом, який застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих – це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму.

              Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничо-наукових знань, як гіпотеза.

              Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, “договору”. Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об’єкт пізнання як об’єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається “домовленість”.

              Принцип фальсифікації, був розроблений з метою замінити принцип верифікації як такий, що відкриває широкі можливості для спростування будь-якої науки за відносних умов, але орієнтований на досвід, а не на розум, залишається нереалізованим практично. Його призначення - не лише відділити осмислені висловлювання від тих, що не мають сенсу, а ще і прагнення до спростування усталених наукових поглядів. Якщо спростуванню надавати вирішального значення, то підтвердження виявиться результатом великої кількості невідомих спроб спростування. Принцип видається інтуїтивно прийнятним, але внаслідок задовільного логічного уявлення його застосування йому відмовляють в оригінальності, специфічності.

              Оскільки філософія далека від єдиного розуміння своїх проблем, являє собою достатньо яскраву палітру різних шкіл і теорій, то і світоглядні позиції вчених виявляються досить різними. Кожний у своїх дослідженнях спирається на філософську теорію, яка, на його думку, правильно розкриває проблеми світобудови і дає надійні способи наукового пізнання.

              Сучасний неопозитивізм має ряд різновидностей: логічний позитивізм, семантичний, постпозитивізм тощо. Але сутність їх одна – абсолютизація суб’єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об’єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем.

              Необхідно також відзначити здобутки філософів-неопозитивістів, а саме: значний внесок у розвиток логіки, математики, емпіричної соціології, семантики – аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів, їх адекватності тим об'єктам, для відображення яких вони створені.

              Література

1.    Альбрехт Є. Критика современной лингвистической философии. Пер. с нем. - М.: “Прогресс”, 1977. - 160с.

2.    Добронравова І.С. Ідеали і типи наукової раціональності // Київський університет як осередок національної духовності, науки, культури. Матеріали науково-теоретичної конференції, присвяченої 165-річчю університету. Гуманітарні науки. Ч.1. К.: 1999. — С.24 — 28.

http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/pidr1.html

3.    Історія філософії /В.Г.Кремень, В.С.Афанасенко, В.І.Волович та ін.: Підручник для вищої школи. - 2-е вид., перероб та доп. - Х.: Прапор, 2003. - 768 с.

4.    Никифоров А.Л. Философия науки: история и методология. - М., Дом интеллектуальной книги, - 1998.

http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Nikiforov.html

5. Перевезенцев С.В. Практикум по истории западноевропейской философии: Пособие для изучающих историю философии . - М.: Учебная литература, 1997.- 479 с.

6.      Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти III—IV рівнів акредитації. - 3-тє видання, перероб. і доповн. - Львів: Магнолія плюс; видавець СПД ФО В. М. Піча, 2005. - 506 с.

7.      Поппер Р. Логика и рост научного знания. - М., 1983. - С.585.

8.     Сич М.М. Філософія: конспект лекційного курсу історико-філософської пропедевтики для студентів університету. - Ніжин: Видавництво НДУ ім.М.Гоголя, 2006. - 387 c.

9. Современная западная философия. Словарь / Сост. Малахов В.С., Филатов В.П. - М.: Политиздат, 1991.- 414 с.

10. Смольков О.А. Філософія: Навчальний посібник. Львів: 'Магнолія Плюс'; видавець СПД ФО “В. М. Піча” 2005. - 460c.

11. Сучасна зарубіжна філософія: течії і напрямки. Хрестоматія/ Упорядники В.В.Лях, В.С.Пазенок. . - К., 1996. - С.360-376.

12. Философский энциклопедический словарь /Ред. Е.Ф.Губский, Г.В.Кораблева, В.А.Лутченко. - М.: ИНФРА, 2005. - 576 с.

13. Філософський енциклопедичний словник / За ред В.І.Шинкарука. - 2 вид., перероб. і доп. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1986. - 800 с.

14. Філософія: Курс лекцій: Навчальний посібник для студентів і аспірантів вузів / За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 2000. - 516 с.

15. Філософія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /Є.М.Причепій, А.М.Черній, Л.А.Чекаль. - 2-е вид., випр. і доп. - К.: Академвидав, 2007.- 592 с. 

16. Чуйко Вадим Леонiдович. Рефлексiя основоположень методологiй фiлософiї науки: Монографiя. -К.: Центр практичної фiлософiї, 2000.

http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Chujko/index.html

17. Швырев В.С. Кант и неопозитивистская доктрина научного знания // Философия Канта и современность. — М., 1974, с.438-455.